На мою маму...
* * *
Мій батько зовсім здурів. Заявив в одному інтерв'ю, що, мовляв, збирає документи про родовід власної сім'ї (уже розіслав запити до закордонних архівів) – і що це допоможе йому відновити права власності на замок у нашому місті. А тоді на реставрацію він не поскупиться...
* * *
Краєзнавець розповів, що син Ілони, підрісши, підняв повстання проти власного батька. Душич був скинутий з трону і убитий повстанцями.
Це не зробило Ілону щасливою.
Вона покинула трон, і останні роки свого життя провела в монастирі...
У замку мені стало погано, і швидка забрала мене в лікарню.
* * *
Лікарі сказали, маю пухлину в мозку. З їхніх облич здогадався, що злоякісна. Пізніше поглянув у карту, трохи розуміюся на латині. Справді злоякісна...
Спитали, чи маю родичів, і чи я часом не є сином відомого Наума N. Я відповів, що збіг – суто випадковий, і ми просто однофамільці. Не певен, що лікарі мені повірили.
Але я таки виліплю цю Ілону!
* * *
Мені стало легше, стан поки стабілізувався, і з лікарні я пішов.
Лікарі порадили займатися чимось неважким, але приємним. Не перевтомлюватися і не нервуватися...
Та я знаю, що мені треба.
Впорядкувати свої справи...
Треба розібратися нарешті в усьому – і часу на роздуми немає...
* * *
Відтоді, як мама померла, в її кімнату не наважувався заходити ніхто. Ніхто, окрім прибиральниці. Мені було боляче. Можливо, і батькові теж...
Але тепер я йшов туди з твердим наміром знайти якесь таємне послання для себе. Тепер ми стали ближчими. Смерть наближала нас один до одного, і я її не боявся...
Батько у цей час був на роботі – я був певен – і я, відімкнувши двері ключем, потрапив додому. До свого дому...
* * *
Мамині папери були, як завжди, на місці – куди вона сама їх поклала. Ще при житті...
Я відкрив шухлядку.
Я знав: там, у скриньці, лежали її листи...
* * *
Батько був категорично проти того, аби я став скульптором.
Здається, він навіть панічно боявся цього – але може, то моя фантазія?
У будь-якому разі, я сказав йому, що стану мистецтвознавцем.
Це, здається, його заспокоїло.
— Мистецтвознавці, сину, на життя собі не зароблять. От побачиш, побавишся трохи – і підеш у батьків бізнес.
— Не думаю.
— Думай-не думай, а життя само покаже, — самовдоволено говорив батько.
І я ще більше стверджувався у думці, що таки ні, таки ніколи не займусь батьківським бізнесом.
А скульптором вирішив стати завдяки мамі. Чи назло батькові, який не дав їй здійснити власну мрію, не дав їй сере зреалізувати... І може, саме це її вбило... Не думатиму про це – принаймні поки що, бо знову починає страшенно боліти голова – як тоді, в музеї...
* * *
Аби батько не застав мене вдома, я забрав листи до себе, у свою комірчину – де я мешкав, і де була моя майстерня. Лишив тільки записку батькові, аби він мене не шукав. І додав: "Р.S. Невже ти справді віриш у ту дурню, що ми – нащадки принцеси Ілони? І ще в інтерв'ю про це заявив, на ганьбу свою і мою. На ганьбу – бо ніхто не підтвердить твоєї версії."
* * *
У маминій скриньці лежала купа листів, адресованих Ілоні NN, відомій скульпторці, яка померла кілька років тому. Можливо, вона була подругою мами? Але листи були не від мами. Від галерей і замовників. Не зрозуміло...
Аж, ось і лист мамі. Від її старенької учительки. Вона, виявляється, заповіла мамі власну квартиру – під майстерню! Чому я нічого не знав про це! Документ датовано ... роком...
Невже...
* * *
Я поїхав за тією адресою.
Мені сказали, що там колись була майстерня Ілони NN, відомого скульптора. Але вже кілька років там нікого немає. Вірніше, все залишається, як і було. Я назвав себе. Здивовано поглянувши на мене, запросили увійти. Чомусь попросили паспорт.
Це була мамина майстерня!..
Чому я не знав, що Ілона NN і моя мама – одна і та ж особа!!!
Ось чому мені кожного разу щемило серце на виставках, коли бачив її роботи...
Ось що вона мала сказати мені перед смертю!!!
І це все вона багато років приховувала від батька...
...Тоді, значить, він не розбив її мрії.
...І тоді, виходить, вона змогла себе зреалізувати...
...Тоді, виходить, я даремне винуватив батька в тому, що вона була все життя нещасливою через нього – і померла з горя...
* * *
Мене забрали "швидкою" просто з майстерні.
Мені сказали, що ця майстерня тепер моя – так мама заповідала.
Та що мені з того, як самому залишилось недовго.
Апарат мірно відлічує моє життя...
* * *
Батько приїхав у лікарню у той же день. Таки сказали...
Та я не гніваюсь на лікарів. Тепер...
Батько найняв фахівців зі столиці, тепер знову обстежують, дають якісь ліки...
* * *
Я ще лежу, але в голові трохи ніби проясніло. Слава Богу, легше...
Батько приходив. Я удавав, що сплю, а батько довго плакав біля мого ліжка. Все повторював: "Воно, видно, правда: що посієш, те й пожнеш... І діти терплять за гріхи батьків..."
Вкінці батько пробубнів до себе: "терплять... якщо батьки вчасно не покаються" – і рвучко вибіг із кімнати.
* * *
Батько приходив знову. Сказав мені, що закордонні архіварії нічого не знайшли – війни понищили архіви за кілька сотень років. Є лише якісь непрямі натяки... Та я сказав, що навіть радий із цього, і що не прагну бути нащадком Ілони – бо її син убив власного батька.
В батька знову були червоні очі...
Пізніше я дізнався, що батько почав будувати хоспіс для міста. Власним коштом...
* * *
Наступного дня я спитав батька: чи знав він, що мама стала скульптором? І що Ілона NN і мама – одна і та ж особа?
Я хотів його шокувати.
Та він шокував мене, відповівши, що знав.
— Я бачив, що мама часто пропадає. Перукарня чи салон краси, чи магазини стільки часу не забирають. Я почав підозрювати її у зраді... найняв стеження за нею... Я вже готувався до найгіршого – думав, вона когось покохала... Та тепер щастю моєму не було меж – бо вона просто займалася творчістю... Вона навіть стала добрішою з тих пір...
Я згадав, що у мами завжди були коротко підрізані нігті. І думав, що у жінок з її статусом завжди інакше – вона не робила важкої домашньої роботи, і завжди мала змогу зміцнювати нігті в косметичних салонах – якби вони справді були ламкими.
— Вона приховувала це від тебе? – спитав я батька.
— Вона думала, що їй вдається все приховувати, і раділа з того. Я ж радше сприймав усе як дитячу гру... Якщо це робило її щасливою. Зрештою, хтось же мусив оплачувати її рахунки за комунальні послуги в майстерні, знаходились замовники, спонсори...
— Невже це твоя заслуга?
— Я теж трохи допомагав. Від імені інших людей, моїх знайомих. Вони не заперечували: гроші-то мої...
— А мама знала?
— Я тільки перед смертю їй сказав. У тій останній розмові...
— Чому ти був проти того, аби вона була скульптором?
— Це тільки спочатку, у перші роки нашого подружнього життя. Це все мої дитячі страхи. Скульптури завжди у мене асоціювалися з цвинтарем... Чомусь так воно і вийшло. – і батько зблід. Він намагався силувано посміхнутися, склав руки на грудях, сів – але мені здалося, що він тримається за серце...
"Не час, ти бачиш – йому погано," – сказали до мене власні думки. Але мені дуже хотілось його запитати про ще одне. І це "ще одне" здавалося мені питанням життя або смерті. Тепер або ніколи...
І я наважився:
— Скажи мені правду, батьку: мама тебе не любила?
— Знаєш, синку... Це насправді непросте запитання... Кажуть, із двох завжди хтось любить більше, а хтось – дозволяє себе любити... Я кохав її... А вона – вона змінила моє життя. І змінила мене, мою душу... Я став щасливішим завдяки їй... А вона – думаю, з часом покохала мене. Може, вона і зразу кохала мене – тільки не зізнавалася, бо я був гіршим, грішнішим за неї; не відповідав її уявленням. Але коли помирала – я певен, навіть в останні місяці чи навіть роки – вона кохала мене так само сильно, як і я її...
* * *
Тепер я нарешті став щасливим.
Я вже не ненавиджу власного батька.
І вдячний Богові за це.
Здається, невидиме прокляття спало з моїх плечей.
* * *
Лікарі сказали, що пухлина доброякісна – і що вона поступово зменшується.
Я сказав батькові, що таки виліплю Ілону N.
І що вона буде схожою на маму.
Він усе кивав, не заперечуючи.
Сказав, що радий за мене.
А в очах у нього блищали сльози.
Я перепросив його за те, що ненавидів його. І згадалося: "Шануй батька і матір свою, і щаститиме тобі, і довголітнім ти будеш на землі..."
Тепер я житиму, і знатиму, що таки маю когось у цьому житті...
Тільки зараз я помітив, як сильно батько посивів і постарів за останній час...
І ще батько сказав, що реставрацію замку таки фінансуватиме...
Він, напевне, ще вірить, що ми – нащадки Ілони... Але їхні середньовічні прокляття – не для нас...