Не бажав дарувати птахів...
Спочатку хвиля його ентузіазму росла, коли послухав життєві історії, реальні долі, покинутих дітей, занедбаних дітей...
І здавалось йому, що вони такі ж бідні та нещасні, як і він сам, і його серце розчулювалось від усвідомлення таємної спільності містичної Долі. Вони – покинуті. Він – покинутий...
Проте, як безапеляційно і нещадно банківський автомат відкидає фальшиву монету, так і життя відкинуло його фальшиві мрії... Не підлягає заміні чи обговоренню, немає компромісу...
Бідні покинуті та занедбані діти, яким він надіявся співчувати, для яких таємно сподівався стати героєм, кумиром або просто "добрим дядечком", якому зазирають у вічі вдячні нещасні... – так-от, оці "бідні діти" насправді не виправдали його очікувань. Брудні, просякнуті тютюном, вовкуваті, між зубів застрягла нецензурна лайка – вони нахабно, навіть насмішкувато, щирилися йому просто у вічі.
"Вони завжди так – із незнайомими," – намагалася виправдати їх якась м'якосерда вихователька.
Вони не були м'якосердими. Були твердосердими, жорстко-, кам'яно... Скам'янілосердими.
І якось так випадало кожного разу, що ця невихованість, нечемність, невдячність – ця грубість, що так відштовхувала його, кидаючи в холодний піт, бо тоді він згадував своє безрадісне спілкування з однолітками в дитинстві – так от, ця по-дитячому цинічна грубість, подекуди схована від інших, тим не менше постійно, нахабно і без запрошення відверто впадала у вічі нашому напів-янголу. Чи хтось сплюнув крізь зуби на клумбу – і опльована квітка вкривалася брудно-сірими тютюновими сльозами, чи то хтось уїдливо лайнувся на адресу "добрих дядечків", чи то якийсь "знедолений", колупаючись у носі, відверто глузував з нього, не відводячи витрішкуватих очей – все мусив піймати зір нашого напів-ангела, його слух, все виклично лізло йому перед очі, йому до вух... Інші, здавалось, нічого не помічали.
"Які ж вони бідні? – обурювався він про себе. – Та вони просто нахаби, що не знають паска!"
Якось ці слова непрохано зірвалися йому з вуст.
— Знають вони часто, навіть гірше за пасок, — відповідали йому вихователі. – Тому і не бояться нічого. Принаймні, виставляють напоказ, що не бояться. А насправді? Хто зна...
Він не міг їх любити. Зневажав, ненавидів їх за невдячність – і ненавидів себе за це.
"Якщо вони сироти – то ще можна якось було б зрозуміти. Так і я ж сирота..."
І не знаходив їм виправдання.
Більшість із них таки не були сиротами. "У них є які-не-які, але батьки, а в мене – немає нікого..." І ловив себе на тому, що заздрить цим нещасним дітям. І цілком усвідомлюючи всю абсурдність таких почуттів, ненавидів себе за це.
Проте приходила ніч, втихомирювалися пристрасті, і він засинав. І янголи приходили підтримати його, і огортали його своїми ніжно-золотавими пухнастими крильми, аби спочинок його був м'яким і лагідним. І сам Бог приходив і колисав його. І тоді згадував він, що прийшов ангелом на землю, аби врятувати світ, і плакав у Бога на колінах, і просив пробачення за власне зухвальство, і просив у Нього сили, і дякував, і радів, як дитина, що Бог із ним. Та для Бога він завжди був дитиною...
Приходив ранок, і він усе забував – окрім якихось невиразно-солодких уривків – проте почувався відпочилим і повним сил для нового дня...
— Вияви милосердя, — спонукав його ангел у серці. – Подаруй їм щось окрім грошей! Подаруй їм своїх пташок, ризикни!
І він ризикнув знову, усе ще пам'ятаючи давні образи, розбиті колись, потоптані і порозкидувані білі крила... Птахи, які ніколи більше не полетять... не заспівають... Праця, що пішла наругою...
Він подарував десять пташок.
І навіть не дивився в очі тим, кому дарував.
За кілька днів побачив трьох на базарі. Перепродували...
Ще три лежали скалками на смітнику.
Ще три йому повернули члени фонду – діти так і залишили їх на місці. Виявилися нецікавими, непотрібними...
Сліди десятої не міг знайти. Не чув її співу, не знаходив на базарі, на смітнику...
"Ти нерозумний, – промовляв до нього здоровий глузд. – Звідки ти можеш знати, де вони лежать? Це ж лише іграшки. Забудь про них, ти можеш ніколи не знайти їхніх слідів. До того ж залишилася лише одна..."
— Для мене вони не просто іграшки, — відповідало його голосом вперте серце. – Я чую, як пульсує їхня кров, коли вони співають. Для мене вони живі, я відчуваю їх. Вони для мене більше, ніж власні діти...
Власних дітей у нього не було. Зате були десятки і сотні птахів, часточки яких завжди жили в його серці. Кожна – немов пір'їна із втрачених колись крил... І ще були десятки і сотні чужих дітей, нічийних дітей... Яких він не любив...
Однак він відчував, що щось пішло неправильно в його житті. Не лише його ангельська суть – навіть людина в ньому це усвідомлювала.
Він відчував власну фальш.
— Ніякий я не Майстер, і тим більше не благодійник, — зізнавався він собі холодними самотніми вечорами. І серце підказувало йому, що нахабні очі занедбаних дітей теж бачать його наскрізь. Через те й нахабні, через те і глузливі.
Він не міг їх любити. І ненавидів їх. І ненавидів себе за це... І янгол у ньому плакав – бо не знаходив виходу, не бачив спасіння – навіть не людства, хоча б і свого власного...
Проте приходила ніч, втихомирювалися пристрасті, і він засинав. І янголи приходили підтримати його, і огортали його своїми ніжно-золотавими пухнастими крильми, аби спочинок його був м'яким і лагідним. І сам Бог приходив і колисав його. І тоді згадував він, що прийшов ангелом на землю, аби врятувати світ, і плакав у Бога на колінах, і просив пробачення за власне зухвальство, і просив у Нього сили, і дякував, і радів, як дитина, що Бог із ним. Та для Бога він завжди був дитиною...
Приходив ранок, і він усе забував – окрім якихось невиразно-солодких уривків – проте почувався відпочилим і повним сил для нового дня...
І він уже так звик до цих містичних відвідин, що ловив себе на тому, що щодня чекає наближення ночі та рятівного сну – бо ранок за вечір мудріший, а ранком він був повним сил для нового дня...
"Він спасеться, — говорили його брати – ангели на небі. – З Божою поміччю..."
Так, Бог вартував його душу. Бог ніколи не спить. Та не спав і спокусник. Не спав і виношував задуми. І шукав шляхів, аби примножити своє нечестиве військо...
І знайшов спокусник відповідь на своє питання у Святому Письмі.
— Це саме те, — зрадів спокусник і побіг до Бога з книгою Йова. – По слову Твоєму, Боже!..
По слову...
І погодився Господь.
До часу...
І забрав спокусник у людини-ангела сон. Як колись забрав і батька-матір...
На ранок усе валилося з рук. Кривобокими виходили птахи. Дірочки запливали, глина кришилася і не ліпилася. Очі його зліплювалися самі по собі. О Господи, як же він хотів спати!..
Хитка рівновага порушилась у ньому, і він тікав від людей, від шуму, від спілкування...
Нічого, він потерпить зціпивши зуби... до вечора. А там – блаженне забуття – і все нормалізується...
Забуття не прийшло.
Ні на другу ніч.
Ні на третю.
Сон покинув його, здавалося, назавжди. На якусь хвилю лише приходила дрімота – неспокійна, неглибока, як і всяка дрімота, — вона не приносила душевного спокою, але й не давала повністю виснажитися тілу. Він же ще мусив жити... навчитися жити. Без сну...
Всі сахалися від нього, як від прокаженого. Нервовий із дитинства, тепер він був суцільним мотком нервів. Його не можна було зачепити. Йому не можна було перечити. З ним не можна було розмовляти.
Все його дратувало. І він дратував усіх, що його засуджували...
Йому хотілось, аби всі від нього відчепились, аби всі від нього відчепились. Аби полишили його у спокої. Аби він заснув...
Робота не клеїлась. Крамниці спорожніли, і він уже не міг заробляти пристойно, так як тоді, коли багаті чужоземці розкуповували його пташки на сувеніри. Як голос далекої землі. Його землі...
Голос мусив замовкнути... Бо хотів спати...
Він конфліктував з усіма – а йому здавалося, що веде себе чемно. Що вони до нього прискіпуються...
Він мусив посваритися з власниками крамниць – не міг же він їм пояснити, що просто не спить...
Він посварився з фондом, бо керівники подумали, що майстер каже їм неправду – а насправді просто зжаднів і зазнався. Скупий...
Його майстерня стала брудною і занедбаною – бо руки від недосипання дрижали, і тепер лише вряди-годи могла вийти якась пристойна іграшка.
А сон усе не приходив...
Проте прийшов одного ранку до нього маленький хлопчик.
Подякувати за окарину. Десяту...
""А де ті дев'ять, що я зцілив?" – спитав Ісус." Це згадалося Янголу. Та людина в ньому не чула цих думок...
— А Ви могли б і мене навчити ліпити таких пташок? Я їх дуже люблю...
Якимось іншим разом він просто був би щасливий, отримавши такий бальзам на душу. Та не тепер. Тепер єдиним джерелом щастя, омріяним, жаданим був сон...
— Знайшов коли прийти, чому саме тепер? – з досадою пробуркотів він. – Немає в мене зараз здоров'я, сил і настрою. Приходь... якось пізніше.
— Ну дядечку, дуже прошу!..
"А й справді – може, в нього вийде – матиму підмайстра," – подумав собі. Хоча й засумнівався: малий іще. Забув, що сам був не надто дорослим, як починав...
— Тільки одна умова: якщо зліпиш багато – забираєш собі половину. Решта мені.
— Та я тільки одненьку взяв би – а все решта Вам. Мені більше нічого не треба! – благально вигукнув малий.
У голові паморочилося. Сірий туман напливав перед очі, вологі краплини дзвеніли у вухах, наліплювались на вії...
— На! Ліпи, — кинув малому шмат глини.
Сам сів за другий.
Пальці не слухалися, глина, здавалось, оголосила йому бунт: завжди така слухняна, останнім часом поводила себе немов грудка якогось болота з піском. Вибраковувались деталі. Вибраковувались вироби...
— А як мені тиснути, сильно чи трішечки? – щебетав малий.
— Нормально.
— А терти пальцями зверху чи ні?
— Що терти?
— Ну, мазати його, щоб було гладеньке?
— Дивись, як я – і повторюй!
У вухах дзвеніло.
— Так у Вас же не виходить!
— У мене завжди виходить, ясно?!
— Так ось Ви вже викинули...
Світ розгойдувався, сильніше і сильніше.
— А де мені робити дірочки?..
Його хитало, наче корабель у бурю.
— А чим мені робити дірочки? А що робити, як вони спливаються... ой, розходяться.