На близькій відстані став чутний трупний запах. А коли Данило ще й зазирнув у скляні очі трупа – його знудило.
– Чого треба? – долинув звідкись збоку байдужий хрипкий голос.
Цей звук пролунав несподівано, тож дещо зупинив блювотний рефлекс. Данило підняв голову, витер рукавом рота й озирнувся: кроків за сім на землі лежав Величко, який, скоріше за все, знепритомнів; заплаканий Кузьма мовчки обіймав голову Гнідого. А двоє літніх мужиків дивилися кудись на Данилів живіт.
– Хто такі? – спитав один з них, маленький старенький дідок із дзвінким голоском.
– Відряджені, з Томаківки, – на автоматі відповів Данило, – нам потрібно до голови колгоспу "Могутня".
– Підсоби! – прогарчав другий, хриплоголосий широкоплечий мужик, показуючи підборіддям на шматок брезенту з тілом жінки, котре лежало на ньому.
– Що у вас тут діється? – нарешті поставив Данило питання, яке терзало його свідомість.
– А що, не видно?! – з натиском відповів низенький. – Голод, мруть люди. А ми раз на тиждень об'їжджаємо село та збираємо трупи.
– Як – раз на тиждень? – розгублено промимрив той. Мозок відмовлявся приймати страшну інформацію.
Тим часом мужики нахилилися до брезенту, втім Данило не відразу зрозумів, що їм треба допомогти. Зрештою він кинувся до маленького дідуся, маючи намір узятися за брезент з його боку.
– Та ні, я сам. Допоможи краще Єгоровичу, – сказав той, зупиняючи Данила і вказуючи на напарника, – від нього одна коробка залишилася, а ноги ледве тримають.
Данило перейшов до протилежного кінця імпровізованих нош. Разом чоловіки з горем пополам закинули тіло в підводу.
– Все, на сьогодні шабаш! – підвів риску Єгорович, сідаючи на пеньок та витираючи піт з чола. – Скинемо цих – і по хатах.
Він важко дихав; видно було, що надовго його не вистачить.
– Куди ви їх? – обережно спитав Данило, указуючи на купу трупів.
Він був майже впевнений, що знає відповідь, але панічно боявся, що його здогад на ділі підтвердиться.
– За селом кагат для буряків, – просто відповів маленький, – наразі там складаємо.
Тим часом Дем'ян розплющив очі й заходився туди-сюди водити головою, намагаючись збагнути, що відбувається. Потім підвівся та підійшов до чоловіків, які стояли біля підводи.
– Хата голови колгоспу наприкінці цієї вулиці ліворуч, – прохрипів Єгорович, указуючи напрямок, – там ворота із зіркою. Однак вдома нікого нема – всі на Дніпрі. Чекайте голову біля воріт, через годину-півтори повинен заявитися.
Члени комісії попленталися до своєї підводи. Хотілося якнайшвидше покинути це прокляте місце і забути побачене, ніби страшний сон.
– Но-о! – долетів до вух Данила окрик Єгоровича, звернений до коня.
Це похоронна команда повезла трупи до кагату.
Помста Усмана
1942 рік, лютий. Виправно-трудовий табір "і"/6.
Пройшла доба після інциденту з бригадиром. Жодних особливих подій за цей час не сталося. Хіба що Петі доводилося частіше, ніж звичайно, працювати на стапелі. Це була фізично найважча робота. Виконували її двоє пильщиків, які розпилювали колоди на дошки за допомогою дворучної поздовжньої пилки.
Усман подбав, щоб Петро тричі за зміну робив цю роботу поза чергою, причому щоразу ставив його верховим пильщиком, котрий, стоячи на помості, повинен тягнути пилку знизу вгору.
До кінця дня Петя добряче замучився. Йдучи зі зміни, він відчував, наскільки ниють м'язи в усьому тілі. Хотілося якнайшвидше доповзти до барака і хоча б кілька хвилин полежати пластом.
– А ти ж добру справу пропонував, – долетіли до хлопця Валерині слова.
Той ішов трохи позаду і, певне, розмірковував над роботою бригади.
– Про що це ти? – перепитав Петро.
– Обробка заготовок блоками – гарна ідея, варта уваги, – уточнив Валерій, – майже всі у бригаді з тобою згідні.
– Але ж ти бачив, чим моя ініціатива закінчилася, – із досадою промовив Петя, – начальник бачить в мені конкурента, пресує, щоб не висовувався.
– Так, розумних у нас в таборі не люблять, – задумався Валера, – а Усман – злопам'ятна сволота, ніяк не вгамується.
– Бог йому суддя, – підвів риску Петро. – А мені залишається хіба сподіватися, що все якось заспокоїться й утрясеться.
Тільки прийшовши до бараку після вечері, Петя, нарешті, зміг прилягти. Йому захотілося воскресити в пам'яті щасливі студентські роки. Перед очима постало Азовське море. На світанку вони з Наталкою любили гуляти берегом. Босі, взявшись за руки, брели по кромці води. Ракушки тихенько шелестіли, перекидаючись у піску. А шипляча піна періодично покривала стопи.
Губи хлопця трохи витяглися – це вони згадали Наталчин поцілунок, після якого молоді люди з розбігу кидалися назустріч хвилям і пливли, пливли, намагаючись холодною водою та фізичним навантаженням збити статеве бажання. Як давно це було – в минулому житті...
Потім згадався шторм. Свинцеве небо, затягнуте важкими хмарами. Величезні темні водяні вали з гуркотом обрушуються на берег. Свистить вітер. Усі хлопці й дівчата сховалися у затишних будиночках. І тільки він розсікає воду сильними руками, подібно до тореадора приборкуючи хвилі та ніби катаючись на них верхи.
Синьо-чорна велетенська маса води насувається на плавця, готова поглинути цю кволу істоту в своїй безмежній безодні, втім різкі рухи рук і ніг виштовхують людину на гребінь цього чудовиська. Відчуття зльоту відразу змінюються падінням у прірву, що приводить Петра в тваринний захват. Він усією істотою відчуває свою силу та владу над стихією.
– Ув'язнений Шабля, до оперуповноваженого, – крізь сон почув хлопець голос охоронця.
– Я! Одну хвилину, – промовив Петро, повертаючись до дійсності, – що сталося?
– На допит до оперуповноваженого Кідмана.
Петя ще не знав, що такі виклики, котрі мали на меті схилити його до "таємної співпраці", стануть щонічними і триватимуть майже три тижні, не даючи можливості спати, висмоктуючи останні сили та здоров'я.
Зустріч із головою колгоспу
1933 рік, квітень. Колгосп "Могутня" Томаківського району.
Двір із зіркою на воротах знайшли легко, але вдома справді нікого не було. Тільки через годину, коли вже стемніло, з боку Дніпра почали долинати голоси. А незабаром підійшла досить солідна компанія.
У яскравому місячному світлі Данилові вдалося досить добре розгледіти цих людей. Навскидку бригада складалася чоловік із тридцяти: приблизно половина з них – чоловіки, а решта – жінки та діти. Тут були і старі, й молоді: одні – з вудками та снастями, інші – з відрами, сумками й ломами, а дехто – із рибою.
– Здрастуйте! – привітав людей Величко. – Ми з Томаківки, хотіли б поговорити із головою колгоспу "Могутня".
– Ну, я голова, – з викликом заявив, виходячи із натовпу, худий, однак жилястий чоловік середнього віку, – Клим Завознюк мене звуть.
– Дем'ян Величко, – відрекомендувався Дем'ян, – я голова комісії райвиконкому, – а потім, показуючи рукою на своїх супутників, додав: – А це – члени комісії Данило Шабля та Кузьма Буюн. Нам доручено вручити Вам розпорядження райвиконкому і провести перевірку.
– Що ж, якщо так – почекайте трохи, поки я з людьми закінчу, – сказав Клим, потім повернувся до своєї групи. – Рибу поділіть порівну на всіх; Федоруку та Лукашу занесіть по пів порції: вони рибалили лише пів дня. Інструменти – у хлів під замок, – дав він указівки, потім покликав двох дітлахів, шепнув їм щось на вухо і знову звернувся до комісії: – Ходімо до контори.
Голова зробив запрошуючий кивок головою й першим побрів по дорозі. Дем'ян із Данилом пішли за ним, а Кузьма розвернув підводу та легенько хльоснув Гнідого, спонукаючи його йти за людьми, що пересувалися попереду.
"Комісія без зброї – це вже плюс: отже, хоча б обшуки в будинках не робитимуть", – розмірковував голова колгоспу.
Він прикидав у думці, як повестися з черговими представниками влади. Уважно оглянувши уповноважених райвиконкому, чоловік дійшов висновку, що це звичайні служаки, котрим спустили завдання "зверху". На користь такого висновку свідчили їхній скромний одяг та пристойні, можна навіть сказати, приязні повадки. А коли так, Клим вирішив прозондувати ґрунт і спробувати порозумітися з перевіряючими.
– Щодня ходимо колгоспом ловити рибу, – обережно повідомив Завознюк, як тільки вдалося відійти на дистанцію, з якої група рибалок не могла чути розмови, – улов, як ви самі бачили, – сльози, втім це краще, ніж нічого. Зараз уже й небезпечно ловити: будь-якої хвилини може початися льодохід, проте ризикуємо; адже коли крига на Дніпрі зрушить – лавочку на пару тижнів взагалі буде прикрито. Я сам із жахом думаю, чим тоді годуватиму своїх дітей.
– Ми бачили похоронну команду, – тихо, але з докором промовив Дем'ян, – невже не можна людей поховати по-людськи?
– Можна, та мертвим уже нічим не поможеш! А сил на виготовлення трун і риття могил потрібно бозна-скільки! – огризнувся голова. – Тому намагаємося насамперед рятувати живих.
– Не по-християнськи це, – заперечив Величко.
– А морити людей голодом – по-християнськи?! А дванадцять озброєних продзагонів за пів року – по-християнськи?! – несподівано для себе вибухнув Завознюк. – Забрали все! А тепер хочете бути добренькими?!
Величко сторопів від такого натиску. Він зупинився посеред вулиці, не знаючи, що робити далі.
– Давайте зайдемо в контору і там усе детально обговоримо, – запропонував Данило примирливо, намагаючись згладити конфліктну ситуацію.
– Так ми вже практично прийшли, – промовив голова колгоспу, роблячи над собою зусилля та вказуючи на невелику, але пристойну будівлю, яка знаходилася метрів за сорок по ходу руху.
Видно було, що він з останніх сил намагається погасити свої емоції, однак ворухливі жовна видавали його збуджений стан.
До розмальованих!
1942 рік, лютий. Виправно-трудовий табір "і"/6.
Оперуповноважений Михайло Кідман, лисуватий чоловік низького зросту, який уже почав старіти, клацнув великим пальцем об денце пачки й акуратним рухом дістав одну з цигарок, що висунулися внаслідок цієї дії. Трохи розім'явши тютюн, він запалив сірник, прикурив і випустив струмінь диму в Петрове обличчя.
– Вже три доби я намагаюся з Вами порозумітися – та все безрезультатно, – констатував Кідман після двох годин чергової "обробки" ув'язненого.