Не треба забувати, що кожний письменник передусім є зобов'язаний перед своїм оточенням. Кіплінґ міг писати про джунглі, але як?.. Досить прочитати сторінку, щоб побачити англійця. Отже, підходячи до місцевої тематики, треба це робити так, щоб це не було якимсь етнографічним описом, або оспівуванням хто знає чого. Пригадую повість В. Ґжицького "Кара-Кол" у "Літ. Ярмарку". Це він зробив більш-менш добре. Я ж припинив свою повість "Джанар" на одинадцятому розділі. Треба раніше своє сказати. Міг же, наприклад, Горький жити в Італії, а писати "Дело Артамоновых". Отже, не захоплюйся ти казахськими темами. Пам'ятай, що письменник не "сума переметная", і він передусім належить своєму ґрунтові. (...)
Мені здається, що ми ще будемо разом працювати на одному полі, як друзі й товариші... А взагалі все десь в етері, звідки часто звучить воно твоїми далекими піснями: "Ой, чи було літо, чи не було?"—і ясно-ясно: сизо-млисте лубенське небо, дуб "сидя— щого", Сула, затони і маки на городах. Або вирветься десь із невідомості "Котилася та ясная зірка"... А тоді "плакать хочеться", як казав Єсенін. І жить не хочеться, бо людське серце—серце, і більш воно не може переживати, як може переживати, а тут така безмежна розтерзаність, такий великий біль... Подумати: кому цс потрібно було? А одначе, з цим болем треба буде лягти колись в могилу... З розтерзаністю теж...
Ніби було, ніби не було, але завжди чуття, що увірвалося щось найболючіше. Лишилося в душі, у серці й у почуваннях все, що було кращим, і чорною хмарою заступає те все, що було роздором і образами. Не треба його згадувати, хоч лізе воно, прокляте, звідусіль, користає всю туманність і неясність, що вкрила собою життєву дорогу...
А вірилось колись інакше і думалось теж. Тепер не хотілося б тратити того, що називається дружбою, коли це можливо. Хотілося б, щоб те чорне було розвіяне світлом ясного чуття... Зараз це ще неможливе, як неможлива зараз і творча праця, але цілеспрямованість може бути.
Треба, щоб була, бо й життя йде і час минає, а там... от і читаєш: "Помер Володимир Гадзінський", "Помер Ст. Васильченко", і все це разом, в одному й тому самому числі харківської "Літ. газети"... Помреш сам в цих умовах і ніщо не згадає, а такі великі завдання ще впереді й такі неясності навколо... (...)
Тут я зараз нічого майже не знаю. Іноді дістаю якесь число "Літ. газети", "Зорі" або "Глобусу"—і це все. Іноді "писне" хтось випадково з Києва чи з Харкова, але завжди так, що нічого не збагнеш. Тому й досі не знаю, чи вийшли мої книги з друку, чи ні, які ще в 1929 році здав ДВУ для видання? "Літ. ярмарок" і "Універсальний журнал"—останні видання, де друкувався. І все це не те, що міг би робити в інших умовах. Хай би ті видання були, як мій "Мамай", сіренькі й непоказні, але зміст їх був би дійсний. Як не згину тут, то, може, ще дещо й зроблю... (...)
Як Лесечка? Як вона живе, як вчиться, як себе, бідненька, почуває? День і ніч думаю про неї...
Ну, не забувай! Пиши... К.
ЛИСТ ДО Г. ОРЛІВНИ
ВІД 27 ЛЮТОГО 1933 РОКУ
Любий друже мій!
(...) Я думаю ще працювати і то багато працювати... Зараз у мене перерва, але не криза, бо знаю добре свої духовні сили і вірю в них, що вони не зрадять, як зраджує життя, як зраджує іноді власний мозок. Мозок, часто буває, є лише слуга хотіння...
"Стоход", "Джанар", "Скарби замку Любомирських", "Вітер з тундри", "До гробовища прадідів" і "Домра"—накреслені дороговкази на творчій дорозі, що її замітають "бурани" сибірські, "пурги" північні, а може й "самуми" гарячих пісків "Бек-Пакдала"...
Іноді є, проте, спогади (вони домінують), і тоді постають літературні постаті: Г. Барвінок, Нечуй-Левицький, Олена Пчілка, Володимир Самійленко, Володимир Кобилянський. Змалював і все це назвав "минуле". Хочеться накреслити бодай план свого особистого, як у Горького "Детство" або "Мои университеты". Важко це зараз, дуже важко і майже неможливо. Була б для всіх багатюща книга, і вона колись буде, але вже тоді, коли буду бачити тебе, коли буду бачити Лесю, бо [щоб] таку річ писати, треба мати повний духовний спокій. Тепер, може, план-конспект і досить...(...)
Щодо тебе і Лесі... Обоє ви мені дорогі й кожна по-своєму. Чи ж можна понехаяти ті всі (історічні майже) моменти, що ми їх пережили в минулих роках на берегах рідних річок західної частини нашого краю —1921,1922,1923 і 1924 року? Сумний був лише 1925 рік, коли ти пам'ятаєш, під яким знаком цей рік проходив, то нічого й дивуватися. Досить того, що цей рік був роком самоомани... Міг він бути іншим. Потім татарська Сула зі своїми "причалами", "Сидящий", крислата яблуня в саду і все інше... Багато гарного, яке уступило місце побічному, і це побічне тепер не повинне роз'єднувати нас. Досить того, що воно взяло своє. Мені хочеться, щоб між нами стала нарешті згода... (...)
Цілую тебе сердечно, як колись, і зостаюся, як колись, твоїм другом і приятелем, яких не матимеш більше.
Клим.
С.Долинське, Казахстан
ЛИСТ ДО Г. ОРЛІВНИ
ВІД 14 ГРУДНЯ 1934 РОКУ
Нусю!
(...) Довга мовчанка твоя й доцина завдала мені надзвичайних мук і страждань... Чого тільки я не передумав протягом цього часу... Дуже жорстоко було з твого боку зразу не написати мені про все, що з тобою сталося... (...)
Щодо мене, то я все ще без усякої зміни, але сподіваюся, що цієї зими, може, зміниться трохи на краще. Коли ні, то ще (важко й вимовити!) цілих два роки. Що робитиму? Звичайна річ, — писатиму. Питання—де саме? Це вже покажуть і скажуть обставини. Творити буду своє, де буде змога, а на щоденний хліб зароблятиму безіменно десь у "газетині", хоча б і російській, як техробітник.
(...) Посилаю для ознайомлення з моєю газетярською роботою, якою я розважаю себе іноді, два своїх фейлетони "О лишениях друга" і "О женщине вообще". Пишу іноді театральні рецензії на місцеві постанови, бо тут є артисти з Московського художнього і з "Березоля", але оцінити їхню роботу нема кому. Є купа різних професорів-фахівців, але вони поза своїм фахом нічого не бачать і не розуміють...
Дуже вразила мене звістка про смерть проф. М. Грушевського. Помер ніби у Кисловодську. Хоронять у Києві. Але ще більше вразила мене звістка з етеру, яку почув учора. Фальківський, Косинка, Близько, Крушельницький із двома синами і чимало інших письменників пішли тим шляхом, на який нам довелося свого часу піти... їх очевидно чекає щось дуже неприємне...
Отже, невелика радість бути тепер і там, коли таке сліпе іі тупе нищення. Як я безмежно жалкую, що свого часу похитнувся у своїй вірі й замість того, щоб тебе утримати, сам пішов за то бою. Правда, надто вже важко було нам у тих "сутеринах", але ж їх можна було завжди лишити... Мені ще й досі сняться страні сни про ті "сутерини", і я прокидаюся з криком одчаю, але кажу вони були наслідком особистого вагання, бо не треба було сидіти в них, як і не слід було бути лояльним до отих нікчемних галицьких "громадян"... То вони тримали в "сутеринах", і за це ж я їх так ненавиджу, що не прощу їм ніколи... Не слухати, а своє робити треба було... Це все я, звичайно, робив би, якби не тяга до "ґрунту" та не твоє бажання скорше повернутись до нього... Мусив піддатися, бо ж любив я тебе й любив Лесю, і не міг дозволити собі лишатися там самому... Не міг дозволити, хоч знав, які наслідки можуть бути, передчував і у видженнях своїх бачив їх...
Тепер так трагічно розрізнені! І хотілося б мені внести якусь ясність в заплутані кінці цієї трагедії, а саме: хай фізично ми розподілені, але духовно не повинно цього бути, духовно мусимо воскреснути, відживити серця й горіти одним вогнем творчості й віри...
Я тому й жахався, що ти духовно чужа стала, що ти пішла шляхами не чуття, а мороку, лихого інстинкту, назвавши це своєю звичкою "шуканням"... Які шукання справді могли бути з Ю. та йому подібними, коли вся мета їх в "приспособленчестве", гонитві за копійкою, за дешевою "популярністю", якої теж не мають і не матимуть ніколи...
Але дідько з ними! Такого сміття скільки завгодно! Ніщо йому не пошкодить в даних умовах і буде воно собі "ахати", "охати", плазувати, пакостити й жити, як живе взагалі юрба, але ніколи не лишить воно само по собі ні пам'яті, ні сліду...
Я хочу сказати ще кілька слів про своє власне життя. Інтимного нічого не маю тепер, опріч самотності. (...)... бо завжди пам'ятаю, що я дієва жертва великого історичного лихоліття, а не бандит, злодій і фальшивник, що їх подругою—проститутка...
Фізично ослаб, чому виною безкінечна, пуста й нудна робота, вічна одноманітність і скупість харчу та постійна туга й тривога. Тому багато нових зморщок вкрило моє чоло, тому слабше бачать очі й голова почала "компрометуватися" початком лисини... Словом—усе так, як то буває, коли починається осінь життя, та доба, коли митці-повістярі найбільше і найкраще творять. Тільки у мене та біда, що в таких умовах не можу творити. Обмежусь тематичними шкіцами, нарисами, щоб пізніше можна було їх розгорнути в мистецькі початки.
Читаю багато й уважно, що мені до рук попадає. Правда, книг тут немає, але я навчився визискувати їх так, як ніхто. Не читаю, а студіюю класика, якщо він попадає іноді до мене. Усе це задля того, щоб удосконалити свій власний стиль. Стонадцятий раз зачаровуюсь Великим Гоголем, майстерним Франсом і Роменом Ролланом, але терпіти не можу епілептичного й неохайного До— стоєвського—цього "подлинного зеркала души своей нации"... По-давньому люблю Короленка за його простоту, щирість і безпосередню красу слова...
Зауваж—Гоголь і Короленко! Адже ж вони наші, тільки сміливості у них не було тієї, що мав її "мужик" Шевченко.
Оце й усе, чим замикається коло мого особистого життя. Говорити про своє жахне оточення, звичайно, не варто. Я про нього багато говорив у своїх тутешніх фейлетонах, які ще надсилатиму, якщо одержиш ці, що надсилаю.
Цікаво мені дуже знати "регулямін" твого життя й життя Лесі. От, приміром, сьогодні у нас іде сніг і напевно скоро помчаться "бурани", а як там у Хобді? Коло нашого селища щоранку свіжі вовчі сліди, а як там?.. У нас є діти "вільнонайманих" і вони тут вчаться в гарній школі, а як там вчиться моя Леся? Чи є у неї книги які й чи читає вона взагалі? Яке ваше помешкання, де живете?..