Думали, що вона не почула добре, бо слух її був уже досить притуплений, і вона, розмовляючи, часто користувалась так званим "слуховим телефоном". Вона це помітила і додала:
—А що ж я робитиму тоді, як вас коло мене не буде? Прийде час, і всі порозлітаєтесь, як птахи. Колись більш посидющі були, та й то, як довелося, то скрізь літали... Як мою дружину у Варшаві арештували, то я дарма, що всього 18 літ мала, на перекладних, та ще й розбитою весняною дорогою до самого Петербурга тряслася. Важко було, але любов усе може. А у вас же всіх такий час, що саме початок...
За чаєм говорили про день поминок Куліша, який мав бути через тиждень. Обговорювали "порядок дня". Звичайно, все мало початися традиційною панахидою на могилі, потім мали бути промови, якщо їх дозволить борзенська поліція, спільний товариський обід "під кленами", де Куліш любив відпочивати від праці, а ввечері—аматорська вистава в сусідньому селі Оленівці, що її має влаштувати місцеве селянське "Драматичне товариство". Оце ніби й усе, але скільки клопотів викликає воно у зв'язку з різними "дозволами". Якби ще там не промови, то, може, все було б гаразд, ато...
Борзенці охоче зреклися б їх, але їх домагаються галицькі гості, хочуть селяни і—нарешті — бажає сама Олександра Михайлівна, а це найважливіше. Отже, утворилося щось подібне до "Святкового комітету", що мав полагодити всі офіційні формальності, а також допомогти Олександрі Михайлівні належно оздобити могилу Куліша.
Тут же було вирішено призначити Дуб'янського за розпорядника цілого свята, від чого той, вірний своїй полохливості, вперто відмовлявся. Одначе коли це бажання висловила й Олександра Михайлівна, він зразу ж згодився. Один з присутніх тут бор— зенських учителів пропонував вислухати поезію якогось селяни— на-самоука, присвячену пам'яті Куліша. Вірш був звичайний, але безумовно щирий і безумовно теплий. Слухали запальну промо ву Євшана про конечну потребу скінчити з культом Шевченка, покинути традиційну шапку, шаровари та гопака й повернути на шлях вселюдської культури, тієї культури, що до неї закликав Куліш земляків у своєму "Дзвоні".
Ганна Барвінок, що весь час уважно прислухалася, раптом сказала:
— Ні, пошана до Шевченка ще не є культом, а тільки пошаною, і то цілком заслуженою. В особі Шевченка шануємо саму душу народну, що вже прокидається. Ось цей селянин-самоук, що присвятив свої поезії пам'яті моєї дружини, напевно, ніколи так не сказав би про Шевченка, як ви... Куліш кликав до такої культури, щоб уміти носити паризький бриль і не гордувати полтавською шапкою. Перш за все народові, як хліб, потрібна освіта. А це повинні ми йому дати, тільки ми. Не відриватися від ґрунту, а єднатися з ним треба, щоб не трапилося так, як у інших, що ніякого спільного національного життя, хоч кожний інтелігент говорить про свободу. А якби так та свобода з'явилась до них, то найперші злякалися б її... Нам не треба такого. Нам треба чогось іншого, що поєднувало б одних з одними, а це найкраще можуть зробити ті, що самі з-під сірої стріхи.
Тут вона повернулась до мене і, пильно дивлячись мені в очі, промовила: "Ось такі, як мій літературний унук".
Розмова ввірвалася, мені стало жарко. Рясний піт виступив на чолі від такої несподіваної уваги до мене. Але Олександра Михайлівна, ніби не помічаючи, говорила далі:
— Може, я помиляюся... Може, воно й не так... Тепер нові часи й нові думки, а я... я ж уся в минулому... Я випадково тут з вами... остання з тих, що відійшли...
Це було сказано так сумно й так чуло, що всі як один заговорили враз про своє щастя бачити її, говорити і чути від неї свідчення про тих, що були колись із нею.
— Ви знаєте оці слова,—знову заговорила вона: "Мої думи з мертвими, з ними живу в віках минулих"? Отак і я. Не здивуйте, краще прочитайте "На добраніч".
Заклинський зараз же почав читати якесь своє оповіданнячко. Мало я тоді розумівся на таких речах, як стиль, проте, вислухавши його, тихо зауважив: "Багато зайвих слів, описових відступів, що затемнює провідну думку".
Євшан глянув у мій бік, всміхнувся й процідив крізь зуби: "Майже так, але..." І знову всміхнувся.
— А може, Ви нам щось прочитаєте?— звернулась до мене Олександра Михайлівна.
Дуб'янський швидко-швидко заморгав на мене, з чого я зрозумів, що мушу мовчати, і розгубився. Він знав, що зі мною — моє останнє оповідання для дітей "Самотній орел", яке йому не подобалося і якого він не радив комусь показувати. Мені ж те оповідання здавалося вдалим, і було прикро таке чути.
—Читайте, читайте,—підбадьорив Євшан.
І я, незважаючи на Дуб'янського, витяг свого "Самотнього орла" і, заїкаючись, як кожний початківець, почав читати.
— Нічого,—промовив Євшан, коли я скінчив.
—Добре,— сказала Олександра Михайлівна. — Надішліть його Олені Пчілці, щоб вона в "Молодій Україні" надрукувала.
—Я думав надіслати, але не наважився,— відповів я.
— Тоді я від себе напишу їй...
Було вже пізно, і гості почали прощатися з гостинною господаркою. Слідом за іншими підійшов і я до неї, щоб сказати "На добраніч".
— Завтра я їду до Мотронівки на могилу дружини, а тому приходьте позавтра. Розкажете мені про себе дещо. Вам учитись треба, то, може, поможу чим... Може, вигадаємо щось таке, щоб служити і вчитись одночасно. Я подякував їй і, облитий сяйвом її душі, бадьоро вийшов під зоряне чернігівське небо.
Вертаючись до Борзни, Дуб'янський щось таке буркотів про "нетактовність", але я не слухав його. Я радів тим, що через день знову побачу її і буду говорити з нею.
Через день, незважаючи на неймовірну спеку, я знову подався до Кинашівки, Олександра Михайлівна відпочивала, і служниця повела мене просто до музею, де у вітальні нудилося два сільських учителі, які прийшли у справі влаштування свята.
Галичани пішли знайомитися з народом, тобто в поля, звідки хвилинами чулося стлумлене: "Агов, щоб тебе лиха година взяла!"
Я тільки що познайомився з учителями й почав було розмовляти з ними, як побачив через вікно знайому постать Ганни Барвінок, яка швидко йшла від хати, де вона жила, до музею. Учителі схопилися, а разом з ними схопився і я.
—От і добре зробили, що прийшли,—сказала вона, побачивши мене. Коли ж я підійшов до неї, щоб поцілувати їй руку, вона нахилилася й поцілувала мене в голову.
—Добридень, селянська дитино! Добридень, мій літературний унуку,—сказала.
У мене на очах стали сльози від зворушення. "Боже мій,— думав я.—Тож хіба тільки рідна мати могла так ласкаво сказати. .. Відколи вродився—не чув такого, а це... "селянська дитино", "літературний унуку""...
Хто знає—добре я зробив чи ні, але вже тоді я дав собі слово вірно служити пером своєму рідному селянству, чого б тільки не довелося мені зазнати.
І справді довелося! Тягали мене царські жандарми, тягала гетьманська варта, провокували політичні авантюрники, які, назвавши себе "есерами", хотіли селянськими руками жар загрібати, терплю й тепер, що вже й сам не знаю — за що?
Гарно чи погано, але зате довго розповідав їй тоді про своє "золоте" дитинство "під сірою стріхою". Слухаючи оповідань про те, як мене батько вчив читати та писати, коли мені було всього лише п'ять літ, як змушував вивчати напам'ять довжелезні псалми з псалтиря та як бив мене за кожне неправильно сказане слово, як безпробудно пив і як жорстоко бив нашу єдину дитячу оборону, матір,— вона часто здригалася й щось собі записувала в маленькому записникові.
Далі говорив ще я їй, як помер батько і як нам довго й тяжко доводилося бідувати, як, жнучи в полі "копу жита", примудрявся в полудень крадькома від матері читати Достоєвського, і закінчив це все своєю подорожжю до Петербургу, щоб учитися там малярству, до якого мене тягло.
Нарешті показав їй свої малюнки. Вона довго й уважно розглядала їх, на хвилинку заплющила очі й промовила: "Ні, з вас проте не буде такого маляра, як письменника. Ви краще пишіть..."
Я розгубився: "А мені здавалося..."
— Ні, ні,— обірвала вона мене. — Ось ці всі малюнки (а було їх щось із двадцять) не варті одного Вашого "Самотнього орла". Учіться чогось такого, щоб хліб з нього мати, а тим часом пишіть і пишіть. Виробите в собі спосіб записувати те, що бачите, чуєте й відчуваєте, а тоді й у світ, між люди. А це ви так певно зробите, як я вам зараз певно кажу. Такі мої на вас надії, і ви їх мусите здійснити, мій любий онуку...
Прийшли з поля засмалені сонцем галичани. Євшан розповідав свої враження, Заклинський хвалився записаною піснею (яка виявилась давним-давно відомою), Венгжин клопотався, як би йому якнайскорше проявити щойно зроблені світлини.
Тим часом у їдальню принесли обід із кухні (кухня була в тій хаті, де жила Олександра Михайлівна), і ми всі сіли обідати. За обідом, пригадую, говорили про львівську "Будуччину" та київську "Українську хату", згадували про Михайла Лозинського та Сергія Єфремова, як вони—перший у "Ділі", а другий у "Раді"— громили "декадентщину".
Олександра Михайлівна щиро обурювалася поведінкою цих "критичних мастодонтів" і скаржилася на Єфремова за його "зу— мисні" випади проти Куліша. Згадувала ще й про Олену Пчілку (Ольгу Петрівну Косач), яка, запрошуючи її до співпраці в своєму "Рідному краї", затримувала в себе по два-три роки її рукописи, очевидно, для того, щоб потім друкувати як "посмертний матеріал".
Євшан заспокоював: "Не турбуйтеся! Ми це все в "Будуччині" видрукуєм".[‡]
—Та й без того знайдеться в мене щось, щоб до "Будуччини" дати, — відповіла Олександра Михайлівна. — Ви не дивіться, що я така стара. От сьогодні зранку теж працювала. "Майорів— ну" кінчаю...[§] Потім, як скоро не вмру, ще спогади про все своє життя напишу.[**]
Після обіду, коли вже я збирався йти, Олександра Михайлівна подарувала мені декілька книжок Куліша, декілька своїх фотографій з різного часу і віку, а також книгу своїх "Оповідань з народних уст", зробивши на ній такий напис: "Талановитому мойому літературному онукові Климентію Лавріновичу Поліщукові на знак щирої прихильносте дарує літературна бабуся Олександра Михайлівна Куліш — Ганна Барвінок. Село Кинашівка, 1909 року, 24 липня (іюля)".
Даючи мені цю книжку, сказала: "Глядіть же, щоб ніколи мене не забували і, як помру, щоб згадали".