— Якби не це, то, може, й згинув би!..
Взяли його на руки, віднесли так аж до самої хати, де самотньо лила сльози молода попадя, а самі розійшлися по домах, щоб кожному зокрема відчути прихід тієї радості, яку віщував поворот священика...
І недовго прийшлося її ждати. Через два чи три дні після того раннім ранком поза селом знявся якийсь крик і галас, а слідом за тим безладна стрілянина. Тепер уже вартові добре знали, хто так сміливо йде проти них, і, стріляючи вгору, хотіли хоч за свій переляк "віддячитися", бо знали, що не спинити того, хто йде до свого. Покричали, постріляли та й затихли, і тільки одні слова пісні лунали:
О, Пречиста Діво Мати, Не дай же нам загибати В тяжкій недолі, Ще йу неволі...
З піснею пішли і з піснею назад приходили. Не дивлячись на ранній час, майже все село в коловороті стало — невмиване, нечесане, тільки що зі сну... Стало й палаючими очима надії дивилося, як повільним кроком наближалася до нього ватага рідних прочан. Здалека ще нічого не було видно, крім одних білих свит, але ось підійшли ближче і всі скрикнули від радості. — Стомлені й знесилені прочани йшли із сяючими лицями...
Не витримали більше і кинулись назустріч. Сотні рук заплелися в обіймах дрижучих і сотні вуст вимовили одне тільки слово:
— Правда?!.
— Правда!.. Правда!.. — залунала стовуста відповідь. — Всміхнулася Божая Мати!.. Всміхнулася!..
—Як?!. Як саме?!.—чулося звідусіль нетерпеливо-палаюче, як вогонь.
І тоді вийшла наперед стара Параска і сказала так, щоб усі могли чути:
—Як перейшли ми один кордон і другий, так аж тоді заспівали і пішли собі. До самого ранку йшли, не зупиняючись і не спочиваючи, бо все боялись, що нас доженуть і назад завернуть...
Вранці підійшли до якогось гаю і там лягли спочити трохи. Але як тільки ми заснули, то всі один сон побачили. З'явилася Божа Мати в червоному полум'ї і сказала нам: "Просіть собі, чого самі хочете, а як Бог почує, то й я усміхнуся до вас!.." Сказала так і зникла, а ми встали і далі пішли. Йдемо і думаємо—чого ж нам просити, як не того, щоб ніякого кордону на нашій землі ніколи не було?.. Подумали так і з такими думами аж до самого Почаєва прийшли. Приходимо, а там людей тих, що ніде й голці впасти. Поприходили аж із Галичини самої, не то що від Холма, і всі вони моляться так само, як і ми молимося, і того самого, видно, в душі своїй просять. Як побачили вони нас, то аж здивувалися. "Як же ви дісталися сюди?" — питалися нас, а ми їм і розповіли про все по чистій правді. Слухаючи, що ми розповідали, вони ще більше дивувалися і казали: "Так невже там не ліпше, як у нас?!." Два дні молилися ми—то перед мощами святого Гиви, то коло скелі, на якій "стопку знати", а на третій день прийшли поклонитися перед чудодійним образом, як враз побачили, що Божа Мати всміхається до нас цілком так, як мати до дитяти свого. Заплакали ми від радості і зараз же пішли назад, щоб скоріше і вас цим потішити...
— Нарешті!.. — радісно озвалося село і, як весняна хвиля бурхливої ріки, загуло й загомоніло одне й те саме:
— Всміхнулася Божая Мати!.. Всміхнулася!..
І в той час, як цей радісний гомін, здавалося, не міг знайти собі місця в одних тільки Личаківцях і рвався навіть на "той бік" через кордон, геть аж до Юдкового млина в сусідньому селі — голова "Комнезаможа" сидів у своїй хаті і, плачучи, чекав комісарської кари. — Те, що мало статися, вже сталося, а перед ним стає нічим найбільша кордонна варта...
м. Коломия,
1923р., 28 квітня