— Як так самим собою і яку ідею маєте ви?..
— Ідею визволення самого себе! — сказав я з притиском. — Ідею відродження первісної і вільної людини!
— Ну, а далі що? — буркнув він.
— Нічого! Йду від вас!
— Куди? На манівці?—нахмурився він. — Чи, може, просто до мого бувшого товариша?
—Ні! Я піду своїм власним шляхом, тим самим, яким задумав іти ще минулої ночі, але так нещасливо...
— Але ж ваше дійсне не дійсне... — всміхнувся він.
— Зате в її непорушних чудово-синіх очах є справжнє...
—Що ви хочете цим сказати?—підозріло глянув він на мене.
—Нічого особливого! — озвався я. — Нічого, крім того, що всі ми, пане генерале, не знаємо дійсного і так блукаємо манівцями, не маючи справжнього! І коли я знайшов до нього свій шлях, то ніхто не сміє ставати мені на перешкоді!..
— Навіть і я?..
— Навіть і ви!..
Генерал співчутливо подивився на мене, а я говорив йому щось таке доти, доки мене не стисло щось за горло і не стало темно в моїх очах. Тоді я відчув на свому плечі його важку й пухлу руку. Шарпнувся і опам'ятався вже десь на площі...
Йдучи серед дотліваючих головешок, як крізь сон пригадував, що я його вдарив... Вдарив сильно і то просто межи очі...
— Невже вдарив? Невже я міг це зробити?.. — злякано й соромливо снувалося щось у мізкові, схоже на думку.
— Нестебір! — голосно озвалося в глибині душі, і я зрозумів, що це дике слово означає не тільки один розпач, але й захоплення.
* * *
...Коли я скінчав копати яму, вже смеркалося. Густі тіні швидко спадали на землю і півзруйноване містечко загорталося в сиву млу, наче в саван. Гострий пах розквітлого жасмину і сморід дотліваючих згарищ якось дивно дратували мої нерви, але, одначе, мені було надзвичайно байдуже до всього і я цілком спокійно пішов до неї...
Вона лежала так само, як і раніш, тільки коли я нагнувся до неї, то просто в моє лице вдарився цілий рій гомінких мух, які вклалися на ній спати... Голова моя запаморочилася, серце затіпалося, а душа забриніла гнівним плачем, з яким годі було змагатися... Я став коло неї на коліна і зачав цілувати її руки... Цілував і цілував, а серце тіпалося й тіпалося і я не міг зрозуміти, від чого саме?..
Скільки я так просидів коло неї—не знаю. Знаю лише те, що коли через вікно просунулась бліда смуга місячного сяйва і впала на її лице, я відчув якусь безмежну печаль і ніжність самотності і так пригорнув її до себе. Заложив її руки собі на шию, притис її до своїх грудей і повільно колисав її, приспівуючи тихо:
А-а-а, лю-лі...
А-а-а, лю-лі...
Колисав доти, доки не заснув так. Спав довго і снилися мені мої дивні сни. Ходили ми в пралісах. Я — олень. Вона — сарна. Обоє почували незвиклу розкіш голого життя і обнюхували одне на одному злотно-блискучу шерсть... Потім я і вона стали справжніми людьми. Я в звірячій шкірі і з луком у руках, а вона чудовою женщиною схилялася над срібним джерелом і милувалася своїм видом в ньому... І, раптом, якийсь вибух... Я схопився на ноги і кудись біжу... Коло порога спіткнувся на закостенілого трупа її бабусі, але в той же час схопився і побіг далі...
Надворі почув ясно, як страшно ревли десь гармати, а на сході жеврілося небо...
— Бувший товариш генерала йде... — механічно блиснула в моїй голові думка. — Обіщав о четвертій годині ранку зустрітися...
Приніс її до ями, поклав на зарошену траву і сказав:
—Дві країни там, а третя тут...
—Третя тут... — відгукнулося луною на площі.
Повернувся лицем до сходу і простогнав:
— Зачекай трошки!.. Зачекай!..
І, витягнувши наперед руки, стояв так, будучи певним, що воно зачекає. Але вже за якусь хвилину побачив його повне безсилля, як воно, наперекір усякій волі, все наближалося і наближалося, і тоді я зрозумів безмежність сили великого Хотіння, яке було колись з людьми...
— Не дозволю дивитися!.. Не дозволю!.. — скрикнув я всією своєю істотою.
— Гр... р... р... р... Гр... р... р... р... — заревіло в той час десь уже коло самого містечка.
Скинув із себе плаща, загорнув ним її нерухоме тіло, як малу дитину в пелюшки, і тихо опустив у яму.
— Вертайся в праліси, люба!.. — сказав їй і швидко став засипати землею.
Сонце тільки що зачервонило обрій, як я вирівняв могилу й зупинився над нею.
— Треба щось поставити на ній! — подумав. — Тільки що саме?..
— Нестебір! — засміялося щось в душі радісно й захоплено.
— Ах, розумію!—скрикнув я. — Значиться, вона не вмерла, а тільки переродилася, так?!.
— Нестебір! — озвалося вдруге, ще більш радісно й більш захоплено.
—Ні, ні!—скрикнув я знову.—Ні каменя, ні хреста, ні інших шибениць!.. Вона буде так спочивати!..
В той час на сході запалало і вслід за тим виринуло велике червоне байдуже сонце...
— Яку пралісах... Таке саме... тільки ми не ті... ми не ті, — шептали мої уста.
* * *
...Йшов полями, зривав спіле колосся й замислено повторював про себе слова поета:
Ішов полями Він
І всі дванадцять з ним...
— Йду манівцями! — відповідав на те і вийшов так на лінію блискучих рейок.
Глянув в один бік, глянув у другий—однаково, пусто... Одні лише блискучі рейки, як змії казкові, простяглися в далеч... Все, наче уява...
Раптом:
— Стук, стук, стук...
Побачив зігнуту постать людини над рейками. Підійшов і привітався:
—Слава Богу!
—Як хочете... — відповів понуро дядько.
— Чого ж то так? — зацікавився я.
— Самі бачите... — мугикнув.
— Бачу! — сказав я. — Шрубки викручуєте...
—Треба!—каже поважним, господарським голосом.
— Але ж від цього потяг може зійти з рейок... Нещастя станеться...
—Якетам нещастя, коли... коли... гм...
Підвівся, почухався в потилиці і раптом засміявся:
—Тепер по цих рейках тільки одно нещастя їздить...
13 Вибрані твори
—Як то так?..
— А... а... отак... — якось чудно замугикав він і, підійшовши на два кроки ближче, несподівано замірився на мене сокирою, якою відбивав трубки.
— Нестебір! — крикнуло щось в моїх грудях, і я схопив його заруку.
Він випустив сокиру і вчепився мені в горло.
Я вдарив його так, як генерала, і він оскаженів. Вишкіривши зуби, схопив мене в свої обійми і ми разом покотилися по рейках.
— Нестебір! — кричав я, намагаючись підбити його під себе.
— К-к-комунія пр-р-роклята...—хрипів він, пручаючись.
— Сматрітє, товаріщі! — почувся десь близько чийсь захоплений голос. — Вот так штука!..
Дядько поблід, затремтів і руки його ослабли.
—Штиком ету сволочь!—почулося вже десь зовсім близько і хтось невеличкий підбіг збоку і з усієї сили вдарив дядька багнетом у груди.
—Получай, куркуль! — викрикнув.
Я встав і спокійно зачав обтрушувати на собі пісок.
—Ви, товаріщ, кто такой?—спитався мене невеличкий, позираючи то на моє нове убрання, то на свого закривавленого багнета.
—Я, товаришу, зі штабу нашої армії, на яку вчора напали блакитні бандити... — відповів я.
—Ага! — хитнув він розуміюче головою.—Тогда пойдьом вмєстє... Вєдь наші уж давно началі наступленіє...
Підійшло ще двох, і ми всі разом подалися в напрямі ближнього села.
—Як манівцями, так манівцями, аби лише скорше до справжнього, скорше до мети, скорше до великого Хотіння, якого позбавилися ми!.. — думав я про себе, ступаючи в ногу зі своїми новими товаришами.
* * *
Село, в яке ми прийшли, було наче мертве... Йшли вулицею і ніде нікого. Німу тишу полохали одні лише роздратовані собаки.
— Что-то жрать хочется... — промовив невеличкий, ідучи поруч мене.
— До куркулей сіґаньом! — сказали на те другі два, йдучи слідом за нами.
Зупинився невеличкий і став розглядатися.
—Нужно бить осторожними, товаріщі!—прошептав.—Со— бакі лают недаром!.. Должно бить бандіти гдє-нібудь сідят...
— А нам то что? — мугикнули другі два. — Что нам?..
Раптом лице невеличкого заясніло.
—Відітє, товаріщі! — майже скрикнув. — Вот там на воротах, кажісь, красний флаг болтається...
Показав рукою в бік одного обійстя, на воротах якого дійсно щось червоніло.
— Наші! Пайдьом! — голосно сказали другі, і ми подалися до воріт.
—Небось, тєпєріча всьо харашо будет!—говорив невеличкий, поспішаючи вперед.
Прибіг до воріт і став, як укопаний.
—Ето не флаг...—промовив розчаровано.
— Как так?! — здивувалися другі, зупиняючись на місці.
—Да, так! — відповів невеличкий. — Самиє обнакновенниє штани, но только в крові...
—Всьо равно зайдьом!—сказали на те другі, підходячи ближче. — Какое нам дело?..
—Дєйсцвітєльно... — промовив ніяково невеличкий і відчинив ворота.
Навіть пес не вибіг назустріч нам. Пройшли через широке, заросле зеленою травою подвір'я і ввійшли в хату. Пахло кислою капустою й цибулею. Мале хлоп'я злякано дивилося на нас із запічка, а на печі хтось стогнав.
— Где хозяйка?—спитався невеличкий у хлопчини. Хлопчина дрижав і мовчав, як видно, не розумів, що його питають.
— Де мама? — спитався я його.
— Пішли кудись, — відповів хлопчина.
— А ти не знаєш, куди вони пішли?
— Ні!
Мої товариші нишпорили по хаті. Шукали чогось на миснику, на полицях, під ліжком, під лавою і зазирали за образи, уквітчані паперовими квітками та ласкавцями, але нічого такого не могли знайти...
—Жрать хочеться...—скаржився невеличкий, не перестаючи нишпорити.
— А на печі хто лежить? — допитувався я хлопчини далі.
—Татко...
— Чого ж він там лежить?
—їх якісь гайдамаки били...
—Гайдамакі білі?!—схопився невеличкий, зачувши відповідь хлопчини. — За что же ето оні так?..
— Господь його знає та відає!.. — хрипло озвалося з печі.—Прийшли й заходилися, щоб хліба та сала дав, а я нічогісінько не маю...
— Ну, что же?—знов спитався невеличкий.
— Шомполами всю спину зрізали... — озвався з печі.
— Ех с... с...!—скрикнув невеличкий. — Ми їм покажем! Ми, красноармєйци, в обіду нє дадім... Ти нє беспокойся, товаріщ!..
—Дай-то, Боже милий!—вже крізь сльози озвалося з печі. — Тільки отих красмейців я також знаю...
— Как так?—в один голос запиталися мої товариші.
— Син мій сіна їм не хотів дати, а вони йому шкуру із спини здерли, так били...
— Как же ето так?—здивовано спитався невеличкий. — Как же так із-за одного только сена?..
— А хто його знає?.. Казали, що він бандит, бо він, бачите, одному красмейцеві сокирою голову розбив, як той сам до клуні ліз...
— А, так ти, с... с... куркуль!.. — загукали мої товариші. — Слєзай-ка сюда!..
— Бійтесь Бога!.. То ж бачили на воротах мої штани, як мене били...
—Слєзай!.. — закричали.
— Стійте! — спинив я їх.