Нарешті, мені зовсім було незрозуміло, як так можна було віддаватися тій справі, яка не давала безпосереднього задоволення індивідуальних вимог?..
Восени 1919 року, коли розсипалася наша армія, я подався з групою Волохатого на Житомир. Більшість нас були стомлені до того, що вже не хотіли ні про що інше думати, як тільки про спокій. Так, властиво, думав і я, бо остогидло мені це все до того, що я сам себе ненавидів. Згадав свою давню редакцію і щоденний маленький "фелетон", який оплачував моє маленьке мешкання з двох кімнат і кухні в кінці Крошенської вулиці, і так мені захотілося повернутися до старого, так забажалося... Не дивуйтеся, що так кажу, але такі моменти існують в житті кожної людини, тільки вони не признаються... Я власними вухами чув, як один наш соціаліст-революціонер співав "Боже, царя храні", а на його очах тремтіли сльози...
Зробив я собі претовстющу записну книжку і вирішив узятися за свою давню справу. Але тільки почав писати, як зразу ж помітив, що зовсім не володію українською мовою, і раптом згадав її. "Вона ж так чудово складала оті прокламації!"—подумав я про себе і негайно вирішив повернутися до неї при першій нагоді.
До Житомира прийшов надвечір 24 грудня, себто якраз на самісіньку Вілію. Вирішив до неї зразу не йти, а зачекати, заки не смеркне. Гадав прийти на святу вечерю і так зробити на неї більше вражіння. Одначе, коли я прийшов на Набережну вулицю до того дому, де вона мешкала, то побачив лише напіврозвалені стіни та поламаний паркан. Я зрозумів, що це сталося внаслідок запеклих боїв, які відбувалися тут минулого літа, але не міг зрозуміти того, що сталося з нею самою і не знав, кого питати і де шукати. Блідий серп місяця в затуманенім небі ледве що освітлював вулицю і при тім світлі помітив серед вулиці невеличку жіночу постать в чорному. З хвилину вагався, думаючи, чи не розпитатися в неї за те, що тут сталося, але постать наблизилась сама. Я глянув і занімів.
— Соня?! Що сталося?!.
Вона стояла перед мною в легенькій темній сукенці й хустині, наче заблукана мадонна, або привид, і мовчки дивилася на мене.
— І вам не холодно? — спитався я її, але вона наче не чула нічого.
— Що з вами, Соню?! — спитався я її, але вона тільки хитнула головою і швидко пішла від мене.
— Йдіть за мною... — почув я від неї щось схоже на шелест посохлого листя.
Я ледве поспішав за нею і дивувався про себе з її швидкого ходу. За декілька хвилин ми вийшли на міський бульвар, який виходив до самого Тетерева, і завернули до будинку барона Шодуара. Вона підійшла до брами, відчинила її і повернулася до мене.
— Тепер знаєте, де я живу? — промовила якимсь чужим і незнайомим голосом.—Завтра після 10-ої вечора заходьте просто сюди. Увійдете головними дверми в коридор і другі двері ліворуч...
Я хотів щось сказати їй, але вона зачинила браму і, було чутно, як заскрипіли десь двері. Зрозумів, що вона пішла до себе і помалу поплентався до свого давнього мешкання на Крошенській. Йдучи містом, думав про свою дивну зустріч із Сонею і дивувався — чому такі мертві вулиці...
Господарка помешкання зраділа мені, як свому рідному, і, не дивлячись на те, що час був пізній, дала мені справжню святочну вечерю і навіть шклянку якогось саморобного вина. Після вечері говорили про тих, що зараз панували тут. Говорили обережно, щоб "стіни не чули", бо в неї мешкало двоє невідомих "по реквізиції" і треба було бути обережним... Правда, я недуже боявся, бо в моїй кишені знаходилася пара "гарантуючих" документів, але, все ж таки, говорили пошепки...
Вранці я обходив усе місто, шукаючи своїх давніх знайомих, але багато з них чогось повиїздили на села, дехто помер, дехто десь так запропастився, а двоє-троє давніх приятелів, яких я стрінув, були чогось такі мовчазні й непривітливі, що я сам постарався з ними розпрощатися...
Решту дня проблукав над замерзлим Тетеревом, а коли зайшло сонце, вернувся на своє мешкання. Причепурившись і не кажучи господарці ні слова, я подався до дому барона Шодуара. Було ще досить рано і до 10-ої години прийшлося просидіти на бульварі. Сидів і обмірковував про себе, що маю сказати їй, і мені ніхто не перешкоджав, бо на бульварі, крім мене, ні душі живої. Призвичаєний до вистрілів, зовсім не звертав уваги на те, що по всьому місту раз у раз чулися карабінові вистріли. І як тільки на соборній дзвіниці вибило десять годин, я вже був коло баронського будинку. Поторгав за браму, і вона відчинилася. Увійшов на широке подвір'я й зупинився. Ніде ні найменшої стежинки. "Як же вона ходить цим снігом?" — блиснула на мить думка. Підвів голову і подивився на небо. Світив мутний вчорашній серп. Блідо-зелене світло ледве відбивалося на том— них шибках вузьких готичних вікон старого будинку і це чомусь нагадало мені очі тифозного мерця. Якусь хвилину вагався, не знаючи, що робити, а далі підійшов до дверей і попробував за ручку. Двері враз відчинилися, і я опинився в коридорі, який скупо освітлювася крізь вікна в дверях тим же серпом місяця. Напружуючи зір, побачив оті самі другі двері ліворуч і зразу ж постукав. Глуха луна відгукнулася по всьому будинку, але за дверми було тихо. Заждавши хвилину, постукав знову, але знову ні звука. Тоді я потягнув за ручку, і двері відчинилися так же легко, як і перші, надвірні. "Заходьте!" — почувся в той час не то голос, не то шелест. В блідій смузі місячного сяйва, що падало крізь вікна, стояла Соня. Вона була в тій самій, що й учора, темній сукенці й хустині, і так само допитливо дивилася на мене.
— Ви мусите помститися... То все він...—прошелестіло від неї.
— Хто він? Що з вами? — кинувся я, хапаючи її за руку, і почув у своїй руці щось таке, не то гаряче, не то холодне, але до неможливого огидне, що заставило мене скрикнути.
— Ви мусите помститися... То все він... — прошелестіло в той час знову й по кімнаті повіяло могильним холодом.
— Я не розумію, Соню... — почав було казати я, але останнє слово зав'язло в моїм горлі. Вона сміялася... Тихо, беззвучно, але жахливо й пекельно... Оголений череп світив порожняками очей, а два ряди продовгасто-гострих зубів зводилися, то розводилися, як дзьоб чорногуза, коли він тарохтить над зруйнованим гніздом.
— Що за жарти?!—скрикнув я не своїм голосом і кинувся до неї. Вдарив кулаками й зупинився. Переді мною була лише одна світляна смуга місячного сяйва.
Як я звідти вибіг, як біг до свого мешкання, — не пригадую. Не пригадую також, що було зі мною, коли я опинився за столом своєї господарки. Знаю лише, що коли я, заспокоївшись трохи, спитався її—хто мешкає тепер в будинкові барона Шодуара, то вона тільки в долоні плеснула:
— Ви, може, ходили туди на прохідку?..
— Ні! Я був у самім будинку, але там щось чудне...—сказав я.
— Я думаю! — здвигнула вона плечима.—То ж з того часу, як в ньому була та комісія, що людей на смерть катувала, то ніхто навіть і носа туди не показує...
—А ви не знаєте, кого вона скатувала?—спитався я її.
Вона, раніш ніж відповісти, озирнулася навколо себе, а потім нахилилася до мене і сказала:
— Я знаю про кого ви хочете знати, бо ви ж сьогодні дарма день сходили, тільки я не хотіла казати, бо яке мені діло до того... Адже ж я знаю, що коли ви були ранені і лежали в шпиталю, то вона доглядала вас і турбувалася вами, а коли ви вичуняли, то забули за це все і покинули її.
— Так, так!.. — озвався я до неї. — Але, чи не знаєте ви, що з нею сталося і де вона тепер?..
—Як би вам сказати?..—зам'ялася вона.—Знаю і не знаю... Бачте, вона тут якусь партію робила, ну, а чоловікові її це не сподобалося і він заарештував її, і так по цей день.
— Чим же був її чоловік?
—Та він той, як би сказати, був самим старшим у тій комісії...
Я слухав і не розумів нічого. Голова горіла, як у вогні. Цілу ніч і цілий другий день лежав майже непритомний. Коли прийшов лікар, то сказав, що в мене самий справжній "сипняк", і порадив господарці відвезти мене на село до своєї родини, де я
й прийшов до своєї пам'яті. Не скажу, щоб ця хвороба виснажила мене настільки фізично, як морально, бо привид в образі Соні переслідував мене доти, доки я не міг з'їсти цілої курки і випити повну філіжанку самогону...
Видужавши, пішов у повстанці з єдиною метою — знайти "його". За півтора року свого бурлакування я встиг побувати майже у всіх містах України і нарешті сталося так, що опинився тут... Звичайна річ, що ніколи, ніде і нікому я не сказав ні словечка про дійсну суть свого повстанчого захоплення, і ви є першими, кому я розповів це все... Ви, звичайно, можете реагувати на це кождий по-свойому, але знайте, що розповів це лише через те, що мій шановний земляк теж не був байдужим до того, що тепер привело мене до нього..."
Він устав і міцно стиснув мені руку.
— Знаєте,—сказав до мене,—я написав про це цілу повість, а ви, як близька людина, перегляньте її і скажіть своє слово... Вирішив за перо взятися, бо тепер навіть генерали цілі томи пишуть...
—З великою приємністю!—відповів я.—Тільки трохи згодом, бо, сказати по правді, ваше оповідання досить чудне і...
Видить Бог, видить творець, За що мир погибає...
— В бараках козаки співають... — озвався товариш Семенчак і тихо забренькав на гітарі якусь невимовно тужну мелодію, що разом зі звуками врочистої колядки здавалася риданням.
Мій волинський земляк повернувся до вікна, прилип лицем до холодної шибки і було чутно, як шептав про себе:
— Замість казки, звичайно... Замість казки...
Перед моїми очима, як у тумані, стояла маленька постать зло— торусої Соні і її сині очі допитливо зазирали в душу...
м. Львів,
1921 р., 30 листопада