Але тепер?.. Тепер він не той став... вовком на всіх позирає...
Мертва тиша запанувала навколо. І враз заговорив офіцерик:
"Собрали помещичий урожай? Нажрались уж по горло? Верно говорю или нет?"
Замовк і обвів навколо себе очами. Всі мовчали.
"Молчание знак согласия,—сказав він до писаря і провадив далі:—Мне поручено зареквизировать у вас все излишки хлеба, картофеля, сала, овса и сена. В целях избежания всяческих недоразумений, предлагаю вам немедленно выдать все излишки продуктов, или иначе мне придется заговорить с вами другим языком".
Офіцерик скінчив і задоволено всміхнувся.
В той час в юрбі почувся глухий гомін, і на ґанок вийшов той самий незнайомий мені парубчак.
— Прошу слова!..
Ще глибше мовчання.
Юрба напружено чогось чекає... І ось, як свист нагайки, почувся шипучий голос офіцера:
— Большевик!.. Взять його!..
Два здоровенні осетини вискочили з ґанку, схопили парубчака за карк і потягли в ґанок. Той тільки встиг крикнути:
— Почекайте, я ще ж нічого не сказав...
Офіцерик махнув рукою і, повернувшись до юрби, з тією самою солоденькою усмішкою, промовив:
— Видели?.. А тепер марш по домам делать дело!..
Потяглись сірі, зігнуті постаті. Йдуть мовчки, а зуби сціплені. В кожного своя думка: "Що ж тепер робити?!."
...Вечором, коли вже добре смерклося, на дзвіниці задзвонили "на ґвалт" і, одночасно, разом, в декількох місцях заторохтіли кулемети.
Мовчанка скінчилася...
м. Кам'янець,
1919 р., осінь