Уже зараз чимало молодих митців завдячує виходом своїх перших книжок, своїми публікаціями у колективних збірниках та дебютами на шпальтах газет нашим письменникам старшого покоління: Анастасії Зорич, Володимиру Івановичу, Лідії Селютіній, Володимирові Домріну, Юрієві Михайлику, Борису Нечерді, які постійно працюють з молодими, віднаходячи їх серед початкуючого загалу за покликом душі, за спорідненістю образного світостприйняття та мистецьких пошуків.
2
Аналізуючи доробок молодих, критики полюбляють порівнювати сучасний стан молодої поезії, рівень її творчих пошуків із поетичною хвилею шістдесятих років, зазначаючи при цьому, що нині ця поетична хвиля менш потужна, а, за великої кількості початківців середнього рівня, рідко з'являються твори непересічні, твори, які одразу стали б подією мистецького життя, викликали полеміку, були позначені печаттю творчого пошуку, експерименту, новаторства.
Ну що ж, теперішні початківці, можливо, менше схильні до новацій, та все ж переважна більшість їх уже з перших своїх творів намагається компенсувати це шляхом філософського осмислення подій сучасності, а ще — по-своєму трактувати вже існуючі психологічні й соціальні концепції людського буття, по-своєму осмислювати минувщину і сьогодення народу. Кращі твори наших початківців відзначаються передусім чітко окресленою життєвою позицією, умінням авторів проникати в суть подій і явищ, тією соціальною заангажованістю, яка визначає їх як митців по-громадянськи зрілих.
Існують люди, для яких образне асоціативне сприйняття світу — цілком природний засіб пізнання реальної дійсності. Вони є поетами не з волі своєї, не з прагнення переплавити в риму свої почуття, а за самою сутністю душі, за своїм світосприйняттям, усвідомленням єдності з усією оточуючою природою. Саме такими бачаться мені сьогодні Валерій Грошко та Леся Борщевська. Обоє вони з чарівного Поділля, тієї смуги землі української, між Дністром і Південним Бугом, що дала й продовжує давати нашому мистецтву нових і нових талановитих самобутніх митців, і приходять вони у мистецтво слова, пізнають його таїну завдяки щирій залюбленості у свій рідний край, його історію, дивовижні за мелодійністю пісні, залюбленості в самих мудрих хліборобів-подолян.
Валерій Грошко нещодавно закінчив факультет журналістики Львівського університету. І так склалося, що перші кроки його в журналістиці збігаються з першими кроками в поезії, а все це разом визначає нелегкий період його творчого становлення. Та вже вимальовується розкиданий по газетних шпальтах його цикл віршів про Поділля, що є нібито своєрідним літописом, у якому історію пропущено через свідомість, через образне сприйняття людини двадцятого століття, і який, за задумом автора, має стати основою першої поетичної збірки.
Творча манера Валерія, у кращому розумінні цього слова, традиційна для української поезії. Але, може, в цьому і складність його мети. Тому лишається побажати, щоб він, зберігаючи природою дарований йому голос, формував свою власну образну систему.
У цьому, власне, бачиться й творче майбутнє Лесі Борщевської, поезію якої, за рівнем філософічності, за технікою віршування, та й взагалі, за рівнем професіоналізму, можна вважати явищем непересічним (за віком вона наймолодша серед усіх наших початківців).
...І майбутнє молодого вчителя з Кілії Валерія Виходцева, у віршованих рядках якого — не поетична декларація, а сконцентроване вираження сутності усієї поезії молодого автора, осягання органічної спорідненості мелодії своєї душі з мелодією життя.
Тривалий час залишається вірним тематиці героїчного минулого, легендарній героїці громадянської війни Ігор Березинський. Сучасне південне степове село, з його талановитими народними умільцями, красивими працею і душею, постає перед нами у своєрідній за своєю образністю, несподіваною асоціативністю та афористичністю поезії Олександра Гаркавченка.
* * *
Ми вже якось звикли до термінів "міська" та "сільська" проза. Вживати їх щодо поезії критики поки що не наважуються, хоча тенденція до такого поділу, безперечно, існує. Не можна не помітити, наприклад, що вірші досить чималої групи здібних одеських літераторів — то своєрідне трактування сутності "людини у великому місті", її побуту, поривань, майже підсвідомого потягу до минувшини свого роду, до первісності незайманих куточків природи; що це, власне, — осмислення взаємин між громадянами і громадами; взаємин, які дедалі частіше стають темою полеміки серед соціологів та психологів. Десь близькі їй за манерою поетичного мислення і за тематикою багатьох творів Тетяна Коваленко, Світлана Джигун, Володимир Дрізо, Андрій Галушко, Вячеслав Титов...
Можливо, й не варто було б так докладно зупинятися на цьому, якби не одна вельми помітна і досить характерна для початкуючих літераторів тенденція. Навіть у тих авторів, які вже друкуються, не кажучи вже про багатьох із тих, що лише мріють про свої перші публікації, досить відчутне прагнення до так званої "настроєвої" поезії. Насправді ж вона виявляється набором ремінісценцій, і в ній із вірша у вірш, декларуються не так вічні, як вічнобанальні сентенції; а брак життєвого досвіду, небажання чи невміння пізнавати сутність сьогоденного життя компенсується переспівами модних поетів та примітивними стилізаціями.
Що більше читаєш творів таких поетів, тим більше утверджуєшся в думці, що деякі автори аж ніби соромляться спуститися у своїх творах у будення, до людини від землі і верстата, сповідуючи при цьому оту абстрактну поетику самоспоглядання, про яку вже стільки йшлося на нарадах та письменницьких зібраннях.
На жаль, досить виразно проявляється така тенденція і в нашій молодій прозі, в якій легше говорити про те, вважаймо, середнє покоління молодих авторів, які заявили про себе серйозними публікаціями в республіканській і навіть у центральній періодиці, стали авторами колективних збірок, або чекають появи своїх перших книжок, — маю на увазі передусім Сергія Рядченка, Галину Соколову, Василя Полтавчука, Ігоря Божка, чиї твори — то своєрідний, але цілком природний, вияв життєвого досвіду, отож і перейняті вони духом щирої життєвої правди, яка є першою і найпримітнішою ознакою правди мистецької.
Свого часу заявила про себе прозовими мініатюрами Світлана Кондратюк з Балти. Ось уже кілька років активно пробують своє перо Григорій Яценко з Ширяєвого, Людмила Семененко з Березівки, яка нещодавно стала студенткою філологічного факультету Одеського університету; Олександр Сидюк із Одеси. Хочеться, однак, щоб і вони, й інші прозаїки та й поети ставали у своїй творчості ближчими до реального сьогодення, розкривали зміст соціальних змін, свідками яких стаємо нині і на селі, і в місті.
Життєво правдивішими повинні бути наші твори — ось у чому суть зростання таланту кожного з нас. І якщо сьогодні ми не можемо говорити про деяких із молодих як про цілком сформованих прозаїків, то лише тому, що вони вперто перебиваються любительськими вправами, обираючи для цього якісь аморфні, тривіальні, сентиментально-романтичні сюжетики.
Одначе справа не в самих сюжетах — бо знайти цілком новий сюжет практично неможливо, це річ загальновідома — а в тому, що, переказуючи їх, автори навіть не намагаються розкривати при цьому характери героїв, наділяти їх певними життєвими принципами, мораллю, філософією, тобто творити повноцінні художні образи.
Як тут не згадати мудрі слова Віссаріона Бєлінського: "Талант оцінюється як земля: не просто з того, що вона є, а за родючістю своєю, за тим, що на цій землі виростає".
А слід сказати, що родючість наших початкуючих нивок неоднакова, і виростає на них іноді таке, що й не збагнеш, що воно й до чого. Або ж, навпаки, одразу стає зрозуміло, з твором якого гатунку ти маєш справу.
Гонитва за зовнішньою ефектністю фрази, задля якої іноді ігноруються закони мови і мислення, не кажучи вже про якісь там закони жанру, дедалі частіше підводить, наприклад, прозаїка Олександра Айзенберга, в чиїй особі, якби сам він ставився до своєї творчості серйозніше, мали б здібного письменника в жанрі історичної прози. Досі, вже котрий рік, шукає свій стиль, свій жанр і свій голос десь між гуморескою, психологічною оповідкою та ліричною новелою Олександр Сидюк. Ніяк не вийде на серйозний, вартий мистецького втілення, соціально вагомий художній образ Григорій Яценко, учнівський період якого, на мій погляд, затягнувся.
Утім, і серед прозаїків наймолодшого покоління з'являються початківці, які, за умови, що вони серйозно ставитимуться до своєї творчої праці, до формування себе як творчої особистості, можуть з часом стати хорошими письменниками. Маю на увазі передусім російського прозаїка Юрія Нєвєжіна. Вже перші його оповідання засвідчують, що перед нами ерудований, вдумливий митець, який уміє аналізувати життєві ситуації, прагне проникати в сутність характеру, наполегливо вчиться вмотивовувати вчинки своїх героїв. Те ж саме можна сказати і про надзвичайно емоційну українську прозу Людмили Семененко.
Проте одразу ж зауважу: як і багатьом іншим згадуваним і не згадуваним тут прозаїкам, їм ще належить оволодіти азами майстерності творення прози, саморедагування і багатьма-багатьма іншими премудрощами, без яких не може йтися бодай про якийсь там професійний рівень молодого прозаїка. А професіоналізм нам потрібен. Високий професіоналізм, у кращому розумінні цього поняття.
Ми часто послуговуємося поняттями "молодий поет", "початківець", нерідко користуючись ними як виправданням, як щитом, забуваючи, однак, що молодість митця — то не пора безтурботного учнівства, а передусім надзвичайно відповідальна пора творчого й громадянського становлення, мужніння. І від того, яке коло соціальних, філософських та морально-етичних проблем окреслює собі початківець на початку свого мистецького шляху, наскільки він глибоко проникає, чи хоча б намагається проникнути, у суть цих проблем, залежить, власне, вся його подальша творча доля, його життєва позиція, його громадянське кредо.
І не слід втішати себе — а втішаємо ж, чого гріха таїти — що до сорока п'яти (на превеликий жаль, середній вік початківця дедалі впертіше тяжіє саме до цієї межі) будемо перебиватися переспівами переспіваного, а ось тоді вже, ось тоді!..