Яблука з райського саду (збірка)

Не краще було й в шкільному буфеті – тільки станеш в чергу, як вона виросте поруч – і тири-пири про корисне харчування.

Довго ж я ламав голову, доки не виставив: "Я дрочив на сусідку".

Так-так – образа, ось чим блиснули на мить її клізмо­ві очі. Й наступного дня вона заявила: "Я давала завучу".

Правда, недовго, бо коли учні трухнули й побігли на­зад до школи стукнуть, вона перемалювала: "Я плювала в шкільний компот".

Вся школа збіглась й почалася суперечка між свідками написаного. Прибіг і завуч, але ми з Лізкою були до цього готові й поховали написи.

Він же втупився в Цитруса, в його кредо, довго ду­мав, потім вхопив його за плакат і потягнув усередину магазину, кричав так, що ми на вулиці чули; потім вивів і звідти нашуганого пацана вже без плакату, й потім ніхто Цитруса під супермаркетом ніколи не бачив.

Ну, а Лізу-клізму? Я гадав, що стрілка наша разом із Цитрусом й закінчилося. Як же я трухонув, коли на дру­гий день узрів її там живу-здорову, вона гордо несла: "Я труїла рідний зоопарк".

Чим я міг відповісти? Мав їх деякий запас, і вирішив написать: "Я маю передчасні полюції", а хіба краще було б: "Я всцикаюсь у ліжку?" "Я педофілив католицьких патерів"? "Їв гівно"?

Але відмовився, й не через слабкість таких слоганів, а тому, що в битву влізло телебачення, кілька каналів вже брали інтерв'ю у свідків.

І картинки пішли в інтернет; виявилось, що кожна бездарна сука тут фотографувала нас телефонами, ми з Лізкою потроху входили в світову історію, й тому я виста­вив гасло, на яке ніяка клізма відповісти вже не могла:

"Я малював брехливі плакати".

Варто

Лише композитор може відчувати тишу нечутними сходами, бо там, унизу, лунали болісні стогони, однак мистецька обережність підказувала, що слід діяти тих­цем навіть у власному парадному.

Це була часина, коли коти накричалися, а двірники ще ні; свята мить моменту, яка належить справжнім митцям, йдуть вони до неї за допомогою шахів, зо пів доби вже на­гравшись, потемну рушають домівками, тішачись музи­кою, котра постає з перебігу фігур – чи зауважував хтось, що шахи надто музикальні? Композитор Ротко вже мав наміри озвучити всі ходи, пересування клітинами, надав­ши кожній фігурі й позиції певних нот, аби потім пожина­ти звукові гармонії, деякі фрагменти він сьогодні здобув і комбінував нічною досконалою тишою, аж доки не зайшов до власної домини, будованої ще тоді, коли підвали потре­бували дров'яних і вугільних складів, але у вік пари й електрики ці сходові простори одійшли у власність дітлаш­ні, та ніяк не могла награтися в війну, а звечора переходи­ла до бомжів та й простих алкашів, що справжній митець іноді остерігався туди ступити, аби не нарватись.

Стогони посилювались, сказати б: поліпшувались, побільшуючи алкогольний віддих, композитор вже подо­лав власний гуманізм і вирішив потроху робити звідтам рокіровку, коли в очах розвиднілося й він узрів на ниж­ньому щабелі, як двоє, вчепившись одне одному в роти, тамуючи звуки, вдавалися до греко-римської боротьби. Особливо коли за миттєвою обопільною згодою перейш­ли у партер, одкидаючи перед себе перегар, й митець об­перся в стіну, аби не похитнутись, в очах потроху проявилася правда, про те, що витворяли отут чоловік і жінка, які, на диво, додали ритмів внутрішній його музичній майже готовій композиції й вона вже передбачала завер­шення, лишилися незначні деталі, й тому він нечутно по­линув нагору шахованими квадратами сходів, полохаю­чись втратити обриси звучань, аби встигнути покласти на ноти, щоразу викликаючи внутрішнім зором картинку, де в напівмороці зчепилася парочка безіменних невідомців.

І, коли переписавши їх на лінований папір і взявши на клавішах пробними акордами, подивувався, наскільки та музика віддалена й від шахів і від підвальної події, кот­ра знов і знов наверталася на нутряний зір, доки геть не вичерпалася досконалими секвенціями, зрештою стосун­ки там, унизу, також можна залучити до деякої фігураль­ної гри, хоча й не геть шахової.

– А мене весь час переконують, що моя музика не предметна, – гірко скривився він, проклинаючи епоху, коли вся музикальна влада офіційно одійшла до муз-критиків, і ті тепер вправно вершили долю композиторів. Земна влада над небесною музикою! Ці розумники пере­конували митця, що його звучання відсторонені від кон­кретики, радше споглядальні, бо ніби є супроводом до візуалій, котрих ще не створено до озвучення. – Дивовиж­но! Але ж справжня музика й породжує внутрішні, не­знані ще візії, які дають музиці цілком поглинути слуха­ча, тобто озвучити його внутрішні переживання й зоро­вий шерег, який організовується звуково й проникає тим цим найглибше...

Він розставив перед собою шахову дошку, відтворив деякі сьогоднішні комбінації, й додав між ними позиції коханців-боротьбістів й мало не відчув себе Кнехтом, гравцем в бісер, так виразно, що перекомпонував коду, поставивши її попереду увертюри, а ту, навпаки, переніс­ши на фінал.

– "Непредметна!" – Ротко зловтішно відкинувся на фотелю. – Побачили б вони, ще й яка предметна, – він з насолодою уявив собі критичний відділ "Музики й життя" на тих нижніх сходах, як вони розглядають тамечки шахову партію з двох напівоголених фігур, сказати б: за­надто речовинних.

Сторожко розчинив двері на сходи, але вже покликів про благання не почув аніяких, тому вийнявши ліхтарика-жучка, натисканнями видобув трохи світла й посунув його перед себе униз, треба було ще раз оглянути місце події, бо фінала він вже поклав на ноти, а от фініш не вда­вався. Це був також його винахід, сказати б: музичний; річ у тім, що потикатися на нижні сходи з батарейковим ліхтариком іноді й небезпечно, скажімо, посунеш ти з ключем до підвального льоху по картоплю, а там вжива­ють алкоголь кримінальні добродії – що вони подумають про твого ліхтарика? Ясно: це менти з облавою, й тоді композиторові станеться не до музики, можуть і голову прохромить; а так, зачувши "жучка", збагнуть, що ніякий на світі мент таким от диркучим ліхтариком світити не втне.

Фінішні ноти на місці події постали перед ним у вигляді загубленої авторучки та кількох дрібних монет, яких коханці не постерегли, загубили під час пристрасті. Підхопивши трофеї, він кинувся нагору, встиг брязнути їх на шахову дошку й вправно занотувати нову коду – вже забуте блаженство огорнуло його, бо мав відчуття: створив найкраще своє скерцо.

Сакральний зв'язок руки, пера й нот завершився, ли­ше після цього він розклав у комп'ютері аранжування й наважився однести послухати Копачинському.

Той сидів уважно в навушниках, під час музики упо­вільнено розставляв фігури перед новою баталією.

– Додати фаготів, – пробурмотів він на чорнову фо­нограму. – Взагалі, тут щось не те. Так чи інак, а твоя му­зика ніколи в народ не піде, й ти ніколи не розбагатієш...

– Фаготів? – не погодився композитор. – У скерцо? Ти що, здурів?

– Навпаки, – стомлено зняв той навушники, – ти мене замордував шахами, пишучи під них творіння, лише для того, щоб учудить оце своє скерцо, яке ні на які шахи не схоже? Ми з тобою таких партій, друже, ніколи не грали.

Чесно кажучи, йому ці тривалі гросмейстерські поси­деньки чимало остогидли, бо Копачинський ловив щора­зу себе, що вже вдається у піддавки, особливо у зламних комбінаціях, аби в такий спосіб підтримати музичне натхнення друга. Тобто гра втрачала потроху своє істин­не призначення. Хоча, слід сказати, музичний його друг був іноді вчудити на дошці таке, що ні в яку теорію гри не влазило.

– Ти розкусив мене, – зітхнув композитор Ротко, – дійсно, скерцо навіяне не лише шахами.

– Як це? – фальшиво здивувався той. – А чим же?

– Я не можу поки що сказати, – мимрив митець, – річ у тому, що й для мене це тим часом повного несподіван­кою... Скажу лише, що йдеться про нові, несподівані син­копи, які формують мелодику в непередбачуваний спо­сіб, музика небесна, а ритміка земна.

– Еге, – буркнув Копачинський, й посунув свого пі­шака вперед.

Коли Ротко вийшов на вулицю, здивуванню його не було меж – це ж треба, прожити життя й лише потім здо­гадатися, що відбувається в його рідному парадняку; ну, бувало хтось там насере, насцить, ну, підпалить – двір­ник полається й прибере – й по тому.

Тепер він сторожко дослухався, ступивши на рідні сходи, став, перетворившись на чуйку; й вона не зрадила – дихання, ось що він почув, взаємні дихання там внизу, вони накладалися, грайливо перебігаючи синкопами, так, що йому на мить навіть здалося, що музика, вся му­зика взагалі – це суцільний еквівалент любощів у тій чи іншій, часто вдосконаленій формі – любощів, або у ви­щих взірцях – кохання.

Він причаївся за дверима і згодом повз нього промай­нули дві простаті, стримано сміючись. Рушив донизу, при­світив запальничкою: презерватив, шпилька, значок з бай­даркою; він шукав доти, токи запальничка не припекла.

Вдома розклав трофеї на шаховій дошці й пошкоду­вав, що не взяв презерватива, "можна сполоснути, вису­шить і розташувати", бо картина була неповною, однак шахова комбінаторика надолужила, адже дружбан Копачинський сьогодні був у піднесенні й подарував кілька тактів, які за допомогою перехрещених дихань легко склалися в квадрат і потягнули за собою розвиток музич­ної теми, незвичайної для його творчих кред.

Звісна річ, хоч Копачинський й бурчав, однак йому було приємно, що його шахові зусилля, його гравецьке натхнення й азарт використовуються в геть, здавалося б, протилежний спосіб, поставала музика, от що. Бо що лишається од шахів? Анічого, лише спогади, які з ча­сом нівелюються. Інша річ, коли ти чемпіон і твої здо­бутки фіксуються й потім цілі покоління застосову­ють, однак Копачинський легко став би чемпіоном свого часу, однак вирішив не педалювати свою насоло­ду од гри, а краще вдосконалювати її, аніж спортивну майстерність.

– Да, – промимрив він, зняв навушники й почав роз­ставляти фігури, – ти, друже, дуже міняєшся.

– Ти певен?

– Щось людське з'явилося, – реготнув він, – пробач, але раніше твоя музика була настільки досконала, сказа­ти б: органічна, а тепер ти ламаєш цю довершеність в па­радоксальний спосіб. Так, диви, твоя музика, нарешті, ще й піде в народ, – нарешті видихнув він до кінця фразу.

Ударив найболючіше, бо зараз оркестри вже не мали чим платити композиторам, а про ходіння в народ справж­ніх музичних творів годі було й мріяти.

– Стривай, – почув у відповідь, – просто я вирішив кардинально поміняти концепцію.

– Завдяки шахам? – набундючився друг.