Й учням, і вчителям, і міщанам, і магістратським служителям. Хто мав якісь припаси, худібку, той ще тримав сім’ю, а бідаки валялися по вулицях й пухли з голоду, обліплені зеленою сараною… Пошесть холери гуляла Києвом. Спудеї й дидаскали, що жили в бурсі й при колегіумі, отримували в трапезній Братського монастиря двічі на день по мисці юшки, в якій плавали рештки пшона, та по кусню іржавого хліба із просяних висівок. Браму монастиря й колегіуму зачиняли наглухо, бо в неї цілий день і ніч стукали старці, каліки, холерні, голодні… І от за такої оказії Кирило Дзюбар перелазив уночі монастирську стіну й ходив на промисел до Верхнього міста. Лавники-судді вочевидячки співчували йому й кидали неприязні погляди в бік позивача. Стефана Голуба. Але закон є закон. Хлопця треба судити за шарпанину чужого добра.
— Чи знаєш ти, необачна голово, яким способом маєш бути покараний за крадіж? — спитав у хлопця один з лавників.
— Прошу вашої милості, пане лавнику, — скривився завжди врівноважений на уроках Кирило Дзюбар. — Голодний єси був, уже не міг бачити того просяного хліба. І товаришів своїх, бурсачків, підгодовував. Сам усього не з’їдав. Нехай скажуть…
Дзюбар показав на купку змарнілих хлопчаків, що сиділи один на одному в закутку тісної ратушної зали. Ті закивали головами, а Яресько Пірник аж навшпиньки звівся.
— Згідно з Литовським статутом, за крадіжку майна в пана Голуба ти маєш бути скараний усікновінням десниці або шуйці.
Винуватець схилив долу кучеряву голову, а Стефан Голуб задоволено відкашлявся:
— Саме так, панове лавники і всі тут сущі. Гріх має бути покараний. Так учив нас Господь.
Тоді з місця, з другої лави, де сиділи дидаскали колегіуму, підвівся Софроній Пекарський.
— Це мій учень… Старанний і поштивий… Бездолюк, бо сирота круглий, вчиться та проживає при братстві безкоштовно. Я так скажу, панове лавники, шановне товариство. Це не тяжкий гріх, коли порушить пост матір, котра годує немовля, або людина тяжкої праці, яко ручної, тако й духовної. Ще менший гріх, коли голодна людина, тим паче хлопець-виросток, візьме собі шматок хліба в дуки.
На першій лаві спиною до Пекарського сидів префект Інокентій Гізель і схвально похитував головою в чорному клобуку. Саме так він повчав колись Софронія в класі філософії.
— Же я хошу від панів лавників? Милосердя. Милосердя до нещасного, голодного хлопця!
Пекарський сів, а розхвильована зала згодливо заревла:
"Милосердя!"
Кричав тоді й Лавро Килимаренко, десь із задніх лав.
Кирилові Дзюбарю присудили тридцять ударів палицею під дзеленчання шкільного дзвіночка на Красному майдані при ганебному стовпі навпроти ратуші. Хлопець витримав, ні разу не скрикнувши, сам підвівся з землі, підсмикнув штани, зав’язав очкура вцілілими руками.
Торік з жахом чекали наближення голодної зими. Та, слава богу, московські купці привезли збіжжя на Україну, а ще в Києві з’явилися семигородські, волоські й турецькі торгові люди. Хоча ціна на хліб порівняно з попередніми роками підскочила неймовірно, — платили за мірку жита сорок п’ять злотих або п’ятнадцять талярів! — та зажевріла надія вижити, перебути люту зиму. От тоді й побачив уперше Софроній турка Шабіба в подільському шинку. Був ще не старий, в чалмі, каптур шуби, яка рятувала турка від холоду, відкинуто на плечі, розкарячивши ноги в юхтових чоботях, сидів біля віконця, націливши бороду на шпиль ратуші, що її добре було видно з шинку, питав, чи не можна купити в магістрату фігуру святого архістратига Михайла, покровителя Києва, який увінчував шпилясту баню ратуші, — крилатого воїна з німбом над головою і зі списом у правиці. Двічі на добу — в полудень й опівночі — архістратиг оживав і вдаряв сталевим списом в крем’яну пащу змія. Вночі було видно, як сипляться з язика потоптаної гадини іскри.
Лавро Килимаренко, якого частував заїжджий купець, голосно реготав з намірів турка і казав, що має вдома цікавіший крам. Софроній підсів до них, розпарений Лавро був тоді добродушно наставлений до вчителя колегіуму, а турок трохи знався на латині, отож і закружляла в них бесіда за поставцем меду. Із закуски цієї зими в шинкарки водилася лише солонюща висушена на порох тараня, візьмеш її в руки, а вона й розсипається між пальцями. Змітаючи риб’ячі крихти зі столу в широку долоню й вкидаючи їх до рота, голосно хрумаючи, Лавро мрійливо заводив під лоба каламутні від голоду очі:
— Оце б зараз шинки… свинячої.
Турок зрозумів останнє слово й осудливо захитав головою: свинина — ні, ні, Коран забороняє. Рибу — так, рибу — можна.
— Значить, правовірний мусульманин геть не споживає м’яса? — запитав Софроній.
— Ні, ні, ні, — сторожко зупинивши на дидаскалі вуглинясті очі, тріпнув смоляною бородою турок.
— А якщо мусульманин уполює куропатку? Чи дикого вепра?
— Дикого вепра — так. Вепра — можна. Домашню свиню — ні. Бо! — Турок підняв долоню із щільно стиснутими випростаними пальцями. — Бо свиню ти колеш на подвір’ї, а вепра вбиваєш стрілою в лісі. Коран дозволяє їсти дичину, бо звіра забито з дотриманням мисливського ритуалу.
— Вельми цікаво… Коран, виявляється, гнучкий. А як щодо горілки? Пан Шабіб уживає оковитої?
— Аллах відбере в мене язика, коли я вимовлю це брудне слово.
— Православні так не думають, пане Шабіб. Aqua vitae — вода життя, еліксир. Правильно, Лавре? — Софроній підморгнув Килимаренкові.
— Свята істина, пане даскале.
— У Корані сказано, — приклав долоню до низько пов’язаної чалми купець, — "З плодів пальм і лози виберіть собі напій п’янкий — сікеру — й добру долю матимете. Воістину, в цьому добрий знак для людей розумних". Aqua vitae — ні, мед і пиво — так!
— Шинкарко, неси нам пива! — заволав Килимаренко. — Пан Шабіб платить!
Пиво торік особливо підскочило в ціні. Лише за осьмачку мірки ячменю, за якісь дві-три пригорщі зерна треба було віддати вісім злотих!
Софроній одігнав від себе й Лавра, й Шабіба — хай їм біс, проклятущим іудам. Скільки душевних сил через них стратив. Він уже був перед Софійською брамою, воротарі пропустили дидаскала, спитавши, хто він і куди простує. Куди?.. І сам не відає, хоча сказав, що йде у справі до дяка церкви святої Троїці. Вулиці в Софійському містечку широкі — і берлином і кінною лавою сунь. Не те що на Подолі, де й візочками не розминешся. І вода тут гарна. Старі глибоченні криниці, ще з княжих часів, і не пересихають, не глохнуть, напувають і людей, і буйнолисті горіхи волоські — он у пана полковника Ждановича над будинком який красень височіє! — і виноградні лози, що поплелися парканом в благочинного Софійського собору, і абрикоси та сливи, що викинули рожеві й аметистові бубцяхи плодів у садку скинутого киянами колишнього війта Андрія Ходики, котрий причаївся за грубими колодяжними стінами свого обійстя й чекає на щось…
Слава Господові, цього року вродило рясно й садовини, й городини, й жита на латках при обійстях — люди не дочекаються жнив. Навесні дві седмиці лляв благовісний дощ і винищив геть яйця сарани, гусені та іншої погані.
І ось відкрилася очам митрополича Софія. З цього боку й собор, і висока загорожа виглядали справно, Петро Могила трохи встиг підперти й укріпити східний бік кафедрального собору, котрий за давністю й безконечними війнами запахнув ветхістю.
Широкий незабудований майдан перед святою Софією, незважаючи на пополудневу спеку, був залюднений. Проїздили верхи козаки київської сотні в шликових шапках, спиняли коней біля соборної загорожі, спішувалися, прив’язували поводи до гаків, що стирчали у довгій дерев’яній стіні. Блукали тут подільські міняйли, канючили щось в козаків, частуючи зі шкуратяних торбин вицвілим, проте запашним позаторішнім тютюнцем.
Опустивши очі долу, в соборну браму пройшла молодява ігуменя печерського Вознесенського монастиря з двома старшими черницями, певно, на бесіду до митрополита, а козаки неголосно проміж себе бавилися сороміцькими приказками.
Надивившись усього того й наслухавшись, Софроній взувся й обійшов соборну фортецю з полудневого боку, де були проломи в загорожі й менше народу. В отворі соборної аркади на траві сиділа молодиця в квітчастому очіпку й такій самій плахті, в полотняній сорочці — відкривши пазуху, в затінку годувала немовля. Софроній зайшов усередину собору через сусідню аркаду. Перекриття над головою не було, впало колись, а плінфу під ногами приховав бур’янець. Дика виноградна лоза плелася високою стіною собору ген-ген угору до облуплених фресок старовинних, до ніг безруких святих. Софроній перехрестився тричі, вдарив поклони, проказав молитву. Десь-інде взявся рудий козел, вчепився зубами в маленьку вишеньку, що невідомо як прижилася на соборній підлозі, а Софроній підібрав лозину й вигнав бородатого дідька з храму.
Пройшов углиб ближче до царських врат і вівтаря, над яким підвела руки, молячись, велика матір божа, а під самісіньким куполом підняв персти Христос-вседержитель. Тут навколішки стояли каліки, жебраки, жінки, вдови з дрібними дітьми, де-не-де виднівся змійкуватий козацький чуб. Кожен про щось думав, чогось просив. Софроній купив за гріш у кривого ченця три тоненькі свічечки, запалив і поставив у свічник во здравіє рабів божих — батька Василя Пекарського, булочника, міщанина корецького, матері Явдохи, поважної матрони, та… раби божої Вівді Килимарівни, котра нині в стороні далекій. Заворожено дивився, як палахкотять бліді вогники в освітленому сонцем високому лункому храмі. Ось підвівся з колін поважний козак, сотенний осавула, шликом обтрусив коліна, подався до виходу. Але біля хрестильні його перестрів якийсь міщанин у сермязі, низько вклонився і притримав за рукав. Обидва повернули голови в бік Софронія, і він прислухався і придивився. У нужденному міщанині пізнав… Андрія Ходику, одного з найзаможніших людей Києва. Чого це він отак вирядився? А-а… бо ж час такий надворі… непевний.
— Пане осавуло, — ховаючи очі під важкими повіками, стиха говорив Ходика, але ж слова його відлунювали од колон і влітали до вух учителя, — же чутно про військо Радзивілла?
— Погані чутки, чоловіче. Сунуть на Київ ляхи й литваки.
Ходика підібгав губи й співчутливо закивав головою.
— Сьогодні рано превелебний митрополит кир Сильвестр Косов оголосив пану полковнику Антону Ждановичу свою волю: козацький полк мусить зоставити Київ на промисел господній.
— Козаки лишають Київ?! — вигукнув, не стримавшись, колишній війт.
— Так, пан полковник пристав на волю митрополита київського.
— Ай-ай-ай… — скрушно заплямкав Ходика, не піднімаючи важких повік, проте ледве стримувані нетерплячі рухи грузького енергійного тіла наводили на думку про інше… Софронію видалося, що на вустах війта блиснула тонка посмішка.
— Його преосвященство кир Косов потерпає, аби князь Радзивілл не зруйнував святого міста, не спопелив ущент святих монастирів православних і не нашпигував шлунки дніпровських осетрів ченцями…
— Не доведи, боже правий! — завзято перехрестився Ходика.