Розпач стис його маленьке серце, і почав він копати у глиняній стіні печерку, щоб навіки усамітнитися тут. Коли ж печерка була готова, він сів при вході сумно й покірливо задивився на світ зі свого забіччя — думав довгу й печальну думу про те, що йому робити у світі далі. Часом він виходив гуляти, але гуляв на самоті і все думав і. думав, а що росла навколо пишна трава, то ніхто його під час тих мандрів не бачив.
Одного ранку він вийшов, як завжди, прогулятися і раптом зупинився заворожений. Ні, цієї квітки він раніше ніколи не бачив! Стояла облита сонячним промінням. на пелюстках у неї тремтіла роса, і було щось у її поставі таке принадне, що Цвіркун раптом схвилювався. Так, це була особлива квітка, більше схожа на маленьку дівчинку в голубому платтячку, ніж на рослину, і Цвіркун почав розв'язувати стягнені у вузол поворозки, що прив'язували його шапку до голови. А що Квітка не могла піти геть, то щасливо дочекалася, поки він скине шапку, яка теж змаліла разом із Цвіркуном, і вклониться їй, промітаючи перед собою порох.
— Доброго дня, красуне? — сказав Цвіркун.— Не погребуй знайомством з таким малим і кривоногим, як я…
— Хто ти? — спитала Квітка таким ніжним голосом, що Цвіркун позеленів з ніг до голови від хвилювання. Ні, він соромився оповісти їй свою історію, тому стояв, похнюплений, і колупав зеленим черевичком землю. Але Дівчинка-Квітка дивилася на нього дуже вже лагідно, і він помітив це, коли зирнув на неї вдруге.
— У тебе таке смутне обличчя,— сказала Квітка,— і мені жаль тебе…
— Я впав із високої скелі,— сказав Цвіркун,— і зламав собі ногу. Потім я плакав цілу ніч і виплакав себе. А колись я був великий на зріст і вмів так швидко бігати, що обігнав навіть Страуса!
— А що таке бігати? — спитала Квітка.
— Ви не знаєте, що таке бігати? — здивувався Цвіркун.— Це коли мчиш щодуху і навколо тебе вітер, а ти біжиш швидше за нього. Це коли відчуваєш, що все в тобі співає!
Квітка засміялася так ніжно і лагідно, що Цвіркун аж рота розтулив.
— Це чудово, що в тобі все співало,— сказала Квітка.— Але є ще краще за це…
— Що може бути краще за це? — здивувався Цвіркун.
— Відчувати,— сказала Квітка.— І для цього не обов'язково бігати. Коли спускається на землю ранок і плете свої ніжні-ніжні сітки, коли на пелюстках з'являється роса, я відчуваю, що з мене починає виходити чудова музика, і сама стаю тоді гарна й голуба. Тоді мене цілує небо, і я вся тремчу від дотиків сонячного проміння, яке грає на мені, наче я найніжніший інструмент.
— Як ти гарно говориш,— сказав Цвіркун.— Зажди, зажди… Але ж ти не можеш бігати. Я завжди думав, що той, хто не може бігати, не відчуває краси світу.
— Не відчуває краси світу той, хто взагалі не відчуває,— сказала Квітка.— Той, у кого вуха заліплено і не чує він музики трави, листя та світла; той, у кого очі сліпі бачити кольори і розрізняти гарне й негарне. І для цього зовсім не потрібно вміти бігати…
Цвіркун зітхнув.
— Дуже гарно ти говориш,— сказав він.— Це я той, у кого заліплено вуха і в кого сліпі очі…
— Таке сказав! — вигукнула Квітка.— Навпаки, мені здається, що саме для тебе доступне те, про що кажу. І знаєш чому? А тому, що ти смутний і трошки смішний. Саме з таких виходять добрі музиканти і співці…
— Такий з мене співець, як і музикант,— сказав гірко Цвіркун.— Ніколи я в житті не грав і не співав. Але ти трохи й правду сказала: коли чую я гарний спів і бачу щось красиве, в мене завжди завмирає серце.
— От-от! — сказала Квітка.— А не співав ти і не грав, бо не було тобі треба. А зараз уже потрібно. Скажи, що ти відчуваєш, дивлячись на мене?
Цвіркун ніяково опустив голову.
— Не можу я тобі цього сказати,— пробурмотів він.
— Тоді скажу тобі я! — мовила Квітка.— Ти відчув, що хвилюєшся… А не прагнеться тобі стати великим-великим, як цей світ, і зробити щось небувале?
— Що з того? — сказав знехотя Цвіркун.— Що з того, коли я кривоногий і малий!
— А ти забудь про це. Розшир себе голосом свого співу. Зроби себе великим… Ну, глянь у небо, глянь!
Цвіркун глянув у небо і відчув, що Квітчині слова справджуються. Так, небо почало в нього входити, і від того дивно й радісно затремтіло серце.
— Забудь, що ти малий і кривоногий! — сказала Квітка.— Співай так, щоб не вміститись у цьому світі!
Цвіркун роззирнувся навколо, очі в нього засвітилися і заіскрилися: світ навколо і справді був гарний і чудовий. Щось прокинулося в нього біля серця, наче проросла стеблина. Він зирнув на Дівчинку-Квітку і раптом захотів, щоб там, у серці, виросло саме таке диво, яке бачить він перед собою.
— Хочеться тобі співати? — спитала зовсім тихо Квітка.
Цвіркун знову озирнувся. Так, йому хотілося вже співати. Хотілося розповісти цій Квітці, яка вона гарна й чудова. Він звівся навшпиньки, таки забувши, що малий і кривий, звів голову, і з його грудей виплеснулися раптом такі звуки, які може народити тільки оце безкрає голубе небо над землею.
— Співай, співай! — тихо заохотила його Квітка.
І Цвіркун співав. До нього прийшов теплий вітерець, а в розчинене серце увійшла золота голубінь. Побіч зітхнула трава і почала легенько вторити його співові, так само почали розгойдуватись у такт квіти. І зупинилося сонце, прислухаючись до тої пісні. Воно хитнулось задоволено і примружилося. Пташки теж заслухалися тієї пісні, тож незчулися, як підхопилися з землі й полетіли вгору, адже там набагато краще чути. Вовки ж, лисиці і ведмеді з зайцями, що були нівроку тугуваті на вухо, спустилися на землю і так довго слухали тої пісні, що в них і крила повідпадали.
А Цвіркун співав. Відчував і справді те, про що казала Квітка: розпростався своїм співом високо й широко. Пригнулося йому зробити щось небувале. Навпроти стояла зачарована Квітка з прекрасними очима. На пелюстці в неї тремтіла росина, а Цвіркун співав.
Він співає і досі, а через те, що нога в нього так і залишилася крива, він не бігає, а скаче. Однак ніхто й не помічає, що він скаче через зламану ногу, всі гадають, що так воно Цвіркунам і належить. Тож наш Цвіркун і сам забув про своє горе, був знову веселий та щасливий, а коли на його Квітку скрапувала вечірня чи ранкова роса, він знову ставав зачарований і співав. У таку хвилю Квітка залюбки з нього милується, бо знає напевне, що він той, у кого співає серце.