А бабуся спершу навіть не знала, що відповісти.
– Це добре, що ти не розумієш, як болить голова, – нарешті промовила вона, – швидше за все, Бог змилостивився над нами та дав тобі здоров'я твого діда Степана. А щодо того, як це? Навіть не знаю...
– Ну, на що це схоже? – випитував Петрик.
Якийсь час Ірина перебирала в пам'яті болісні відчуття, проте ніяк не могла знайти відповідника. Та все-таки зрештою відшукала деяку подобу головного болю:
– Пригадуєш, як ви з батьком ремонтували сарай, і ти, забиваючи цвяхи, поцілив молотком собі по пальцю?
– Так, пам'ятаю, було боляче, однак біль був майже такий самий, як коли вдаришся ногою об камінь. І він швидко пройшов.
– Справді, сильний гострий біль проходить швидко, але ти забув, що твій палець згодом почервонів та розпух; і ти сам казав, що він налився, його ніби розпирає зсередини, що здається, ніби палець ось-ось лусне.
– Так, це було. Дуже неприємне відчуття.
– І досить тривале, – зауважила бабуся. – А тепер уяви, що те саме відбувається з твоєю головою... Приблизно так почувається людина при головному болю.
Петя спробував уявити й хоча б віддалено відчути озвучену Іриною інформацію, втім жодної скільки-небудь реалістичної картини цієї царини людських страждань у нього в мозку не склалося.
– Бабах-х-х! – пролунав по Томаківці звук найсильнішого вибуху.
Дрібно забрязкали шибки, затремтіли стіни. Через секунду донеслося відлуння, котре відбилося від якоїсь перешкоди.
У спальні почулося ридання Марії. Ірина побігла до дочки.
– Вони її підірвали! Вони її підірвали! – раз-у-раз в істериці вигукувала та.
– Тихо, тихо, – притисла Ірина дочку до грудей, намагаючись хоч якось заспокоїти. – Нічого, молитимемося іконам і святим ликам у себе вдома. А Бог на небі все бачить. Його та віру знищити ніхто не може.
– Мамочко! Мамочко! – тільки й змогла вимовити Марія, обливаючись сльозами в обіймах Ірини.
...
За пів години Марія трохи заспокоїлася та забулася на ліжку тривожним напівсном. А Ірина вийшла надвір і присіла на лаві. Мирно шелестіло листя на деревах, дзижчали бджоли. Побачивши Валю Хорошко, яка проходила повз, жінка окликнула її:
– Доброго здоров'я!
– Здрастуйте, тьотю Іро!
– Не знаєш, що там трапилося: такий вибух був, що мало не завалився будинок.
– Так то ж ГПУ Храм хотіло підірвати, – пояснила Валентина.
– Чому "хотіло"?
– Так не вийшло у них, споруда встояла. Адже ж церкву віруючі будували для себе: викладали з найкращого каменю, розчин замішували на курячих яйцях; знову ж таки, робилося все із Божого благословення.
– Ну, Слава Тобі, Господи! – зраділа Ірина.
Вона побігла повідомити радісну звістку доньці. Сподівалася, що при цьому їй полегшає. І справді, незабаром стан Марії трохи покращав. Увечері вона навіть змогла встати з ліжка й повечеряти разом із сім'єю.
Обговорюючи за столом події, які відбулися протягом дня, жінки схилялися до думки, що це Бог не дозволив знищити свій Храм. Наляканий станом дружини, Данило не став їх переконувати у протилежному. Хоча був упевнений: войовничі безбожники, котрі увійшли в екстаз руйнування, тепер уже не зупиняться. Як з'ясувалося пізніше, він мав рацію.
Суд
1941 рік, листопад. Уфа.
З самого ранку Петро перебував у збудженому стані. Адже сьогодні мало відбутися засідання судової колегії в його справі. На відміну від попередніх днів, він практично не брав участі у розмовах зі співкамерниками; натомість усі думки сконцентрувалися на майбутній доленосній події. Майже фізично хлопець відчував, як напружуються нерви в його змученому організмі, як із кожною годиною вони все слабшають і все гірше справляються з хвилюванням.
Ляснули засуви, відкрилося віконце: це принесли обід. Отримавши свою порцію їжі, Петя, мабуть, уперше з моменту арешту відчув відсутність апетиту. Однак здивування із цього приводу було скороминущим; само собою прийшло рішення – змусити себе з'їсти пайку, щоб мати сили для гідної участі в суді.
Час ішов. Свідомість заполонили одні й ті самі думки-емоції, котрі без кінця роїлись у голові та по черзі змінювали одна одну в безладному броунівському русі:
"Ну, коли, нарешті, за мною прийде охорона?.. Скоріше б!.. Це чортове очікування і ця невідомість просто нестерпні... Так скоро я зовсім зійду нанівець... Швидше одним махом розрубати цей вузол!.. Все що завгодно – тільки не бездіяльність!.. Коли ж зрештою суд?.. Який вирок на мене чекає?.."
У другій половині дня, коли нерви Петра були вже на межі, все-таки відбулася запланована подія: відчинилися двері, та з вуст охоронця пролунала чітка команда:
– Ув'язнений Шабля Петро – на вихід!
Далі для змученого очікуванням хлопця все відбувалося, як в тумані, – ходьба коридорами, поїздка у "воронку", шматочок Уфи, котрий мимоходом промайнув десь збоку під час переходу до будівлі суду.
Проте це були цілком зрозумілі й передбачувані дії. І саме їхня очікуваність та логічність у сукупності з динамічністю того, що відбувалося, дали можливість нервам Петра відновитися. А коли він потрапив до зали, де мала засідати Судова Колегія в кримінальних справах Верховного суду Башкирської АРСР, організм ніби стрепенувся, мобілізував свої сили й був готовий до подій, які незабаром повинні були тут розігратися.
– Встати! Суд іде! – гонгом прозвучала в залі сакраментальна фраза.
Петя стояв на відведеному для підсудних місці. Двоє охоронців із гвинтівками знаходилися по боках від нього.
Хлопець уважно спостерігав за формальними судовими процедурами. Ось оголосили склад суду: назвали прізвища, імена та по батькові суддів, їхні регалії. У свідомість особливо врізалося почуте першим ім'я голови – Роза... Саме вона зачитала присутнім суть справи. Потім Петру роз'яснили його права. І ось нарешті вирішальний момент: головуюча вимовила доленосну для нього фразу:
– Слово надається державному обвинувачеві Валєєву Тимуру Аміровичу, старшому слідчому прокуратури Башкирської АРСР.
Підсудний завмер у напруженому очікуванні. Він дивився на прокурора. В цей час єдине, але ключове питання безупинно свердлило мозок:
"Відмовиться від звинувачення чи ні? Дотримає чи не дотримає слова?"
Валєєв підвівся, одягнув окуляри, поправив свої папери, швидко окинув поглядом залу.
– Шановні голово і члени Судової Колегії! – звернувся він до суддів. – Шановні присутні! Уважно вивчивши матеріали попереднього розслідування у справі, я дійшов висновку, що вони не підтверджують наявності в діях підсудного Шаблі Петра Даниловича складу злочину. Тому я відмовляюся від звинувачення та прошу винести підсудному виправдувальний вирок. Крім того, доводжу до відома шановних суддів, що Шабля Петро Данилович написав заяву з проханням відправити його на фронт, щоб зі зброєю в руках захищати нашу радянську Батьківщину від німецьких окупантів.
"Слава Богу! Прокурор дотримав слова!" – про себе зрадів Петя.
У нього ніби гора звалилася з пліч, і він навіть злегка посміхнувся. Повними подяки очима хлопець подивився на Валєєва, намагаючись хоч якось висловити йому свою вдячність за воістину геройський вчинок.
Тим часом у залі суду сталося замішання. Адже справа набувала неприємного обороту. Розгублені судді стали щораз переглядатися між собою. Було зрозуміло, що без обвинувального висновку подальша судова процедура втрачає будь-який сенс. Не знаючи, до чого вдатися, головуюча вирішила ретируватися, аби у спокійній обстановці, разом зі своїми колегами знайти вихід із ситуації.
– Суд виходить до нарадчої кімнати для прийняття рішення; на цей час в засіданні оголошується перерва, – промимрила вона, і весь склад Судової Колегії залишив залу.
Відсутність суддів якось одразу зняла напругу з усіх, хто перебував у приміщенні. Люди почали розмовляти між собою. В очікуванні виправдувального вироку, охоронці відійшли від підсудного й уже дозволили йому вільно пересуватися залою засідань. Петя одразу ж підійшов до прокурора.
– Спасибі Вам, Тимуре Аміровичу! – щиро подякував він. – Я повністю виправдаю Вашу довіру: битиму фашистів, на скільки вистачить сил!
У відповідь Валєєв трохи кивнув головою і прикрив повіки.
Втішений сприятливим ходом процесу, Петя подумки був уже на передовій. Зі властивою йому яскравою фантазією хлопець уявляв широкі українські поля, де він у складі Червоної Армії зі зброєю в руках б'є фашистів, доводячи на ділі свою вірність ідеалам Леніна-Сталіна!
Нарешті судді повернулися з нарадчої кімнати. І після дотримання звичайних формальностей голова, стоячи посередині між рештою суддів, оголосила вирок:
– Обвинуваченого Шаблю Петра Даниловича визнано винним у скоєнні злочинів за статтями 19-58-2, 58-10, 58-11 Кримінального кодексу Р.Р.Ф.С.Р. і засуджено до позбавлення волі строком на 7 років з відбуттям покарання у виправно-трудових таборах із суворою ізоляцією та з подальшою поразкою в правах строком на 3 роки.
Почувши такі страшні слова, Петя зрозумів, що пішла на марне остання його надія на справедливість, однак розум уперто відмовлявся приймати цей уже доконаний факт.
"Як так?! Це помилка! Адже прокурор відмовився від звинувачення!" – стукало в мозок резонне питання.
Коли ж стало зрозуміло, що це правда і зробити більше нічого не можна, страшна інформація повергла Петра у шоковий стан.
"Зрада Батьківщині, шпигунство, спроба повалення соціалістичного ладу…" – вирок не вкладався у голові молодої людини, виглядав знущанням та глузуванням в театрі абсурду. Втім зрештою цей вирок став катастрофою всього, у що хлопець так яро вірив, чого прагнув, чому планував присвятити свою кипучу молоду енергію, яскравий розум і неабиякі організаторські здібності.
Судова процедура все ще проходила якісь завершальні стадії, хтось щось говорив, проте Петро вже нічого не слухав і не сприймав: стояв, як у воду опущений. Тільки дорогою назад до в'язниці здатність мислити повернулася до нього.
Остання сторінка вироку
"Тепер все. Життя пішло під укіс, – констатував щойно засуджений. – Тепер я – зек, позбавлений майбутнього, ворог народу, прокажений".
Злість підступила до самого Петрового горла, вона з силою стиснула груди в нестерпному спазмі, приносячи хлопцеві усвідомлення його сумного статусу: тепер він – ізгой серед подібних ізгоїв, з яких соціалістична Батьківщина вичавить усі соки.