І освоївшись в торговому флоті, міняв команди, компанії й прапори, аж доки, абсолютно випадково, не занесло його в Хургаду на портовий буксир, капітаном. Робота хай і не престижна, проте чимось йому сподобалась, знайшов у ній себе: по-хазяйському завести в порт, розштовхати, розставити баржі та судна на призначені їм місця – немов щоденна гра в велетенську "п'ятнашку".
Завелись які-не-які гроші, тож шість років назад купив у Чернігові на тихій вуличці, майже в центрі, половину старого, купецького ще, дерев'яного будинку на цілих три кімнати. Чимось запало в душу ажурне прорізне різьблення на його фасаді – можливо, село нагадало, дідову хату з такими ж підзорами навколо вікон, хтозна... В іншій половині жила така собі Майя – самотня, під сорок років, працівниця держустанови. Двічі побувала заміжньою, але її бездітність на обох шлюбах поставила хрест. А можливо, зовсім і не той ґандж був виною – в чужу душу дверцят немає, не заглянеш. Незважаючи на різницю в дванадцять років, між ними досить швидко зав'язалися стосунки, котрі нікого ні до чого не зобов'язували.
Вітасу такий стан речей подобався, а Майі... Не виключено, що теж, бо не обтяжував її додатковими клопотами по господарству. Зате в любощах вона була нестримною і під час кожного чергового приїзду Вітаса радо вдовольняла всі його чоловічі сексуальні фантазії – дякувати Богові, попри свій вік за п'ятдесят, він не розгубив, як чимало ровесників, потяг до жіночого тіла і свою чоловічу спроможність. Хай личко Майі й не вирізнялось особливою красою, зате фігура була на висоті, а стрункі ноги й тугі ще груди радували око не тільки спраглого Вітаса. Тому він, звісно, допускав, що за його відсутності Майя навряд чи сумувала наодинці, сидячи біля віконця, але такі вже вони є – стосунки без зобов'язань.
Настав час думати про пенсію і робити якісь заощадження на майбутнє. Вітас ще встиг придбати досить нового "Пассата", але тут Ліза, донька його, закінчила школу, тож колишня взялася за справу: наша кровиночка має вчитись за кордоном і ніде більше! Доччине майбутнє – то святе і три чверті щомісячного Вітасового заробітку почали регулярно вливатися в економіку США. Того, що лишалось, вистачало хіба що на життя в режимі пересічного українця. Хоча, на думку Вітаса, все могло бути набагато гірше: він взагалі був з тієї породи людей, котрі вміють обходитись тим, що є і не скаржитись на злую долю.
Тож теперішня пропозиція Грині Мацевича була вельми доречною та й перспектива вимальовувалась просто казкова: доживати віку на Адріатиці в достатку і під вітрилами. Врешті решт, думав Вітас, розлігшись на королівського розміру ліжку в квартирі друга дитинства, яка різниця на чиїй яхті обійти навколо світу? До викрутасів примхливої долі треба ставитись поблажливо: вона ж бо теж жінка... З тим нарешті й заснув.
...А вже через два місяці, попри несусвітньо ранню пору – пів на шосту ранку було – Вітаса в Москві на Київському вокзалі зустрічав сам Григорій Павлович Мацевич. Обійняв, розцілував, велів передати присутньому поряд водієві речі, весело базікаючи, повів до автомобіля.
– Зараз відвезу тебе на службову квартиру, там вже сніданок чекає, а коли відпочинеш після дороги, поїдемо дивитись на "ластівочку", гаразд?!
– Як скажеш.
Уперше за довгі роки хтось піклувався про Вітаса і це було приємно, чорт забирай!
Яхт-клуб "Лівий берег", де стояла пришвартована до вузького довгого пірсу новенька моторна яхта Мацевича, знаходився на Москва-річці буквально за п'ятнадцять-двадцять хвилин їзди від центру російської столиці, прямо на території VIP-пляжу "Срібний бір". Як і пляж, яхт-клуб був для обраних – не більше десятка суден хизувались одне перед одним своєю досконалістю: від тридцятифутової нідерландської "Elling Е-4" з надміцним і супернадійним кевларовим корпусом, котрій не страшний навіть повний оверкіль, до люксової, майже вдвічі більшої британської "Sunseeker 86" з чотирма каютами – орієнтованої на американців з їхнім розмахом: люблять янкі простір, що в своїх будинках, що на яхтах.
Вітас за своє життя і в морі, і в порту, і під час останнього навчання надивився їх усяких та на подібній бути не довелось.
– Буду хвалитися, – самовдоволено розплився в усмішці Мацевич, – тож сприймай, як належне: сам розумієш. Подивись на ці лінії корпусу – сама досконалість! Хіба не так?
Котрийсь із поціновувачів яхт іншої якоїсь верфі міг би погодитись хіба із ввічливості, проте Вітас після портового буксира у своєму захваті був щирим і в захопленні кивав головою.
– Кеп, прошу! – Григорій Павлович широким жестом привітного господаря запросив Вітаса перейти з пірсу на корму пришвартованої білосніжної красуні.
– Отож, – з інтонаціями справжнього оглядача яхт вів далі Мацевич, –палуба тут і скрізь по яхті з термостабілізованого тику, гниття не боїться. Купальна платформа на гідравліці, тендер легко як на воду спустити, так і витягнути на борт. Ховається він ось тут. Ну, піднімемось на кокпіт. Зверни увагу: він повністю захищений згори! Тут ось VIP-бар, гриль. Чудові меблі, правда?
Вкриті глянцевим лаком меблі з якогось екзотичного дерева мали плавні, заокруглені форми – так і хотілось погладити їх рукою.
– Проходь, – господар прочинив двері до просторої, залитої сонячним світлом каюти на верхній палубі.
Дивани, обтягнені білою шкірою, журнальний та обідній столи все з того ж лакованого дерева: справжня розкіш била Вітасові у вічі – живуть же люди!
– На вісім гостей і ще трохи, коли по-простому. Це пульт керування освітленням, тут аудіосистема "Naim"; між іншим, повністю інтегрована у всі приміщення, а тут ховається телевізор. Вікна опускаються електроприводом. Це пульт керування системою кондиціювання. Там далі камбуз, за ним ходовий місток. Пішли, поглянеш: твоє робоче місце.
Камбуз яхти по своїх меблях дав би фору квартирі Грині у Відні: навіть тут вилискує скрізь глянцевий лак, а текстура деревини не схожа на жодну з бачених Вітасом.
– Яка це порода дерева? – поцікавився він, аби зробити приємність господареві.
– Імбая, бразильський горіх. Ходімо вже на пост керування, за кермом посидиш. Ось, бачиш, тут, за переборкою, гальюн. Так що тобі не доведеться бігати вниз, до кают.
Вони зайшли на ходовий місток. Зліва від поста керування ще один молочного кольору вигнутий диван, столик біля нього. Вітас здивувався про себе: навіщо це?
– Для гостей, – випереджаючи його запитання пояснив Григорій Павлович і усміхнувся, – щоб тобі не було скучно.
"Хм... На біса мені тут гості? Ох уже ж ці багатії разом із яхтами їхніми." Потім аж почервонів, засоромившись своїх думок: невдячний! – друг тебе з лайна витягнув, до нормального життя веде, а ти... немов якийсь маргінал. Звикай до життя нормальних людей, совок нещасний.
– А тепер головна фішка, – підняв вказівного пальця Мацевич, – пост керування повністю діджиталізований; тут, – він вказав на панель, – електронна система керування всією яхтою. На цих двох сенсорних екранах ти бачитимеш за потреби все, що робиться в зоні твоєї компетенції і зможеш тримати під контролем всі системи. А це ось навігаційний картплоттер. Інструкцію по керуванню яхтою передам сьогодні ж – матимеш час розібратись, доки владнаємо все з твоїми сертифікатами. Ходімо на нижню палубу.
І він ще довго водив неабияк ошелешеного Вітаса по яхті, з гордістю показував розкішні каюти, де шику було, як в фешенебельному бутік-готелі, сяючий хромом і нержавійкою моторний відсік з двома двигунами, кожен потужністю під дві тисячі коней, потім ще оглядали флайбрідж з хардтопом, VIP-баром і джакузі, на кормовій частині якого був навіть кран для підйому аквабайка, а в передній – ще один пост керування яхтою з тими ж трьома моніторами та всіма дублюючими функціями.
Наостанок обійняв Вітаса за плечі:
– Команду підбереш собі сам. Бармен обов'язковий, а хто для тебе важливіший: стюарт чи матрос – вирішуй ти; для мене головне, щоб обслуговування було на висоті. На фонд оплати праці кладу вісім тисяч баксів на трьох і, будь ласка, голову мені кадровими питаннями не забивай – все на тобі. О'кей, кеп?
– О'кей. Ти молодець. По-доброму заздрю, – щиро зізнався Вітас і зрозумів про себе, що між ними, попри всі слова про дружбу, постала раптом соціальна дистанція статусів.
Літо було в розпалі, всі проблеми з кадрами і документами лишились позаду, з системою керування Вітас розібрався, нутрощі яхти та її поведінку на ходу вивчив і градус напруги його очікування зростав: коли вже? Чому той Гриня... ой! – Григорій Павлович тягне? Нарешті Мацевич оголосив, що в неділю прийматиме на яхті перших гостей. В означений час, по обіді, судно сяяло чистотою, холодильники були забиті питвом та їжею, а яхта готовою в будь-яку мить віддати швартови й рушити "в море", тож загледівши на пірсі мало не десяток поважних гостей з господарем на чолі, команда ніби розчинилась у повітрі: маєш бути на своєму місці й практично невидимим, але при цьому в будь-яку мить готовим виконати власне призначення.
Вітас ушився на ходовий місток і сидячи на посту керування, слухав, як наближається суто чоловічий гурт: розкуто, гамірно з міцним слівцем і часом реготом. З окремих слів чужих реплік, котрі вряди-годи долітали до нього, здогадався, що по-перше, компанія вже десь добряче посиділа, а по-друге, коли не всі, то більшість з них є такими ж власниками яхт, як і Мацевич, можливо навіть тих, що стоять по сусідству.
Нарешті гості ввалились на місток і Мацевич представив їм Вітаса, як друга дитинства і просоленого всіма вітрами морського вовка. Хіба що двоє чи троє глянули на капітана яхти з цікавістю, проте була вона не більшою, ніж до монітора навігаційної системи. Коли компанія зібралась рушити далі, щоб оглянути каюти внизу, Григорій Павлович шепнув Вітасу, щоб той піднявся на флайбрідж.
Була би команда; чекаючи в затінку хардтопу Гриневу компанію, роздивлявся тепер довкола. З висоти флайбріджа Вітасу мов на долоні видно було сусідній пляж: кілька десятків купальників пустували в воді, декому було затісно у визначених буйками межах і два рятувальники, пройшовшись на аквабайку, загнали їх у безпечне місце. Вітас задивився на чужі веселощі, згадав шкільні роки й озеро Рокоче – хоч тамтешній пляж і був без жодних зручностей, але в такі ось спекотні вихідні вода на ньому так само кипіла від молодих засмаглих тіл.
Тим часом гості вже піднялись на флайбрідж і картинно поплескавши в долоні, взялися вихваляти придбання екскурсовода-господаря.
– Ну що, Павловичу, – озвався хтось, – пора в ділі випробувати твою "Принцесу".
Мацевич кивнув своєму капітанові:
– Командуй!
Коли Вітас, давши задній хід, обережно відійшов від пірса та розвернув яхту, Григорій Павлович не втерпів:
– Ну ж бо, дай я!
– Ти в порядку? – підвівши голову, тихо поцікавився Вітас у навислого над ним явно нетверезого господаря: – Краще б не треба...
– Будь спок, кеп! – Мацевич не надто церемонно потягнув капітана вбік та зайняв його місце.
Яхта прекрасно слухалась керма, тож Вітас не надто переживав, тим більше, що кілька пробних виходів у них уже було.