Аж підскакуючи на гарячому піску, Юрко добіг до кишлака. Майже на окраїні його стояв добротний новий будинок. Прочинивши хвіртку, хлопець заглянув у двір – нікого. Погукав господарів, але ніхто не обізвався. Пісок пік ноги, тому Юрко перетнув невеличкий двір і вскочив у напівпрочинені двері якогось, на зразок веранди, приміщення. Знову чемно погукав – тиша...
Роззирнувшись по сторонах, зауважив, що в домі багато килимів: вони були і на підлозі, і на стінах. З меблів на веранді стояла дерев'яна, на досить високих ніжках, саморобна не то лава, не то тахта, теж вкрита килимом і з цілою купою маленьких подушок на ній. А на підвіконні стояла глиняна тарілка з якимись оладками. Відчувши, як він зголоднів, Юрко не втримався і запхнув до рота кілька тих оладок. Він вже збирався покинути порожній дім, коли раптом почув голоси і крізь вікно побачив, як у двір зайшли хлопець та дівчина. Солдат розгубився – в одних трусах в чужому домі та ще й з набитим оладками ротом – ситуація виглядала безглуздою. І він не вигадав нічого кращого, як сховатися під тією дерев'яною лавою-тахтою, добре, що вона мала високі ніжки, тож залізти під неї було недовго і неважко.
А тим часом молодь вже заходила до веранди і Юрко, лежачи у схованці, устиг навіть їх роздивитися. Молодесенька узбечка була на диво як гарна: чорні мигдалевидні очі, чорне, заплетене у дві довгі кіски, волосся під вишитою тюбетейкою, одягнена в строкату довгу сукню, з-під якої виглядали маленькі ніжки в зелених атласних шароварах та акуратних жовтих сандаліях. Хлопець був явно не місцевий, певно з якогось великого міста, можливо, й Ташкента, бо був вдягнений у шорти і футболку з написом "Пахтакор". Лише так само багато розшита тюбетейка видавала його приналежність до місцевого люду.
Він щось весело говорив до дівчини і та час від часу заходилася срібним, немов дзвіночок, сміхом. Потім, певно, вона запропонувала йому ті злощасні оладки, бо Юрко чув, як зашурхотіло по підвіконню дно миски. а згодом хлопець уже говорив з набитим ротом. А далі...
Вони всілися на тахту, хлопчина знову почав щось говорити, а потім, судячи з усього, вирішив перейти до серйозніших справ. Юрко почув якесь вовтузіння, зляканий шепіт дівчини: "Ата..., Ата..." (Батько... Батько...) і відчув, що ситуація з безглуздої перетворюється на пікантну. Гаряча південна кров міського ловеласа штовхала того до відчайдушних вчинків, бо раптом на підлогу біля лави впала його футболка. "Нічого собі, – подумав Юрко, – оце я влип! А потім ще скажуть, що й свічку тримав... Ще чого доброго, співучасником назвуть." Він чудово знав строгі місцеві звичаї.
Аж раптом дівчина тихесенько зойкнула і скочила на ноги, а потім заторохтіла немов автомат. Юрко випадково поглянув у прочинені двері – по двору йшов огрядний чоловік, певно, батько дівчини. Хлопчина, що був таким героєм ще хвилину назад, щось злякано прошепотів, дівчина коротко та швидко йому відповіла і Юрко з жахом побачив, як парубок, впав на підлогу і, прихопивши футболку, спиною посунувся під тахту. Їх розділяло сантиметрів тридцять, не більше. Ситуація із пікантної ставала ідіотською.
Тим часом, батько, зайшовши в дім, вчинив дочці суворий допит. Та виправдовувалася, як могла, але батько, очевидно, щось знав, можливо, сусіди постаралися, бо він лютував, місця собі не знаходив. Певно, він погрожував почати обшук і питав де заховався той негідник, що посягнув на честь його дочки, бо хлопчина потихеньку посувався все ближче і ближче до Юрка. Ясна річ, і Юрко мусив відступати, аж доки на вперся у стіну.
Після чергової батькової погрози хлопчина подався ще далі вглиб схованки і нарешті своєю голою спиною торкнувся теплого Юркового тіла...
... Якби на веранді раптом вибухнула РГД-5, вона не наробила б більшого шуму і сум'яття, ніж той крик, що пролунав з-під тахти. Хлопчина вилетів назовні з неймовірною швидкістю, немов снаряд з гармати під дією порохових газів і за мить, пролопотівши по двору, щез за хвірткою.
Ситуація з ідіотської стала... Ну, ви самі здогадуєтеся, що то була за ситуація.
Рішення прийшло блискавично. І п'яти секунд не минуло від "вибуху", його відголоски ще, здавалося, носилися по веранді, батько й донька ошелешено мовчали, коли раптом приміщення потряс ще один нелюдський лемент: "Банз-а-а-а-й!!!" і оголений Юрко, повторивши траєкторію місцевого ловеласа, кулею вилетів за хвіртку.
... Він мчав безлюдною полуденною вулицею кишлаку по розпеченому сонцем піску і його вже не турбувало ані власне вбрання, ані те, що буде в розташуванні. Одна лише думка не йшла з голови:
– Що подумав той хлопчина? – і посмішка торкнулася Юркових уст.
– А що подумала дівчина?! – він аж реготнув на бігу.
– А батько?! Що подумав батько?!! – і Юрко, несподівано для себе, так зайшовся сміхом, що мусив зупинитись і, ухопившись руками за живіт та зігнувшись, довго ще, немов божевільний, корчився від сміху прямо посеред вулиці.
Кохання під місяцем.
Якими ніжними були його обійми! Андрій уперше проводжав Лесю і біля хвіртки, коли вона вже хотіла натиснути клямку, він легенько притримав дівчину, розвернув, поклав руки їй на плечі і тихенько притягнув до себе. Леся вже мала досвід парубочих обіймів: усі вони стискали її тендітне тіло немов лещатами, неначе хотіли переламати у попереку навпіл – чи то хизувалися своєю силою, чи вважали, що саме так годиться демонструвати пристрасть і серйозність намірів.
Андрієві ж руки, що здавалися майже невагомими, пестячи дівочу шкіру через коротеньку маєчку, опустилися по спинці до талії, переплелися там, а потім тим же шляхом повернулися на плечі. Сплелися там, і Леся, не встигнувши навіть отямитися, опинилась в Андрієвих обіймах, уткнулась своїм носиком у його плече. А руки мандрували собі далі, пестили, як мама в дитинстві, Лесину спинку й бочки, та так ніжно, так лагідно, що вона одразу ж втратила будь-яке бажання до спротиву, а потім раптом їй перехопило подих, потьмарилося в очах і вона, не тямлячи себе, не даючи собі звіту у тому, що робить, і сама обняла хлопця та, закривши очі, підняла обличчя, губами підсвідомо чекаючи на його поцілунок.
Він не вп'явся в них, а торкнув своїми теплими, м'якими, спочатку лівий куточок, затим правий, потім ніжно-ніжно прочинив язиком дівочі цикламенові вуста і пив з них нектар насолоди, і вертав його Лесі, аж доки їй не забракло подиху чи то від поцілунку, чи, швидше, від такого неочікуваного щастя.
Вони стояли біля хвіртки; місяць, що через кілька днів мав стати Повнею, освітлював безлюдну вулицю і оте несподіване їхнє щастя; час наближався до півночі, серпнева, хоч і безвітряна, ніч була прохолодною, але Леся нічого того не помічала, хоча ще півгодини назад ловила, стримуючи себе, дрижаки і рвалася у теплу дівочу постіль. О, якими ніжними були його обійми! А поцілунки, пристрастні і пестливі водночас, зводили Лесю з ума і від них їй раз по раз перехоплювало подих.
А непосидючі, невгамовні Андрієві руки з таліїї раптом почали забиратися під маєчку і тоді Леся, незважаючи навіть на оголену спинку, взагалі перестала відчувати холод, такими теплими вони були. Їй стало тісно у грудях, не вистачало повітря, аж раптом, вона навіть незчулася коли, зпорснула застібка і дівочі обладунки вивільнили змучені перса, а руки, оці ніжні, нетерплячі руки, перебралися на них і Леся остаточно втратила голову: "Мамо, мамо, що він зі мною робе!".
Місяць, що спочатку підглядав за ними з-за вершечка в'яза, безсоромно витріщався вже прямо з чистого неба, Андрієві руки, невгамовні, непосидючі, нахабні, але такі лагідні його руки, пестили вже неприкриті стрінгами дівочі сіднички: шал святкував свою перемогу. "Мамо, мамо, що він зі мною робе!". Та все ж Леся, зібравши у свій маленький кулачок усю волю, на яку лише була здатна, поклала цьому край, цьомнула на прощання Андрія у щоку і таки втекла за хвіртку.
На ходу застібнувши ліфчик, вона подалася до хати, тихесенько своїм ключем відчинила двері, тихесенко, щоб не клацнула заскочка, їх закрила, а посмішка не сходила з її вуст, а рештки шалу немов гойдали її із боку в бік і їй так само хотілося до свого ліжка, тепер – щоб пережити там усе оце дівоче щастя знову і знову. Все ще перебуваючи під владою пристрасті, вона не відчувала холоду, але долоньки її були вже як лід. В ліжко, в ліжко!
Роззулася і босоніж, аби не почули батьки, котрі спали в залі, через яку вона мала пройти до своєї спаленьки, Леся навшпиньки зайшла на батьківську територію. Місяць, отой лобуряка, крізь вишиті ще бабусею фіранки заглядав уже й сюди, даючи, хоч і мізерну кількість світла, але достатню, щоб не розбити у темряві лоба.
Дива! Мамине ліжко було нерозібране, дві подушки, нашорошивши вуха, чекали на свою господиню, а на батьковому дивані у скупому світлі лобуряки лежав... чималенький білий гарбуз! "Оце так! – подумалося Лесі. – Де ж це можна вештатись? А гарбуза хто це сюди припер?!" І як дбайлива донька, татова улюблениця, вона вирішила прибрати це неподобство.
Уже не боячись когось розбудити, зробила кілька рішучих босих кроків по дерев'яній підлозі і змерзлими своїми рученятами ухопила того гарбуза.
– Г-г-а-а!! – ревонув раптом на всю хату батьків голос.
Лесин писк і мамин зойк злилися воєдино і лише місяць бачив, як дременув з-під Лесиного вікна Андрій, що перескочивши через паркан, збирався продовжити зустріч з милою, але наляканий несподіваними криками, не зумівши хоч якось пояснити собі їх причину, не розбираючи дороги, чимдуж попер через колючу малину подалі від хати.
Мати потому цілий місяць намагалася не зустрічатися поглядом з донею, батько ж не розмовляв півроку, уникаючи дочки усіма правдами і неправдами. Лише на весіллі Лесі та Андрія він, піднявши келих із шампанським, червоніючи та затинаючись, від щирого серця бажав їм любові, а собі з матір'ю онуків.
Кохання в гуртожитку.
У двісті двадцять першій групі біологічна рівновага з якихось незрозумілих причин була геть чисто порушена: на двадцять дві студентки приходилося лише двоє хлопців: Олег та Гена. Гена був відмінником і худорбою, через що отримав на курсі прізвисько "Майданек", а Олег – гітаристом з імпозантною фігурою, що втратила свої, колись атлетичні, обриси.