– Де ж ви так вивозилися?
– Ми були на майданчику: грали в ігри та каталися на гойдалках, – навперебій тараторили діти.
– Ну гаразд, ідіть сюди: хоч трохи приведу вас до ладу, – поблажливо усміхнулася Тетяна, підводячи малюків до умивальника й обмиваючи їм обличчя.
– Петю, а давай і завтра підемо на майданчик, – запропонувала Шурочка, ухиляючись від маминих мокрих рук, – знову всіх перемагатимемо в яйця!
– Давай, – погодився хлопчина, – я завтра зайду за тобою.
– Ну все, годі цвіркотіти! За день не наговорилися? – обсмикнула дітлахів Тетяна. – Розбігайтеся вже! Твої мама з татом, мабуть, хвилюються? – звернулася вона до Петрика.
Хлопчику хотілося ще на деякий час залишитися із Шурою, але він вирішив, що буде правильніше продемонструвати свою вихованість і такт.
– До побачення, Шурочко! До побачення, тьотю Таню! – підкреслено шанобливо сказав хлопець, прощаючись.
Директива про наступ
24 вересня 1941 року, ранок. Театр бойових дій під Мелітополем.
Вранці 24 вересня 1941 року генерал-лейтенант Андрій Смирнов повертався в розташування частин своєї 18-ї армії у піднесеному настрої: йому вдалося переконати командувача фронтом Дмитра Рябишева дати наказ про проведення наступальної операції. Нехай і не такої масштабної, як задумувалося, нехай і з запізненням та в менш сприятливій обстановці, але все ж таки...
Щойно прибувши на місце, командарм викликав до себе начальника штабу армії генерал-майора Колпакчі.
– Володимире Яковичу, – звернувся він до свого головного стратега і тактика, – зберіть штаб у повному складі й будьте готові швидко розробити та довести до всіх підрозділів бойові завдання щодо наступальної операції.
– Що, все-таки вирішено наступати? Які директиви?
– Письмового розпорядження поки що немає, проте командир фронту пообіцяв, що сьогодні ж дасть наказ про наступ.
– Коли початок?
– Сподіваюся, що завтра, – розтягуючи слова, промовив командарм, – втім дочекаємось офіційного документа.
Директива про наступ надійшла лише наступного дня. Не зволікаючи, штаб армії розпочав розробку бойових завдань. Однак надвечір того ж дня Ставка Верховного Головнокомандування дала нову вказівку – тимчасово відкласти наступальну операцію. Зрештою 26 вересня о 3-ій ночі маршал Шапошников санкціонував початок наступу, призначивши його на ранок 27 вересня.
План наступу
26 вересня 1941 року, середина дня. Театр бойових дій під Мелітополем.
26 вересня відбулося розширене засідання Військової ради 18-ї армії. Розглядалося головне для всього особового складу питання – завтрашній наступ.
– Розкажіть присутнім, яке у нас становище на сьогоднішній момент, – запропонував Смирнов начальнику штабу армії.
Колпакчі різко встав, обсмикнув форму.
– Із семи первісно запланованих для наступальної операції стрілецьких дивізій маємо п'ять, із трьох танкових бригад – дві, – повідомив він, намагаючись чітко вимовляти кожне слово. – Але є й обнадійлива інформація: за даними розвідки, 49-й гірський корпус німців сьогодні залишив своє розташування та прямує в бік Криму; крім того, у противника на нашій ділянці практично відсутні танки, тому в цьому компоненті у нас істотна перевага.
– Як штаб оцінює наші шанси?
– Вважаємо, що в разі збереження наявного співвідношення сил є велика ймовірність успішної наступальної операції.
– Що Ви маєте на увазі під застереженням "у разі збереження наявного співвідношення сил"? – задав уточнююче питання генерал-лейтенант.
– Противник може направити в район проведення операції резерви, однак головна небезпека – тиск німців на 12-у армію, який постійно посилюється, а це може вимагати з нашого боку додаткових заходів у відповідь.
– А саме?
– Якщо реальною стане загроза прориву німців у наш тил, командуванню доведеться переорієнтувати резерви на північний фланг фронту.
– Ну що ж, ризик – шляхетна справа, – сумно пожартував командарм.
– А якби вдарили, як намічалося, двадцять третього, – ніякого ризику не було б, – випалив з місця Балаян, котрий сидів поодаль.
– По-перше, ризик є завжди; різний лише ступінь ризику, – терпляче озвучив свою позицію Смирнов. – По-друге, перебуваючи тут, ми не можемо повною мірою оцінити стан справ із позицій стратегії ведення війни загалом. А по-третє – історія не терпить припущень: надійшов наказ наступати завтра – значить наступатимемо; і зараз необхідно виробити оптимальний варіант наших дій. Володимире Яковичу, – звернувся він до начальника штабу армії, – прошу Вас доповісти про заходи, які плануються на завтра.
Генерал-майор Колпакчі, підійшовши до карти, став описувати диспозиції військ та намічені дії підрозділів армії у майбутній наступальній операції. Потім були питання та пропозиції: звичайний процес вироблення, обговорення і прийняття рішень пішов своєю чергою.
Наступ
27 вересня 1941 року, ранок. Театр бойових дій під Мелітополем.
На світанку 27 вересня почався наступ. Величезні маси радянських військ рушили вперед. Використовуючи на вістрях атак потужні танкові кулаки, підкріплені стрілецькими підрозділами, частини 18-ої армії прорвали фронт на великій ділянці та швидко просувалися на південний захід, по дорозі громлячи румунські й німецькі бойові порядки.
Генерал-лейтенант Смирнов у такі години був особливо діяльним: він постійно переміщався між частинами, особисто спрямовуючи та коригуючи дії полків, дивізій і бригад. У другій половині дня командарм, як тайфун, увірвався в розташування штабу армії.
– Вітаю, – кинув він на ходу штабістам, підходячи до розстеленої на столі карти, – у кількох місцях ми вклинилися в оборону супротивника більш ніж на 10 кілометрів; давайте обговоримо, на якій ділянці краще розвивати успіх.
– А Ви як вважаєте? – поцікавився Колпакчі.
– Думаю, найефективнішим буде кинути танки з піхотою в район на захід від Великої Білозерки. Там ворожі частини практично розбиті, й при цьому з тактичної точки зору ми разом із 9-ою армією створюємо противникові реальну загрозу оточення.
– Ввести у прорив танки не вийде, – заперечив начальник штабу, – 15-у танкову бригаду наказано терміново переправити в розпорядження 12-ї армії у район Павлограда, де утворилося критичне становище. Туди ж вирушає і 530-й артполк протитанкової оборони, і 30-а кавалерійська дивізія.
– Як? – обличчя командарма зблідло; він невидячим поглядом дивився перед собою.
Колпакчі деякий час не наважувався щось говорити, а потім просто для того, щоб розрядити обстановку, тихенько промовив:
– Надійшло бойове розпорядження від командування фронтом.
– Чорт! – розлючено хряснув кулаком по столу Смирнов. – Не вистачило саме цієї злощасної пари днів! Тепер без танків ми – як без рук!
Буквально на очах червона фарба поповзла від шиї до чола командарма; на лобі проступили краплі поту.
– А стрілецькі частини? Хоч вони ще залишились у резерві? – після деякої паузи охриплим голосом запитав він, готовий до такої ж неприємної відповіді.
– Є два стрілецькі та один кавалерійський полк, – відповів начальник штабу.
– Оце так справи, – Андрій Кирилович щосили намагався взяти себе в руки і знайти вихід зі становища. – Кавалерія сама нічого не вирішить, а перекинути піхоту до темряви ми не встигнемо...
– Залишається лише варіант їхнього перебазування вночі та введення у бій зранку.
Німецька схема Мелітопольської
воєнної операції
– На жаль, Ви маєте рацію, – констатував командарм, – це максимум, що ми можемо зробити в нинішній ситуації, хоча у такому разі втрачаємо ефект раптовості й даємо час противнику на перегрупування сил.
Задзвонив телефон, і двоє з присутніх штабістів попрямували до апарату в сусідній кімнаті. При цьому командир та начальник штабу 18-ої армії залишилися самі.
– Балаян був правий, – ледве чутно промовив Колпакчі.
– Так, правий; і це було ясно з самого початку, – дивлячись прямо в очі своєму начальникові штабу так само тихо промовив генерал-лейтенант Смирнов.
– І що ж нам тепер робити?
– Виконувати свій військовий обов'язок, а там – як вийде.
Два воєначальники схилилися над картою: треба було знаходити найкраще з не таких вже й численних можливих рішень.
Наступ захлинувся
28 вересня 1941 року. Театр бойових дій під Мелітополем.
Введення у бій резервів дозволило надати нового імпульсу наступу 18-ої армії. І хоча без танків просування здійснювалося не настільки швидко, як цього б хотілося, вже вимальовувалася реальна перспектива з'єднання з частинами 9-ої армії в найближчому майбутньому. За первісним задумом командування, це мало спричинити оточення досить великого угруповання противника. Однак у середині дня атакуючі дії натрапили на завзятий опір ворога.
– Що там відбувається біля Піскошеного: може мені хтось сказати!? – поставив по телефону категоричне запитання генерал-лейтенант Смирнов, перебуваючи на одному зі спостережних пунктів. – Б'є німчура по нас, ніби у них відкрилося друге дихання.
– Один із полонених розповів, що в тому районі знаходився на марші 49-й гірський корпус німців, – відрапортував начальник штабу, – мабуть це вони.
– Але ж Ви казали, що ці браві вояки пішли до Криму, – здивувався командарм.
– Мабуть, не дійшли: становище для противника склалося критичне. Ось Манштейн і вирішив, що тут, в степу, скелелази потрібніші.
– Це погано, – констатував Смирнов. – Боюся, що дещо подібне трапилося й у смузі дій 9-ої армії. Так що замкнути кільце наявними силами тепер нам навряд чи вдасться.
– Думаю, Ви маєте рацію, – погодився Колпакчі, – хоча з іншого боку, ці дивізії противнику довелося зняти з кримського напрямку.
– Це точно... Кримському угрупованню ми допомогли. Не так кардинально, як це задумувалося спочатку, однак допомогли, – вголос розмірковував командарм. – На жаль, тут і зараз нам від цього не легше.
– Як будемо діяти?
Останні слова генерал-майор сказав майже по-солдафонськи, ніби наголошуючи на тому, що, як старший за посадою, саме командарм повинен дати відповідні вказівки.
– Кидатися грудьми на амбразуру не станемо, – відповів Андрій Кирилович, – спробуйте знайти якийсь обхідний тактичний маневр.
Командир армії трохи помовчав, слухаючи в трубці важке дихання начштабу, а потім із розстановкою сказав:
– І запросіть у штабі фронту дозвіл на ар'єргардні бої з відходом основних сил до вихідних оборонних позицій: на мою думку, це зараз найраціональніший варіант.