Таким чином до моменту перших потуг температуру вдалося трохи збити, що надало організму хоч якийсь запас міцності у протистоянні родовому стресу.
– Віддайся цілком тим позивам, які посилатиме твій організм, – наставляла Марію акушерка. – Не протився потугам – здавлюючому болю в животі, – а постарайся всіма силами спочатку включитися в цей біль, злитися з ним, а злившись, посилити і виштовхнути його назовні. Ти дуже слабка, тому потрібно спробувати народити дитину якнайшвидше, з першими добрими потугами, поки в тебе ще є сили. Плід недоношений, а отже, маленький, і я вважаю, що ти зможеш. Поки що все йде нормально, але ти маєш постаратися. Ну, з Богом!
– Мамо! Мамо! Мамочко! – крики породіллі під час чергових потуг, здавалося, ось-ось зруйнують стіни хлипкої оселі.
– Дихай частіше, а коли знову підуть перейми, постарайся м'язами живота посилити родову діяльність, оправитись – і ти відчуєш, що біль ослабне, – Поліна вкотре наставляла Марію у перерві між потугами.
Їй вторила й Ірина:
– Пірнай у середину болю і допомагай йому! Спорожнюй все всередині! Тужся! Роби те, що хочеться. Так тобі буде легше.
Ірина із силою стиснула дочкину руку.
Марія, яка беззавітно любила свою матір, звикла довіряти їй у всьому. І зараз вона знову повністю ввірила себе її діям та порадам. Дочекавшись нового лавиноподібного наростання переймів, породілля зробила над собою зусилля і віддалася болю, що множився, усіма силами свого ослаблого тіла намагаючись довести його до несамовитості. І – о диво: їй справді полегшало. Жінка з подивом виявила, що тепер вона може управляти процесом.
Ще кілька разів Марія повторювала одного разу успішно намацану процедуру і з кожним разом впевненість у благополучному результаті все більше вселялася в неї. Нарешті чергова потуга закінчилася якимось незрозумілим відчуттям порожнечі. А через деякий час слабкий, але наполегливий крик немовляти оголосив про народження нової людини.
Незабаром Марії показали сина. Він уже не плакав. Дитина була малесенька, квола, вся зморщена. Але жваві очі хлопчика весь час уперто бігали в різні сторони, ніби намагаючись якнайшвидше роздивитися цей новий для нього, такий величезний і прекрасний світ.
– Ти молодчина, Марусю! У тебе син! Ти молодчина! – Ірина радісно цілувала руку доньки. – Тепер все буде гаразд. Тепер все буде гаразд.
Побачивши свого малюка, Марія відчула полегшення. Їй захотілося швидше взяти його на руки, притиснути до грудей. Але дитину забрали.
Після завершення всіх необхідних процедур Поліна відвела подругу убік і прошепотіла:
– Годувати грудьми небезпечно: малюк може заразитися тифом. Але дитина семимісячна, слабка, і якщо не дати їй зараз молозива, боюся, вона не виживе. Попередня породілля народила тиждень тому, і молозива у неї вже нема. Я вважаю, треба ризикнути і дати пацанові грудь: новонароджені заражаються від хворих матерів приблизно в третині випадків.
Ірина глянула на онука, що лежав у неї на руках. Той безладно смикав ручками й ніжками, а потім невміло посміхнувся.
– На все воля божа, – сказала вона жорстко. – Дитина має смоктати материнське молоко.
Коли оброблену спиртом грудь дали малюкові, виявилося, що його ротик занадто малий, щоб умістити сосок. На щастя, сосок другої груді був менший, і хлопчик діловито взявся його смоктати.
Притиснувши до грудей плоть від своєї плоті, відчувши приємні смоктальні рухи синочка, Марія звідала почуття ейфорії. Страшна хвороба відсунулась убік, поступившись дорогою щастю материнства.
Ні Марія, ні немовля нічого не знали про потенційну небезпеку зараження. Вони просто виконували закладену природою процедуру. А Ірина залишок дня провела в молитвах, просячи Господа тепер уже про спасіння двох душ – дочки та онука.
Ім'я – Петро
1920 рік, січень. Томаківка.
Надвечір повернувся з роботи Данило. Зустрічати його вийшла теща з новонародженим немовлям на руках.
– Вітаю, Даню! Ти став батьком: Марія подарувала тобі сина. Хлопчик народився раніше строку, але здоровим. Та й Марусі начебто полегшало. – Ірина подала згорточок із дитиною зятеві.
Несподівана новина приголомшила новоспеченого батька. Вихор суперечливих почуттів, думок та емоцій пронісся у його голові:
"Син, спадкоємець! Але недоношений? А як же тиф? Чи не занедужає? Все життя мріяв про сина! Буде Олександром – це моє улюблене ім'я. Ура!"
Данило взяв сина на руки. З першого погляду він закохався у це чудове маленьке створіння. Боячись нашкодити, але не в силах протистояти спокусі, батько ледь чутно поцілував дитину в щічку. Але назвати його Олександром язик не повертався.
"Та ніякий він не Олександр! Це Петро! Мій син – Петро!" – думав Данило, заходячи до дружини.
– Марусю, дякую тобі за сина! – вголос сказав він і ніжно поцілував жінку.
– Даню, ти маєш дати нашому синові гарне ім'я, – Марія уважно подивилася на реакцію чоловіка і зрозуміла, що мати мала рацію: дійсно, треба надати можливість чоловіку підібрати ім'я для дитини. Ірина наполягала, що це укріпить сім'ю, міцніше зв'яже долі батька та сина. Марія ж спочатку протестувала, але пізніше прислухалася до доводів матері. – Так, безперечно, мама – мудра жінка, – в умі підсумувала вона і посміхнулася.
– Марусю, а давай назвемо сина Петром! Раніше у мене були інші варіанти. Але коли я побачив його, то зрозумів, що це Петро, що це ім'я якнайкраще підходить нашому хлопчикові.
– Дай мені синочка, я приміряю йому це ім'я, – сказала Марія, і взявши згорточок на руки, пильно вдивилася в обличчя новонародженої людини. – Так, ти правий, Даню, це – Петро. Нехай буде так!
Батьки не знали первісного грецького значення обраного імені. Тим більше вони не могли собі уявити, наскільки точно це значення – "КАМІНЬ, СКЕЛЯ", – починаючи з самого моменту болісного народження, відповідатиме суті всього його яскравого життя. Ця людина, як камінь, як скеля, стоїчно протистоятиме негараздам і виходитиме з них переможцем, щоб у підсумку з гідністю виконати намічену йому Богом місію – місію добра, розуму, чесності та справедливості.
Примовки бабусі Ірини
1923 рік, листопад. Томаківка.
Як зазвичай близько восьмої ранку Петя відчув, що прокидається. Але покидати тепле відчуття блаженства та захищеності не хотілося.
"Спробую ще трохи поспати", – розсудив він, міцніше стискаючи повіки.
Щоправда, з цього нічого не вийшло: сон уже минув, а звичний режим дня наполегливо стукав у свідомість хлопчика.
Петя розплющив очі. Перше, що він побачив, було вікно, в якому виднівся сірий шматок хмарного пізньоосіннього неба. Здавалося, повітря на вулиці буквально просочилося дрібним холодним дощем. Голі чорно-коричневі гілки маячили над фіранкою. Як щупальця якогось ледь виринувшого з води чудовиська, вони то понуро тремтіли на вітрі, то раптом різко сіпалися, струшуючи з себе важкі краплі.
Усе-таки вставати не хотілося, і хлопчик вирішив ще деякий час поніжитися в ліжку. Він повернувся на бік і оглянув спальню: у кімнаті нікого не було. Малий прислухався. З кухні долинали звуки посуду, який переставляли, і якісь шарудіння.
"Мабуть, бабуся порається зі сніданком, – здогадався він. – Ото б вона зазирнула до мене: тоді би я одразу встав".
Хлопчина з надією глянув на двері, і як за помахом чарівної палички, вони прочинилися, а затим усміхнене бабусине обличчя з'явилося у проймі. Ірина побачила онука, який щойно прокинувся; її обличчя ще більше розтягнулося в посмішці. М'якими кроками вона підійшла до дитини, провела рукою по голівці та поцілувала. Натхненний тим, що бабуся відчула його бажання, хлопчик обійняв її за шию і теж поцілував.
Ірина розчулилася, присіла на краю ліжка і лукавим ніжним голосом стала примовляти потішки:
"Хто ж оце у нас проснувся?
Хто солодко потягнувся?
Петя, Петрик, наш малюк!
Мій улюблений..."
Тут Ірина зробила паузу і, хитрувато посміхаючись, подивилася в очі хлопчика.
– Онук! – вигукнув той радісно.
– Онук! – підхопила вигук дитини бабуся. – Молодець! – одразу ж похвалила вона його за те, що правильно зумів підібрати риму.
А Петя, щасливий тим, що впорався із традиційним бабусиним завданням, знову кинувся їй в обійми. Він був у захваті від Ірининих примовок. Адже вона знала їх безліч, і щоразу розповідала все нові й нові. Причому навіть якщо через кілька тижнів якісь куплети і повторювалися, то вже у зміненому вигляді.
Ірина теж обняла онука, а потім, не розтискаючи рук, обережно поставила на ліжко. Петрик знав усі бабусині прийоми. Зрозумівши, що вона збирається робити, хлопчик з радістю включився в дійство: підігруючи Ірині, він став навшпиньки і підняв руки вгору.
У відповідь її ласкаві долоні стали бігати по тілу дитини, ніби витягуючи його знизу вгору, а з вуст жінки продовжували литися такі улюблені хлопчиськом приказки:
"Потягушки-поростушки!
Від шкарпеток і до вушок.
Петрик тягнеться-потягнеться:
Він маленьким..."
– Не зостанеться! – випалив хлопчик і знову потонув у обіймах.
Проходячи руками по боках тіла від ступень до кистей онука, Ірина наостанок давала йому вхопитися за свої великі пальці, а потім піднімала дитину вгору і трохи струшувала в повітрі, змушуючи тренувати м'язи.
Опущений на ліжко, Петя заходився від сміху, обіймав бабусю, а потім вимагав продовження гри. Вистава повторювалася. Але Ірина тонко відчувала міру, і коли через деякий час вона розуміла, що пора припиняти, їй завжди вдавалося вчасно переключати увагу онука на щось інше й не менш для нього цікаве.
Ось і зараз жінка задіяла ці свої навички:
– А що це ми граємось, не вмившись? Забули? – розгублено подивилася вона на онука. – Тьху, яке личко негарне, заспане! Давай-но швиденько пограємо в наші ладушки-вмиватушки і підемо умиватися: станемо красивими-красивими!
Ірина схопила табуретку; вони з онуком посідали одне навпроти одного і почали гратися в ладушки, ляскаючи по долоньках строго в прийнятому ними порядку. При цьому дитина й жінка хором декламували відповідну нагоді примовку:
"Ой ви ладушки, лади,
Не боїмося води!
Чисто умиваємось,
Бабі посміхаємось!"
Відразу після завершення потішки Петрик зіскочив з ліжка і зі всіх ніг кинувся до умивальника, а Ірина потихеньку пішла за ним.
Акуратно складаючи долоні, – так, як навчала бабуся, – хлопчик набирав у них воду і підносив до обличчя.