І не диво, бо в авті на сидженні стояло мале латасте козеня та ,,дуцало" голівкою керму. Трубка трубила за кожним разом, а козеняті це, мабуть, дуже подобалося.
Ростик скочив в авто, щоб вигнати непрошеного гостя, але козеня тільки копнуло його боляче в коліно та ще раз вдарило лобом об керму. Ну, а трубка знов затрубила!
Тоді вже й Костик кинувся помагати. Схопив козеня руками впоперек та хотів підняти, щоб винести з авта, а воно вперлося ніжками та дуцнуло лобиком. .. чародійний ґудзик!
Як і коли це сталося, що Костик успів вскочити в авто, а козеня вискочило з авта розмашистим скоком, цього хлопці не могли опісля ніяк зрозуміти! Отямилися аж тоді, коли вже нічого не було видно, а Костик розтирав на чолі ґулю від козячого копита.
— Ну, й брикнула тебе ця чотирипільська коза! — по жалів його щиро Ростик.
— Не чотири, а трипільська, чуєш! Така, як та трипільська ваза на квіти, що мама посилала тітці на іменини, пам'ятаєш? Вона ж була зовсім так розмальована, як ці горшки, що ми побили... — пояснював Костик.
— Тихо, не згадуй уже! — сердився Ростик. — Я ж уже дав їм за них свого ножа. Проїдемо ще кілька тисяч років, то вже ніхто про них і не знатиме! Гірше, що тобі залишиться на довше пам'ятка на чолі,— затурбувався нараз щиро братом. Та Костик намацав нараз щось тверде на сидженні біля себе і стан пильно його розглядати:
— Ти поглянь, нам залишилася тут куди краща пам'ятка! — і показав Ростикові глиняну хатку на чотирьох ніжках — малу, малесеньку, таку, що можна її в один кулак сховати. Але була вона зовсім така, як та, де хлопці гостювали.
Все там було таке саме, навіть малесенькі глиняні фігурки жінок. Одна терла зерно, а друга лежала на припічку...
— Хтось мусів ненароком це залишити в авті, коли ми були в хаті... — здогадувався Ростик.
— Звідкіля ж ти знаєш, що ненароком? Тож були наші пра-пра-пра-пра — і ще скількись там разів ,,пра" діди, то хіба дивно, що не пустили нас з гостини без дарунка?
— мудрував Костик. — А тепер матимемо що показати братчикові та всьому роєві, коли повернемось...
— Та хіба я знаю, чи ми коли повернемось? — затужин нараз Ростик. — Це авто возить собі нас, куди хоче...
— А ти так не кажи! — зганив його Костик. — Я вже бачу, що воно добре знає, куди нас возити! Ой, ти не знаєш, як мені цікаво, куди воно нас тепер повезе!
КУЩІ, ЩО ВМІЮТЬ ХОДИТИ
Недовго довелося і ждати на це "цікаве". Авто стало сповільнювати біг і хлопці побачили, що кругом, з усіх боків галявини почали сходитися... кущі. Ростик спершу думав, що це йому лиш здається, бо авто їде просто на ці кущі. Та врешті вдалося йому спинити авто перед найвищим. І тоді побачив, що кущі таки справді рухалися, таки справді всі міми! на них!
— Господи, а це ж що таке? — аж перехрестився з переляку Костик. Та в цю мить кущі зупинилися, мов на наказ, а найбільший з них упав враз на землю. З-поза нього вийшов хлопець, може такий завбільшки, як братчик роя "Рисі", що до нього належали Ростик з Костиком. Але одягнений був зовсім не так, як їх братчик. На голові мав залізний шолом, на тілі сорочку з дротяних кілець, на грудях — панцер, за плечима — сагайдак із стрілами, а через плече перевішений лук.
— Ви християни? — спитав він хлопців.
— Так, ми християни! — відповів Ростик. — А ти хто?
Не слід казати "ти", тільки "ви"! — шарпнув його за хустину Костик. — Ото було б тобі від мами, якби по чула!
Та "братчик" не звертав на це уваги.
— Я княжий дружинник Путята, — відповів він такою мовою, якою правлять у церкві, — і я християнин, бо мій батько охрестився, коли ходив походом з князем Святославом Ігоревичем на Болгарію...
— То тепер панує в Києві князь Святослав Ігоревич? — жваво спитав Костик.
— Вже не панує, вбили його підступом печеніги на Дніпрових порогах, ще тоді, коли я був малим хлопчиною, — відповів Путята.
— Чуєш, Ростику, він говорить зовсім так, як в моїй історії написано! — радів Костик. — То тепер княжить у Києві князь Володимир?
Наш князь Володимир Святославич, Ясне Сонечко всієї Руси панує над нами тепер, — відповів з повагою Путята.
— А можна його побачити? — не втерпів Костик.
— Сьогодні можна, бо сьогодні він буде хрестити всіх киян у Дніпрі... ' .
— То ми саме вчас приїхали! — аж вигукнув Костик.
— Що в час, то правда! — відповів Путята. — Коли ви християни, то я прошу вас стати хрещеними батьками моїм сорока отрокам, що будуть сьогодні хреститись у Дніпрі.
— Отрокам? Ми теж отроки! Ось і наші відзнаки! — похвалився зразу Ростик, показуючи свій рукав сорочки.
— То навіть ще краще, хоч я щось вас поміж моїми отроками не бачив... — затурбувався нараз Путята.
— Бо ми такі трохи пізніші отроки... так на яку тисячу літ пізніші... — хотів пояснити Костик, але це йому якось не виходило, і він тільки даремно розмахував руками. Аж Ростик його врятував:
— Та хіба це шкодить?! Ми з охотою станемо хрещеними батьками твоїм отрокам, Путято, тільки ж покажи їх нам урешті!
Путята засміявся, плеснув у долоні, і враз усі кущі попадали на землю. Тільки тоді хлопці побачили, що за кожним кущем стояв хлопчина, завбільшки як вони, але и такім зброї, як Путята.
— Поклоніться, отроки, своїм хрещеним батькам! — наказав дзвінко Путята, і всі хлопці низько поклонилися, а Костикові аж гаряче стало, що їх так поважають.
— А ми думали, що це кущі на нас ідуть! — вигукнув він заклопотано. Та тут Ростик схопив його за руку:
— Цить, а то вони висміють нас, що ми такі недотепи!
Путята почув, мов на лихо, що говорив Ростик, і зараз потішив:
— Чого б нам сміятися з вас, коли цієї нашої штучки бояться навіть печеніги та ляхи! Це я саме вчив своїх отроків, як їм непомітно підходити до ворога.
— Бачиш, бачиш! — зрадів тепер Костик, зате Ростик почервонів, мов буряк.
— Та не час тепер на розмови, час іти нам усім на Дніпро! — порішив Путята.
Аж тоді отроки обступили зблизька авто й почали знайомитися.
СОРОК ХРЕЩЕНИКІВ
Такої чудової прогулянки Ростик з Костиком ще ніколи не пам'ятали! Два отроки сіли в авто, а третій всадовився спереду на моторі. Всі ж інші попихали авто вперед серед сміхів та вигуків. Ростик дозволив їм трубити досхочу, тільки просив не торкатися іншого приладдя. І вдруге цього не треба було отрокам повторювати!
Не минули ще укріплень Києва, як Ростик з Костиком вже знали, хто зветься Добриня, хто Рюрик, хто Івар, а хто Яромир, та хто яке ім'я хоче прийняти при хрещенні. Почули теж, де можна найти найкращі камінці до метавок, та що в саду грецького купця Діонисія дуже смачні горіхи, тільки лихо-частокіл дуже високий... Почули і про послів з Візантії, що прибули вчора човнами, і їх човни можна побачити на Почайні, і про те, як учора князь Володимир наказав волочити всіх ідолів по вулицях Києва, навіть самого Перуна казав волочити!
Вспіли вже й повимінювати, що в кого було. Поки приїхали на Дніпро, Ростик мав уже на голові отроцький шолом, а Костик — перевішеного через плече лука та гостру стрілу в руках. Зате кожен отрок ховав з радістю за пазуху відзначку — як не вмілости, то якогось табору або новацьких проб.
А попри те стало ще якось часу, щоб спостерігати вулиці та базари Києва, дерев'яні вежі, частоколи і княжий замок на Горі, і дружинників на конях у блискучій зброї, княжих гриднів, і купців, і скоморохів...
Тільки трохи не трапилось лихо, коли почали спускатися вниз до Дніпра. Авто покотилося так швидко, що, здавалося, всі зараз полетять коміть головою. Та Путята скочив і заступив автові дорогу.
А коли наблизилися до Дніпра, якось самі собою затихли вигуки та крики, навіть трубці дали вже спочити. Костик дивився задумано на широку просторінь води у Дніпрі, на юрби людей на березі і в воді біля берега, на священиків у золотих та срібних ризах та на князя серед пишного почту...
— Ростю, ти бачиш, це зовсім, як на образі в нас у церкві... Тільки все справжнє! — шепотів Костик, бо чув, як щось стискає його за горло... Тільки ледве, чи Ростик чув, бо він саме пояснював отрокам, як треба уставлятися в таборі до молитви...
ГНІВ ПЕРУНА...
Прийшли над Дніпро. Отроки роззулися і вступили в воду. Путята, Ростик і Костик стали поважно на березі.
— Ось, бачите, це отець Філотей з Болгарії! — вказав Путята на сивобородого ченця в багатих ризах. — Він навчав наших отроків Христової віри, він і охрестить їх зараз.
— Ой, Костику, — злякався нараз не на жарти Ростик, — таж ми не маємо молитовників з собою, а тут треба буде проказувати ціле "Вірую"...
Костик ще не вспів заспокоїти брата, що він же вміє "Вірую" напам'ять, коли нараз почули за плечима знайомий уже голос:
— Погляньте на ваше авто!
Обидва оглянулися рівночасно і, хоч не побачили, хто говорив, то зате побачили, що їх авто вже не стояло на землі, а колихалося, мов легенька забавочка, в руках якогось величезного зарослого волоссям дідугана.
Ніякий свисток на збірку не був би примусив хлопців так швидко зірватися з місця та побігти, як вони це тепер зробили! Тільки переглянулися на бігу і вже зрозуміли один одного без слова. Забігли дідугана ззаду і зненацька схопили його рівночасно за лікті. І справді, несподіванка була така велика, що дід випустив авто з рук, а хлопці миттю вже сиділи в ньому.
— Не беріть нашого авта! Гріх брати чуже добро! — промовив з докором Костик, коли вже сиділи безпечно і навіть двері забезпечили.
Та дідуган розлютився:
— Еге ж! Гріх, гріх! Я знаю, що ви зайди-християни, та ще й беретеся навертати на нову віру наших отроків! — вигукував він, грізно затискаючи кулаки та завертаючи очима.
— Ми не зайди! — не міг втерпіти Костик. — Ми такі ж українці, чи то... русичі, як і ви, з тих Червенських Городів, що їх приєднав недавно ваш князь до Руси. Тільки...
— Тільки... — Костик у хвилюванні не міг знайти слів, щоб пояснити все дідуганові. Та той і не хотів слухати:
— Все одно ви хочете знищити нашу прадавню віру!
Хочете, щоб люди не приносили більше жертв і щоб нам, жерцям, не було з чого жити!
— Якби ви знали, скільки добра принесе ця нова віра нашій землі... — промовляв з жалем Костик. — Ми це вже знаємо, бо ми... ми...
Тут дідуган закричав з усіх сил:
— Ти, ти пуцьверінку один, станеш вчити найстаршого жерця самого Перуна!? Пек тобі й осина, спалить він тебе своїм гнівом! Поразить своїми блискавицями!
І дідуган замахнувся на хлопців своїм костистим, волохатим кулаком.