Відійшов дідусь, і навіщось притримав рукою серце. Здавалося б — ну яка різниця, два метри, чи три, а чи навіть десяток; аж ні, є, виявляється, різниця, та ще й яка. Лише два метри відділили якогось допитливого хлопчиська від світу живих. Крихітна відстань, не відстань навіть, а тьху, тичку можна було йому простягнути і якби вистачило в нього кеби схопитися, вчепитися в неї мертвим хватом — то й витягли б, та відкачали, але ні. Два з половиною метри — й лишився хлопчисько назавжди хлопчиськом.
Подивився ватажок на діда уважно, а потім кивнув Олексі, той швиденько-швиденько прапорці зняв, і якось негайно полегшало дідусеві, й знову спогад став лише спогадом, далеким-далеким, майже забутим, тьмяним, розпливчастим, а підземний скелет — якимось абстрактним хлопчиком, який чи й був колись взагалі, а чи й ні.
І ще кілька разів кивав ватажок помічникові, й знімав той прапорці — цього разу вже не по чотири штуки одразу, а по одному. Мабуть, щось неважливе траплялося й несуттєве. А потім настав, врешті-решт, момент, коли ватажок зупинився, встромив у землю свої хитрі дротини й стомлено витер під із чола. Здивувався дідусь — наче й не жарко було, але спітніло чоло — дивина, що й казати. Хитра робота, знацця, хитріша, аніж картоплю садити, або комбайном рулити.
І знову ходив Микола поміж квітками-прапорцями, вже з іншим приладом, і язиків у прилада було аж три штуки, й стирчали вони на всі й начебто ворушилися — але тихенько-тихенько, як листя вночі, й думав той прилад по кілька хвилин кожного разу, й кривився Микола, бо, мабуть, не те казала йому скринька, що хотів він почути. Але настав врешті-решт момент, коли завмерла хитра техніка, й оператор завмер, й посміхнувся замість того, щоб морду кривити. Несміливо посміхнувся, й почухав виголену потилицю, а потім уважніше придивився — й розцвів, як дурман у вересні, якщо літо спекотне було.
Підійшов Олекса, щось покрутив, кивнув, а потім і Смик підтягнувся, ще раз пройшовся над тим самим місцем з дротами й знову встромив їх у землю — цього разу вже остаточно.
Дивився на те дідусь і чомусь зовсім не дивувався. Серйозні хлопці. Розуміються на своїй справі, а хороша вона чи погана — яка, в чорта, різниця? З висоти майже дев'яноста років вже мало що має чорний або білий вигляд. Погано вже бачать очі, стирається різниця між абсолютним злом та не менш абсолютним добром, й байдуже стає, хто переміг цього разу.
Але хто б не переміг — мародери на полі бою завжди були й завжди будуть.
Хлопці сховали хитри приладдя й на світ божий з'явився більш знайомий предмет. Шість тисяч років було йому зроду, й у Єгипті раби довбали ними пісок, й давні греки з давніми римлянами; і європейський пейзанин ворушив ними землю, й радянський колгоспник, й не лишилося вже рабства й колгоспів, а лопати зостались. Може, змінилася трохи, може вже не було повністю дерев'яними, й ручка стала вигнутою під ергономічним кутом, й лезо вкрилося шаром надзвичайно слизького пластику — й напалм не прилипне, не те що багнюка, й точити його не треба було, а все ж лопата — вона завжди буде лопатою.
— ...ще в дитинстві читав Майна Ріда, — не зупиняючись, сказав ватажок. — Було в нього, як слона затягло в грузьке дно, й хтось з персонажів казав, що коли-небудь, через тисячі років, кістки його захрускотять під лопатою ошелешеного копача. Читав — і сміявся. Думав, що вже через сотню років лопат не буде, а будуть роботи. Аж бач воно як...
Він роздягся до пояса й м'язи на його спині грали потужно та рівномірно, наче поршні в машині. Вгору-вниз, вгору-вниз. Бери більше, кидай далі, втомишся — передай лопату товаришеві.
Смик передав, коли яма була вже вище коліна, а у діаметрі — метри зо два.
Олекса викопав ще з півметра, а потім взявся Микола, і яма повужчала.
На глибині з метр знайшовся перший тектит — крапелька з каламутного, майже чорного скла. Не слідкували б — то могли й не помітити. Ватажок покачав його на долоні, вдивляючись, наче щось міг неозброєним оком побачити. Підкинув в повітря, невисоко підкинув, на метр, не більше — а ловити не став.
Вже на штик нижче тектити пішли десятками.
Страшний був удар, коли горіла земля й плавилася, й не просто земля, не пісок у пустелі — а болотяна чорна багнюка, водою наповнена, органікою насичена, холодна та мокра. Щоб з неї скло утворилося, треба аби падало не що-небудь, й не з дерева, а щось велике й зі страшенної висоти.
Хтозна, може саме цього удару й не витримало болото, може став він для улоговини отруйною кулею, після якої може й виживеш, але потім все одно здохнеш.
А може й ні. Кінець-кінцем, скільки всякого падало з неба — а Земля жива, і люди живі, й болота живі. Хіба лише динозаврам не пощастило, та й то ще до кінця невідомо, чому саме.
На третьому метрі земля вже не землею була, а мішаниною зі скла та піску, а ще на два штики нижче — то навіть й сучасна хайтечна лопата вже не втикалася, а дзвеніла, обурено й жалісливо.
Але й не ламалася.
Яма тепер нагадувала горщик для квітів — зверху широко, унизу вужче, по бокам чорно й коріння гниле стирчить, а вибиралися хлопці по земляним сходам, що не забували акуратно в стіні лишати.
Й коли стала робота, й виліз з ями розпатланий, спітнілий Олекса, й спустився донизу Смик, подовбав трохи, матюкнувся й виліз — подумав вже дідусь, що спіткала хлопців невдача, й покинуть вони роботу, й чи загортатимуть яму, чи ні — а додому поїдуть.
Але помилився.
Ватажок дістав з багажника довгий товстий циліндр. Мабуть важкий — бо напружилися руки, аж вузлами взялись. Спустився до ями, й щось там довго робив, а тоді виліз й махнув усім — відійдіть, мовляв.
Гадав дід, що вибух буде, але знов помилився. Не гриміло й не блискало, лише земля трясла дрібненько-дрібненько, наче її в пропасниці било. Недовго тряслась, кілька хвилин, потім стихла, ніби сил не лишилося, й поліз ватажок до яма, й виліз, недбало тримаючи циліндр під лівою пахвою.
Й знову копали по черзі, лише понатягали на морди сіро-брунатні маски — бо за кожним порухом здіймався із ями чи то пил, чи димок — легкий-легкий, як туман.
А потім настав, врешті-решт момент, коли перестало куріти з ями, й земляними сходами видерся Смик, і зірвав намордник, й губи розтягнув у посмішці, й сяяли зуби, як ні в кого в селі не сяють.
Й, мабуть, було чого йому посміхатись, бо тримав він у руці щось невеличке, важкеньке — але не дуже, й тримав недбало, не боявся ані впустити, ані придушити дужче, ніж треба — значить, не було воно ані бомбою, ані чимось небезпечним, ані ламким, хоча стільки років в земля пролежало.
А от дорогим, мабуть, для хлопців було — бо зраділи вони, й навіть "ура" неголосно загукали, й посмішками розцвіли, такими ж, як ватажок, але трохи меншими — за субординацією.
Коли їхали назад — дідусь попросив знахідку подивитись, але як не вдивлявся — так і не зміг пізнати бодай щось у кругому предметі з важкого металу. Жодного отвору, жодного виступу. Ані напису, ані малюнку. Ні червоної кнопки, ні шпариночки для ключа.
Тільки залишки приплавленого скла по усій поверхні, й сліди молотка, яким те скло оббивали.
— Воно хоч не радіоактивне? — запитав дідусь, колихаючи знахідку на долоні.
Хлопці зареготали, Смик неголосно сказав "кахи-кахи", й регіт урвався.
— Ні, — ватажок лише трішечки посміхнувся. — Навпаки. Його ані радіація не бере, ані вогонь, ані навіть іржа. Опинається навіть часу, але поступово все-таки піддається. Часу, на жаль, все піддається...
— Хлопці, — дідові явно не сиділося на своєму місці. — Хлопці, знаєте. що? Візьміть назад другу пляшку, але скажіть мені, що воно за штука така?
І знову хлопці зареготали, й ватажок посміхнувся, але знову кахикнув, й вщух неввічливий регіт.
— Не треба пляшки, дідуся, — сказав він. — Нехай вам лишається. Я й так розповім.
Замислився, й деякий час мовчав, а потім все-таки видав:
— Це, дідусю, яйце. Не те, що з під курки, а те, що в штанях. І за формою, бачте, схоже, й за вмістом теж. Знаєте, як раніше було — перед тим, як піти на війну, чоловіки всю ніч з жінками кохалися. Й дівчата так само, якщо й не давалася якась, то перед тим, як хлопця у військо відправити, таки не витримували. Знаєте, чому? Тому що міг чоловік і не повернутись, але хоча б щось по ньому лишилося б.
Він не дивився на дідуся, й не бачив, яка гірка посмішка скривила на мить обличчя його, й тут же зникла. Й не ходив дідусь на війну, а все ж не лишив нічого. Гірко йому стало й самотньо, й порадів він, що не став ватажок забирати пляшку назад, бо згодиться вона. Сьогодні ж й згодиться, як тільки доїдуть. А може й не вистачить, й доведеться бігти до Клавки по самогонку, хоч вона й смердюча.
— ...отак, дідусю, споконвіку воно й було, аж поки не стали хлопці замість кохання лишати по собі отакі яйця — спочатку в архіві, потім, як розбомбили пару архвів — то одне в архіві, друге в кишені й завжди з собою. Може, хтось і в качку ховав, а качку в зайця, зайця в скриню, а скриню на дуба — але це я не в курсі. Таке яйце мені ще не замовляли.
Знову сміялися хлопці, але цього разу ватажок не кахикав — бо не з дідуся кпили, а просто так, з жарту сміялися й з радощів.
— А хто ж його замовляє таке? — аж рота дідусь роззявив, бо все життя прожив, знав і як траву слід косити, і з якого боку до коняки підходити, і яка трава від поносу, а яка від пороби, а от про таке — то навіть й не чув.
— Родичі, — Смик ворухнув плечима так, що аж машину гойднуло. Хоч і розумна була машина, сама їхала своїми ж слідами, й зупинялася у тих самих місцях, де її раніше ватажок зупиняв. Їхала б й швидше, якби вимкнув Смик smart-режим, але, мабуть, втомився він, та й спина затерпла, а може вже й сам немолодий був, й все важче та важче копалося кожного разу, але покинути ту справу чи то заважало щось, а чи просто дуже подобалося воно йому, й не лише грошима подобалося, але й очами родичів, що вручав він їм капсулу. Наче й не шматок металу вручав, а сина, онука, або навіть й прапраправнука.
Мало правильних генів лишилося на Землі, й платили родичі грубі гроші, й навіть одна держава знайшлась, яка оголосила кров усіх своїх громадян священною, й гени також, й платила за кожну знахідку непогано. Й інша держава буле,яка хоч і оголосила приблизно таке ж, але й копійки за знахідки не платила, хоча лежало їх по її полям значно більше.