Планети спить лише півкуля.
А інша, знай собі, живе,
Немов в кишені смішна дуля.
Наш шлях земний – з нічого в щось,
Згоряєш й іншим світиш у пітьмі.
Летить в пітьмі космічний дощ.
Народжуємося знов дітьми.
Безпечні ми, мов малюки.
Планета може схибити з орбіти.
Вселенські потім хай несуться матюки,
Та не дорослі ми мужі, а діти.
Ми не в одвіті за своє життя.
Й чуже нас мало теж бентежить.
А чи наступить майбуття?
Чи хтось лихий за нами стежить?
Пливемо в океані безнадій.
За щастя маємо цунамі.
І лиш простого слова "дій!"
Чомусь ніяк нема між нами.
Замучились ми жити на землі.
Співаєм траурні лиш гімни.
Розтанемо колись в імлі,
Програвши битви всі свої та війни.
Вже вечоріє. Дощ іде.
Планети спить лише півкуля…
11 липня 2012
---
Я був смішним. В дитинстві був смішним.
І хто мене тепер, серйозного, впізнає?
І батька й матері немає.
А так ще хочу буть малим,
Щоб батьку на коліна сісти.
Де взяти той мені калим,
Щоб відкупитись від дурної вісти?
Безпомічні у старості, мов діти.
В молитвах згадуєм батьків.
Немов потоптані й зогнилі квіти,
Безжальні жертви не своїх років.
Не так живем, незадоволені собою.
Говоримо не ті слова.
І оповиті все журбою.
Де ти, моя нова доба?
І чи ти прийдеш на світанку?
Чи зможеш всіх нас розбудить?
Чи лиш потопчешся на ґанку,
Аби розтануть в одну мить?
І може буть, що ми і не впізнаєм
Про твій прихід. Все може буть.
Ми ж так про себе мало знаєм,
Що можем більше ще забуть.
Я був смішним. В дитинстві був смішним.
І хто мене тепер, серйозного, впізнає?..
13 липня 2012
---
А завтра буде гірше, ніж учора,
Бо не молодшаєш, а лиш старієш.
Народжуєшся і вмираєш, як потвора,
І лиш у труні про космічне мрієш.
Немає сенсу жити на Землі.
Усе зникає на чужій тобі планеті.
І ти летиш уже в імлі
На посланій з дідівщини кометі.
Мигають зорі, шум в вухах.
Хвилюєшся лиш трішки, як той мрець.
Та вже тебе окутує туга.
Назад? На Землю? Хай йому вже грець!
Летиш додому, звідки ти прийшов.
Та все ж Земля вже рідною теж стала.
Колись, мабуть, повториться це знов,
У космосі загубимось колись,
Не знайдем шлях до рідної домівки.
На обіцянки не ловись,
Не вір словам гарячим дівки.
А завтра буде гірше, ніж учора,
Бо не молодшаєш, а лиш старієш.
Народжуєшся і вмираєш, як потвора,
І лиш у труні про космічне мрієш…
13 липня 2012
---
Суботня ніч. Весільна музика усюди.
І ми злились у танці воєдино.
І вже щасливі ці нещасні люди
На святі нашому, моя дружино.
Не помічаємо нікого навкруги.
Лиш двоє ми на цьому світі.
Десь там, в майбутньому, чатують вороги,
Що повелись з епохи Нефертіті.
В майбутньому – хвороби й забуття,
Сьогодні ж – двох сердець весілля наше.
Красиві й чорні фарби у життя.
Як випити тебе до дна, о людська чаше?
Один ковток – за щастя і любов,
А другий – вже гіркий, немов отрута.
Від нього застигає кров,
І думка враз стає закута.
Та випий ще один ковток,
Щоб навернутись до життя земного.
Давай, дружинонько, чок-чок!
Щоб не жили на світі цім убого.
Кружляє в вальсі доля-заметіль.
Як важко щастя зберегти крізь роки.
Уже в свою не влучиш ціль.
Лиш шмаркають твої старечі кроки.
Ти не дивись на мене, що старий,
Що сивий й лисий, в окулярах.
Ти очі на усе оце закрий.
Залишилась любов, мов спалах.
Суботня ніч. Весільна музика усюди.
І ми злились у танці воєдино.
І вже щасливі ці нещасні люди
На святі нашому, моя дружино…
14 липня 2012
---
Бреду у сутінках життя,
Немов сліпий той подорожній.
Народжуєшся – крок до забуття
Уже здійснив ти, звук порожній.
Хтось скаже: пощастило нам,
Що взагалі ми народились.
А хтось: усе віддам,
Аби на світі не з'явились.
І все ж в пробитому човні
Пливемо десь туди за край.
Купаємось у власному лайні.
Хоч серце ти мені не край!
Великої мети не осягнуть,
Все тягне нас на манівці.
Давно вже загубили ми свій путь,
Сховали глибоко у землю всі кінці.
Мені не треба майбуття.
Мені б ще пару літ прожить.
Навчитись цінувать життя,
Щоб від безсилля не завить.
Не зможеш ти нічого вже змінити,
Лиш зрозуміть, що так вже є.
І просто жити, просто жити,
Бо це життя твоє, лише твоє!
Не плач, усе минеться швидко,
Наступить темрява вже назавжди.
Вмирати – глупо. Й жити – гидко.
Про це вже знаєш достеменно ти.
Бреду у сутінках життя,
Немов сліпий той подорожній.
Народжуєшся – крок до забуття
Уже здійснив ти, звук порожній…
15 липня 2012
---
"Я знаю, що нічого я не знаю", —
Сказав колись Сократ. А чи сказав?
Принаймні ці слова приписують йому.
Чим більше знаємо, тим знаємо ми менше.
Знання безмежні, й кожний крок до них
Лише розширює межу незнаного.
Наш особистий досвід – сміхотворний.
Ми ж корчимо із себе вчених,
Що здатні вчити інших,
А інші й справді думають:
Покластись можна на їх досвід.
"Я знаю, що нічого я не знаю", –
Сказав мудрець. Мабуть, таки сказав.
Це скромність вченого, який був наймудрішим
Серед людей, що з ним тоді жили.
Бракує чесноти цієї нині.
Мужів учених розплодилося, як бліх.
Тому і знань нема – ні в них, ні в нас.
Знецінились знання і стали пилом,
Що на книжках забутих спочиває.
Ліниві ми у здобутті знання.
За це ми ціну заплатить безмежну можем.
До смерті, до загибелі лінивство
Нас може призвести – й це не пусті слова.
Бо всьому свій є час. Якщо ми вчасно
Щось не взнали, то втратили навіки поступ,
То втратили знання, які здобудем завтра,
Хоча могли здобути їх ще нині,
А завтра вже з'ясується: вони
Даремні й людству не потрібні.
"Я знаю, що нічого я не знаю", –
Сказав колись Сократ. Кому сказав?
15 липня 2012
---
Безодня. Темінь. Тиша. Страх.
Ось стан, в якому ми живемо.
Здіймаєм очі ми до неба,
Але не бачимо зірок.
Ми Богу молимось, а бачимо лиш євро
(Прогрес, бо богом донедавна лиш долари були!).
Закриті у собі, не бачимо біди навколо.
Бредем, як той сліпий коняка, все по колу.
Та з нього хоч якийсь був толк: він воду помпував.
А ми безцільні в просторі і часі,
Немов безсмертні, й встигнем завтра все зробити,
Чого учора й позавчора не зробили.
Так марнувати дні, і місяці, і роки
Лише людина вміє. Божественне створіння!
Ми нарікаємо на все: на ворогів, сусідів і погоду.
Лише себе, коханих, не звинувачуєм ні в чому.
А совість наша вже втекла від нас.
Таку наругу може витримать лише покійник.
З далекої зорі спостерігає совість,
Як борсаємось у лайні й ще більше грузнем.
І розуміє совість, що нічого уже не зможе вдіяти вона.
Ми точку неповернення пройшли, нема назад дороги.
Спочатку смерть моральна наступає.
За нею йде фізична смерть. Між ними –
Агонія і людства, і людей.
А все ж могло бути інакше!
Бо не для цього затіяв Бог експеримент.
Не в тому напрямку собі
Проклали шлях ми до зірок.
Безодня. Темінь. Тиша. Страх.
Ось стан, в якому ми живемо.
Здіймаєм очі ми до неба,
Але не бачимо зірок…
15 липня 2012
---
Ілюзія страху у кожному живе.
Боїмося того, чого немає.
Не смерть страшна нам,
А думки про неї, що вбивають.
Нема страшнішого нічого од думок!
Для них пробити мур – дитяча забавка усього.
Що мур, коли руйнують серце вщент
І голова йде обертом від цього?
Лиш думка йде попереду страху,
Що, може, ще й не народився.
Не заборониш думці вилітати з голови.
Не має перешкод крилата думка.
Вона веде народи за собою.
Мільйони, скуті думкою, конають,
А божевільний від своєї думки
Багато лиха наробити може!
Здається нам, що думка унікальна –
Народжена лиш в нашій голові.
Але мільйони думають так само –
На різних континентах, в просторі і часі.
І думка, витвір цей, ніколи не вмирає
Навіть тоді, як відійшов у Вічність
Її творець, вона від нього спішить до іншого,
Вже закарбована на скрижалях небес.
Проб'ється думка крізь століття,
Аби зродитись в світлій голові –
Чи згинути в затьмареному розумі,
Але воскреснуть знову і колись.
Лиш подолати страх не можуть люди.
А той, хто страх долає, вже стає безсмертним.
Нема тоді для нього перешкод –
Він незалежний, вільний, як та думка.
Ілюзія страху у кожному живе.
Боїмося того, чого немає.
Не смерть страшна нам,
А думки про неї, що вбивають…
15 — 17 липня 2012
---
Немає вічного нічого.
Лиш вічні люди на землі.
Невже не бачили нікого
Із тих, що криються в імлі?
Вони здорові й всюдисущі.
В них зупинився вік давно.
Живуть в космічній нашій гущі
І бачать неземне кіно.
Ти скажеш: вічності немає?
Тим більше: вічні люди – блеф?
В агонії і муках світ конає,
А тут – супергерой, владика, лев!
Вони звичайні, але вічні.
У них нема пекельних сил.
Вони – земні, не потойбічні,
Не перетворяться на пил.
Вони живуть – прозорі, чисті.
Прокльони, сварки – не для них.
І погляди у них іскристі,
Хоч голос не такий гучний, а стих.
Для них Любов – вселенське диво.
Убить людину – смертний гріх.
Вони живуть лише наживо,
Міцні, мов неземний горіх.
Вони, мов діти, дуже щирі.
І не вкрадуть, бо совість є.
Живуть у дружбі, щасті й мирі.
Найперш шанують все своє.
Так це ж звичайні люди! – Вічні!
На них ми схожі, ти повір.
Та ними правлять істини одвічні,
А в нас – людина іншій звір.
Немає вічного нічого.
Лиш вічні люди на землі.
Невже не бачили нікого
Із тих, що криються в імлі?..
17 липня 2012
---
Ти не зникай.
Будь ласка, не зникай.
Піти за край устигнеш.
Не спіши.
Я ще не все зробив.
Не поспішай.
І Бога не гніви
І не сміши.
Мені так мало треба
В цім житті.
Побачить усмішку твою
Над люлькою онуки.
14.08.2012
---
Ми ніби є – і ніби нас нема.
Ми ніби живемо – і ніби не живемо.
Лиш німб приклеївся нам до чола.
У власній святості пливемо.
Нема мудрішого за нас.
Й розумнішого теж немає.
Проходимо крізь простір й час.
І ад земний чомусь звемо ми раєм.
Людина самовпевнена, як Бог.
Для неї перешкод немає.
У кожному сидить ван Гог:
Малюємо, коли душа конає.
І, мабуть, паралельний Всесвіт є,
Куди самі себе ми не пускаєм.
І лиш коли добряче припече,
Туди навіки ми зникаєм.
… Ми ніби є – і ніби нас нема.
Ми ніби живемо – і ніби не живемо.
Лиш німб приклеївся нам до чола.
У власній святості пливемо…
24.08.2012
---
Найстрашніші свої таємниці
Бог свідомо ховає від нас.
Сидимо ми у вічній темниці,
Й вийти звідти нам, мабуть, не час.
Ми сліпі, без'язикі і кволі,
Та готові весь світ зруйнувать.
Не відчуємо людської болі.
Нас страждання людські не болять.
Навіть атомний гриб не зупинить,
Апокаліпсис не спопелить.
Ми байдужі, коли люди гинуть.
І душа не болить, не болить…
Важко бути на світі героєм,
Щоб безумство оце зупинить.
І живеш собі вічним ізгоєм,
І чекаєш останню цю мить.
… Найстрашніші свої таємниці
Бог свідомо ховає від нас.
Сидимо ми у вічній темниці,
Й вийти звідти нам, мабуть, не час…
24.08.2012
---
Не карає нас Бог – випробовує,
Чи ми здатні на світі цім жить.
І в скрижалі свої занотовує
Кожну мить, кожну мить, кожну мить…
7.09.2012
---
Я відпустив тебе.