Оптимізм майбутнього без Бога (збірка)

Анатолій Власюк

Сторінка 3 з 52

Але про людське око складається враження про людину, яка читає.

Вас ніколи не муляло те, що й досі не видано повного зібрання творів Івана Франка? А хіба нормальним є те, що не перевидаються твори класиків української літератури? Лише дещиці статків будь-якого олігарха достатньо, аби розв'язати цю проблему. А, може, все замикається на тому, що серед українських олігархів немає, власне, людини з українським корінням? Чи проблема все-таки в тому, що олігархи не читають книжок?

Я мрію написати книгу для олігархів, у якій розтлумачити їм, що не можна завдяки вкраденому ставати меценатами, що лише чесно зароблені гроші, вкладені у добру справу, можуть принести належні плоди. Я намагатимусь достукатися до їхньої совісті, аби вони зрозуміли, що випробування багатством – одна з найбільших спокус, яка випадає на долю людини, і треба гідно вийти з цього становища, а не сприймати все, як належне.

Правда, замислююсь, чи варто писати цю книгу, адже олігархи все одно не читають…

13 листопада 2013 року

ЧИ ПОТРІБНІ ЛІТЕРАТУРНІ ПРЕМІЇ?

Дивне запитання, скажете ви – і будете праві. Звичайно, що потрібні. Питання, мабуть, лише в тому, чи в такій кількості. І хто входить до складу журі цих премій. І чи відповідають високим критеріям художнього слова літературні твори. І чи…

Одним словом, питань багато, а відповіді, на жаль, неоднозначні.

Я сам є автором двох премій, і щиро вдячний тим, хто мене відзначив. З іншого боку, це робилося ніби без мене, хоча я знав, що мою кандидатуру розглядають, але вдавав, що буцімто це мене не цікавить. Так виходило, що я ставав переможцем. Але якби навіть не склалося, то це не стало б особистою трагедією для мене. Знаю, втім, чимало колег, які стараються, вибивають у буквальному розумінні цього слова премії, навіть хабарі дають, аби прославитись. Дивно, правда: як за гроші можна стати лауреатом літературної премії? Але ж стають, і це вже не секрет…

Багато премій викликають нарікання вибором лауреатів. Звісно, можна казати, що все залежить від журі. Якщо би був інший склад, мабуть, були би інші лауреати. Це свідчить лише про необ'єктивність тих, хто взяв на себе обов'язки літературного арбітра. Або про їхню, м'яко кажучи, недоброчесність. Навіть лауреати Шевченківської премії викликають нарікання, бо навіть неозброєним оком помічаємо суб'єктивне ставлення і таке інше. А що вже тоді казати про інші премії? За винятком окремих, що лише підтверджує правило, здебільшого маємо своєрідний непотизм у літературі, коли премії видають мало не родичам чи близьким знайомим.

А що діється в провінції – про це ні словом сказати, ні пером описати. Місцеві графомани беруть ім'я місцевого ж світила, як правило, покійного, встановлюють премію його імені – і пішло, й поїхало. Доходить до того, що без премії не залишається ніхто з тих, хто подав свої твори на конкурс. Різниця лише в тому, якого ступеню ця премія. До журі долучають представників влади, спонсорів, інших випадкових людей, які не тямлять у літературі, а їхньою останньою прочитаною книжкою був, мабуть, буквар. Звісно, я, можливо, дещо перебільшую, але суть, повірте, залишається.

Нині літературна премія знівельована. Чи можете ви – хоча б ті, що цікавляться літературою або й є суб'єктами літературного процесу, – назвати цьогорічного лауреата Шевченківської премії? А за останні п'ять років? А лауреатів інших престижних премій? Переконаний, що в більшості своїй – ні. Лише ті, хто професійно займається даним питанням, можуть дати відповідь.

Літературна премія розбещує. Автори, які стали лауреатами, вважають, що вхопили Бога за бороду. А якщо попросити знайомих літературних критиків написати порядні статті, то складається враження, що серед нас затесався живий класик, хоча насправді його писанина – нижче плінтуса.

Як на мене, літературна премія – це лише поштовх до щоденної чорнової роботи, особливо для молодого автора. Літературна премія має ставати не результатом – а процесом. Чимало геніїв світової літератури не були удостоєні Нобелівської премії – але хіба від цього вони змаліли в наших очах?

Я розумію авторів, особливо молодих,яким хочеться визнання. А визнання, на їхню думку, — це літературні премії, нормальні наклади їхніх книг, вояжі Україною, літературні вечори й таке інше. Як на мене, визнання – це коли ти їдеш в електричці й бачиш, як незнайома тобі людина читає твою книжку.

Я не є супротивником літературних премій. Я просто закликаю до того, аби ми були вимогливішими – і до премій, і насамперед до самих себе. Бо якось незручно чути про автора, лауреата декількох літературних премій, книжок якого не читав і в літературному процесі не помічав.

14 листопада 2013 року

ПОМИЛКА ДЛЯ РУСОДЄДА

Прикрий випадок стався нещодавно на відкритті меморіальної дошки відомому мовознавцеві Іванові Білодіду. Її відкрили на фасаді школи в селі Успенка Онуфріївського району на Кіровоградщині.

Іван Костянтинович Білодід працював міністром освіти УРСР з 1957 до 1962 року. Кажуть, що завдяки його зусиллям і відкрили приміщення школи півстоліття тому.

Коли присутні на відкритті люди уважно вчиталися в текст меморіальної дошки, то зауважили, що замість "Костянтинович" написано "Константинович". Це сприйняли іронічно, як знак з неба.

Справа в тім, що Іван Білодід був активним борцем за зближення української мови з російською. Він вилучав зі словників істинно українські слова. Не даремно, скажімо, Юрій Шевельов називав його Русодєдом.

На жаль, практика Білодіда, скерована на нівелювання української мови на догоду російській, поширена і в наш час. Ми не завжди задумуємося над тим, що вжили не українське, а російське слово, не кажучи вже про те, що на побутовому рівні люди здебільшого спілкуються не літературною українською мовою, а мішаною, суржиком.

Випадок з відкриттям меморіальної таблиці Іванові Білодіду мав би застерегти нас. Треба більш уважно ставитися до рідної мови.

16 листопада 2013 року

ЧЕРВОНА ЛЮДИНА СВІТЛАНИ АЛЕКСІЄВИЧ

Кажуть, ніби білоруська письменниця Світлана Алексієвич зайняла почесне друге місце у боротьбі за звання лауреата Нобелівської премії з літератури 2013 року. Але умови конкурсу доволі жорсткі й другого місця не передбачають. Як відомо, перемогу здобула канадська письменниця Елвіс Манро (чи Мунро, як пишуть в українській транскрипції).

У всьому світі відомі книжки Світлани Алексієвич "У війни не жіноче обличчя", "Цинкові хлопчики", "Чорнобильська молитва" та інші. 2013 року письменницю нагородили Премією Миру Союзу німецької книготоргівлі за значний внесок у зміцнення миру в царині мистецтва та науки.

На церемонії нагородження Світлана Алексієвич виголосила промову, що викликала величезний резонанс серед інтелектуалів Європи.

Пропоную цей текст вашій увазі. Зішкрябуймо з себе залишки червоної людини.

"Я хотіла б назвати вас: дорогі сусіди за часом. У наших кишенях не лише однакові смартфони, нас об'єднує щось більше — однакові страхи та ілюзії, спокуси і розчарування. Всіх нас лякає, що Зло стає усе більш витончене і непоясниме. Ми не можемо вже як герої Чехова вигукнути, що за сто років небо буде в діамантах і людина буде прекрасною. Ми не знаємо, якою буде людина.

У Достоєвського в "Легенді про Великого інквізитора" йде суперечка про свободу.

Про те, що шлях свободи важкий, стражденний, трагічний... "Для чого пізнавати це чортове добро і зло, коли це стільки коштує?". Людина повинна увесь час вибирати: свобода чи добробут і облаштування життя, свобода зі стражданнями або щастя без свободи. І більшість людей йдуть другим шляхом.

Великий інквізитор говорить Христові, який повернувся на землю:

"Навіщо Ти прийшов нам заважати? Бо Ти прийшов нам заважати і сам це знаєш".

"Настільки поважаючи її (людину), Ти вчинив, неначе переставши їй співчувати, бо надто багато від неї зажадав... Поважаючи її менше, менше від неї і зажадав би, а це було б ближче до любові, бо легшою була б ноша її. Вона слабка і підла... Чим винна слабка душа, що не в змозі вміщати настільки страшних дарів?

Немає турботи безперервніше і болісніше для людини, як, залишившись вільною, знайти швидше того, перед ким поклонятися... і кому б передати скоріше той дар свободи, з яким ця нещасна істота народжується...".

Більшу частину свого життя я прожила в Радянському Союзі. У комуністичній лабораторії. На брамі найстрашнішого Соловецького табору висіло гасло: "Заженемо залізною рукою людство до щастя".

У комунізму був безумний план переробити "стару людину", старого Адама. І це вийшло. Можливо, єдине, що вийшло. За сімдесят з гаком років був виведений окремий людський тип — homo soveticus. Одні вважають, що це трагічний персонаж, інші називають його "совком". Хто ж він? Мені здається, я знаю цю людину, вона мені добре знайома, я поряд із нею, пліч-о-пліч прожила багато років. Вона — це я. Це мої знайомі, друзі, батьки. Мій батько, він нещодавно помер, до кінця життя залишався комуністом.

Я написала п'ять книжок, але насправді майже сорок років я пишу одну книжку. Веду російсько-радянську хроніку: революція, ГУЛАГ, війна... Чорнобиль... розпад "червоної імперії"... Йшла слідом за радянським часом. Позаду море крові й гігантська братська могила. У моїх книжках "маленька людина" сама розповідає про себе. Пісок історії. Її ніхто ніколи ні про що не запитує, вона зникає безслідно, відносячи свої таємниці з собою. Йду до безмовних. Слухаю, вислуховую, підслухую. Вулиця для мене — хор, симфонія. Нескінченно шкода, скільки всього сказано, тихо промовлено, вигукнуто в темноту. Живе лише мить. У людині і людському житті так багато того, про що мистецтво не лише не сказало, але і не здогадується. І все це блиснуло й одразу ж зникає, а сьогодні зникає особливо швидко. Ми швидко стали жити. Флобер говорив про себе: "Я — людина перо", я можу сказати про себе: я — людина вухо.

У кожному з нас є шматочок історії, у когось він великий, у когось маленький, а зі всього цього виходить велика історія. Великий час. Я шукаю людину приголомшену... людину, яка уражена таїною життя, іншою людиною. Інколи у мене запитують: невже люди так гарно говорять? Людина ніколи так гарно не говорить, як у коханні та поруч зі смертю.

1 2 3 4 5 6 7