До Петра долітали якісь незрозумілі слова, а він махав їй хусткою. Маруся побігла й її червона хусточка зникла в сонячному сяйві.
XI
Вечір. З оцієї гори видно все.
По небі посунулись хмари і попливли кудись над вокзалом, за Єлисавет.
Маруся задивилась у хмари, а вони наче пливуть до Харкова. Ось вона в Харкові: сидить у прозорій кімнаті. На столі стоїть електрична лямпа з червоним абажуром і книжок повно. Сидить Маруся, читає Петрові вірші, а скоро й Петро прийде, він десь на літературному вечорі, вона його чекає-чекає.
— Ти, Маню, знов чогось задумана? Маруся здрігнула:
— Ой, я так замріялась...
Петро повернув Марійчину голову в бік і любувався профілем її лиця.
Скоро Петро поїде до Харкова й Марусі доведеться його чекати й чекати може довго-довго.
Волохаті хмари, як медведі, плавали в вечірньому небі, зникли, й небо заблищало зорями.
— Он там, де зірок багацько—в той бік я буду їхати. Я зорі ро-стуть-ростуть.
Маруся задивилася на них і її очі стали повні зірок.
XII
Ніколи для Марусі не була така сумна Єлисаветська станція. До перону під'їхав почтовий.
Маруся глянула на Петра очима повними сліз, білки в неї були великі-великі.
— Ти-ж не барись, чуєш, Петрусю, гляди-ж не барись!..
Дзвінок. Кондуктор засюрчав, загув паровик і почтовий покотився по рейках аж до Харкова.
Ще раз глянув Петро у вікно на Єлисавет. Серце застукало... М заводи кидають димарями дим, димарі обмотуються димом, вітер подихне й дим вклоняється до потягу.
Над заводами по-між димарів загубився червоний прапор. Я в заводах Петрові брати... Заводи меншають і меншають, за валами зникають труби, перед очима у Петра виросла заплакана Маруся. Змалювалося йому його минуле, у вікні крутився степ, стовпи, хатки, потяг летів, а Петро думав. Потяг летів...