Сунула по землі босими ногами, що їх ледве було видно під рясною, довгою спідницею. Далеченько від матері йшла з дамою Льоля. Я хутко підбіг до неї.
— На, — сунув їй у руку сім копійок.
— Што он тебе дал? — Швидко запитала дама, і зразу жбурнула на мене копійки,
— Паршивей, оборванец! — Але я не слухав і побіг. Мене здивувало: кинула грішми, чому вона розізлилась? Коли мені дають гроші — я радію.— "Обірванець". Я глянув на себе. Я був обірваний. Широкі, довгі штани, що мати переробила з братових, були в латках. Через плече підтяжка. Кілька' разів уже зв'язана синя сорочка з дірками. А ноги! Як земля — брудні, порепані. "Курчата" на ногах. Я скинув картуза й став розглядати. Нелакирований ремінний козирьок посередині був розламаний. Картуз потертий, сірий, аж рудий, колись він був чорний. Казав батько — нового купить.
Я пішов до матері. Підійшов не зразу — вдарить.
— На, понеси хоч" трохи нечистий дух. Кілок уже в спині. Тільки жерти. Коли я вас у ,чорта нагодую...
Я взяв свою торбинку.
Сонце розпікало землю, дихало шумно, парко. Нам було важко йти. Дорога була довга й нудна.
Сідали спочивати. Мати лаялась, нарікала на життя й знову лаялась. гА чим я винен, що гірка доля неодмінно обрала мою матір, а не даму в чорному? Чим я винен? Мати штовхає мене, шарпає. Ніяк я їй не вгоджу. І тільки обзиваюсь "чого ви?"
... Як упав синій вечір та густо почорнів — в нашій хаті жовто заблимала лямпа. Тужно шарудить материне веретено, а я вже не дослухаюся до її пісень не розглядаю розмальованих стін. Я вкрився з головою щоб було темно...
Льоля. Цвинтар. Дама в чорному. Якби я був їхній. Це Льоля була б моєю сестричкою. Ось я їхній. В нових чобітках, в новому картузі йду з Льолею до школи. Льоля регочеться. Я за нею ганяюся. Вдарив її помаленьку, а вона плаче й каже: ось я мамі скажу. Вдома мати каже: не смій мені битися, бо на зиму пальта не справлю. Я буду слухатись, кажу я, і знову граємося з Льолею...
І я тону у мріях. Льоля стала центром усіх моїх думок. Вона була і горда, і гнівна, але в ній щось оте не зрозуміле для мене, щось оте дороге, при-ймне, що не можна бачити, не можна взяти рукою. В ній оте невідоме, що притягує до себе, манить. Оте далеке, далеке... Я засипаю і мої мрії продовжує сон.
III
В хаті горе ворушиться. Ще трохи сухарів залишилося з пасок. Погризли. Зараз мати гризе батька:
— Та коли вже ти у чорта ту роботу знайдеш? Д<5ки ми будемо мучитися? Не сором? Крихти соли в хаті нема. Та якби хотів, то б знайшов, а то не хочеш. Все ліньки, ох, оці ліньки!
Батько важко зідхнув, мовчки одяг дрантя, взяв сокиру й пішов до міста.
Одного' разу приніс хлібину:
— Знайшов роботу днів на два.
— От бачиш, бачиш. — Обізвалася мати: — якби не гарикала... Все мені треба гавкати, все мені.— Батько не перечив, наче погоджувався:
— Треба, — каже, — взяти Петра з собою. Буде складати мені порубані дрова. Все ж таки поміч.
Я з охотою! Пішли.
І коли я глянув на гору дров, що круглими колодами лежали аж до стелі, то мені не віри-лося, що батько зможе їх порубати за два дні.
— Ой, тату, коли ж це ви їх порубаєте?
— Порубаємо, синку.
Батько скинув піджака, закачав рукави, взяв у руки сокиру, і кругла колода розлетілася надвоє. Коли колода зразу не кололася, він закладав у щілину клина, тоді вона корилась, і з тріском розліталась. Я виліз на гору порубаних дров і складав рядочком поліняки.
— В кутку, синку, лишай порожнє місце.
— Нащо, тату?
— Побачиш!
І батько кинув мені здоровенну в сучках колоду, яку місяць треба було б рубати. Таких колод ми чимало ховали на спід, "у куток", і тому гора круглих колод скоро меншала. Я собі в горі. Чекаю, поки батько кине дровеняку, а батько внизу тільки: гех, гех! —і розлітаються колоди, як живі. Бідний батько. Піт річками ллється. Очі блискучі від утоми, а він гатить по голові міцної колоди. Скинув верхню сорочку. А спідня брудна, мокра од поту, прилипла до спини. Візьметься в боки, гляне на гору порубаних дров і важко зідхне.
— Мабуть, синку, ще й завтра доведеться прийти... А я мовчу. Скучно мені отут, у цьому темному кутку, а ще й завтра... Не хочеться. На подвір'ї діти граються, регочуть, бігають. Мені їх не видно, тільки чую. Весело їм. Добре па^ам. Самі й дров не рубають... Бідний батько... Йому осточортіло рубати, та й стомився він. Кидає "в куток" уже й такі колоди, що легко рубаються. Складав я порубані тільки в перший ряд, а в задні ряди клав не-рубані. Дивлюсь — уже не гора, а купка нерубанйх дров.
Злазь, синку, спочинемо. — Батько простягнув мені руки, і я зліз. Як тут хороше, на землі. На подвір'ї видно, тепло. Сонце наче тільки сюди світило, тільки в подівір'я. І так збилося, скупчилося тут, що було надто світло й тепло. Діти бігають, їхній сміх і говір лунко б'ється об стіни, мов гумова олука. Тоді одлітає і зникає десь, тане над головами. Хлопчики в коротеньких штанцях котять ногами, величезного м'яча, бьють у нього ногами, як у діжку, а дівчатка стоять з боку і дивляться. Хотілось і мені гратись—та вони всі гарно одягнені. От якби мені такий м'яч! Треба попросити батька, щоб він купив. Купить неодмінно. Д матері скаже, що подарували. Я нетерплячо чекаю на батька. Він пішов купити щось попоїсіи. Я стежу за кожним рипом фіртки. Вона відчиняється і все входить то пан, то пані, то паненя... Ну, оце вже мабуть батько. — Ні, оце вже — ні! О!.. Льоля...
Мені аж моторошно стало. Ввійшла Льоля. Зразу згадався цвинтар. Дама в чорному. Дві копійки. .
Льоля мене навіть і не помітила, а може не пізнала. А мені було радісно. Як же мені не радіти, як Льоля була весела, щаслива без кінця. Грала з дівчатками в городка і струнко живо рухалась. Вона була найкраща. На зеленій блюзці чорний фартух на всі груди й на плечі, а з-заду зав'язується в косі бант — червоний, як її щоки.
Я глянув на купу непорубаних дров. Вона була така маленька. Прийде батько і зараз порубає. А мені хотілося бути ще й завтра. І нащо то було кидати "в куток". Я лізу й хочу скинути кілька колод. Коли це рипнула фіртка і ввійшов батько. Сіли їсти. Батько розломив пополам капчонку.
— Що тобі синку — хвоста чи голову?
— Голову. — Тоді батько виймає соточку йхилить. Лишив і мені трішки.
— На, синку, веселіше буде. Отак.. Зразу, зразу. Витрись. Хліба бери. Капчоночки. О...
І справді веселіше стало. Я навіть сміливий став. Вийшов із сарая, і прямо до дітей. Хлопчиків уже не було. Грались самі дівчатка.
— Льолю, драстуй. — Всі зареготали. Льоля почервоніла й одвернулась.
— Он ненормальний,—сказала одна, що так само одягнута, як Льоля.
— А я тебе знаю, — кажу я Льолі. Льоля крадькома кинула на мене сивенькі очі:
— Ну, і что же із етого?
— Откуда он тєбя знаєт? — спитала круглолиця з білою довгою косою.
— Синку, — гукнув .батько. І я поліз на гору. На подвір'ї чувся дзвінкий дитячий регіт. Батько хекав і гатив сокирою, а я складав дрова на горі і нудився.
Ввійшла товста жінка з двома бородами. Нижня була м'яка і гойдалася від кожного її руху. І коли вона нахиляла голову, то борода була особливо велика, наче там під шкірою заховано впоперек половину товстого бублика. Дві бороди весело оглянули гору порубаних дров.
— Замечательно! Ви машина, а нєчеловєк, — сказали дві бороди батькові. Батько радісно усміхнувся собі в бороду.
— Стараюся, — каже він, — хочу на соточку заробити в барині*
— Хорошо, я поговорю с мужем. — Потім вона повернулась до плетеної корзини, що стояла в кутку, покопирсалась у ній і витягла звідти старі спідні сорочки, кальсони, панчохи, картузи й сказала батькові:
— Єслі хотіте — можете взять. — Батько радо подякував, тоді взяв білого картуза і кинув мені на гору.
— На, синку, це бариня тобі дали. Скажи спасибі.
— Спасибі! — гукнув я згори.' І дві бороди вийшли задоволені, наче зробили велике діло. А в куток летіли круглі, нерубані колоди.
Одна гора меншала, друга — більшала.
І як сонце освітлювало уже тільки вершок високої брами, батько останній раз гехнув, і копиці круглих колод не стало. Увесь горішній ряд і куток був закладений порубаними дровами. Я зліз, дітей на подвір'ї вже не було. Льолі не було. Мені стало аж лячно. Батько ніби розумів мене. Купив по дорозі соточку... Вихилив, а решту — .мені.
— Пий, синку, веселіше буде. Та не кажи матері. — І я повеселішав. Хіба тільки панам веселитися? Батько продав уже те, що дала бариня, і вернув гроші за соточку. Ні, я нізащо не скажу —матері про горілку. Вона почне бурчати. Мені це дуже не подобається. Навіть через це ось не хочеться йти додому, але, як на гріх, шлях здався надто короткий. Ось ми входимо в село.
— А у вас гості є! — гукнув хлопчак, що промчав мимо нас на лозині. І справді, на призьбі сидів чоловік з батогом у руці. Він устав, повів пальцем по довгих вусах, скинув свого широкого, як сито, картуза й подав батькові руку.
— Оце ж наш синок, — сказала мати чоловікові про мене.
— Герой, герой... Скільки тобі літ? — спитав Широкий Картуз.
— Дванадцять.
— Підеш служити?—питає мати?
— Піду. — Всі увійшли до хати.
— Та нехай би ще побігав, — сказав батько,— цього добра він ще встигне... Коли ж він погуляє?
— Ні, тату, піду.
— Та воно, синку, піти не штука, ти ж уже служив. Чи не знаєш, як? Не дома. Вдома хоч і їсти іноді нема, та зате вдома...
— Нехай, нехай іде, — перебила мати. — Зима прийде — заробить щось, та й одним ротом менше буде.
— Звичайно, так, — погодився Картуз.
Довго балакали й вирішили, що мені треба йти служити. Найняли за одинадцять карбованців на літо. За тридцять верстов од нашого села. Широкий Картуз у нас переночував, а на ранок стали готуватися. Я востаннє оглянув хату. Темна, низенька, розмальована, наче завішана теплими килимами. Повно ганчірок. На полику, що замість ліжка стоїть, із дощок стулений, солома потерта й лахміття дране. Цю ніч я вже буду думати не на полику.
Вийшли за ворота.
— Та гляди ж, слухайся!.. Не так, як в Одрадівці, або в Береста, — гукнула мати. Не панькайтеся з ним, — звернулася вона до Картуза. Той ляснув у повітрі батогом і, не одриваючи очей од землі, несміливо проказав:
— Та чого там... Я чоловік такий, що не налягаю. Що ви з малого візьмете?..
Я прощався. Мати втерла сльози.
— іди, синку, з богом.
— Жилаю тобі всього харошогб, — сказав батьки.