Лялю приголомшує моя некомпетентність у подібних речах, тому вона ладна допомогти і береться за лезо. За це, цокотить, маю застелити простирадла і вигадати червоні маки на стелі та всередині кожної з нас.
Ляля хоче, щоби маки розквітли вже сьогодні та локшить мені шкіру, нарешті спустивши змокрілі труси.
Маки, вигадую для лялі, на стелі зі штучних пелюсток, не такі, які розквітають під нашими тілами на свіжовипраних простирадлах. Не говорячи про маки всередині кожної з нас.
І лялю вдовольняє.
Те, що лялю вдовольняє, — без сумніву. Нею не задіяна жодна зі сумнівних знайомих, про яких мені від початку відомо. Хіба Сейфул-ліна, під кінець, що не настільки сумнівна.
Якщо прийде Сейфулліна, засинаючи на простирадлах ляля, розкажи їй про маки на стелі та всередині кожної з нас.
■
Серед ночі ляля прокидається і голосить. Я не встигаю збагнути, що до чого. Здається, снила міцно. Але от ляля — і вона потужно голосить, бо обіцяла міцно вже ніколи. Голосить, що я брешу. Так наполегливо брешу, тому що немає ніяких червоних маків на стелі та всередині кожної з нас, все це повне гівно і фантазерка із мене паскудна. А ще, вередує, ненавиджу тебе. Усіх люблю, а тебе — ненавиджу. Проте, може, не лише тебе, але тебе в першу чергу.
У лялі з носа кров. У неї понижений тиск і так стається, що з носа починає лити кров, а ляля не реагує.
Поки та гарчить далі, розшукую хустинку, помічаючи мимоволі голівки червоних маків на нещодавно випраних мною простирадлах. Із хустинкою суну до носа лялі — допомогти.
Сука, каже, не торкайся.
Ляля відштовхує руку з хустинкою і нічого не витирає. Маки.
Червоні маки.
Ти не ліпша за мене, така ж сука. До того ж і не фантазерка, просто така ж сука, яка не розуміє того, що червоні маки не можуть бути на стелі та всередині нас. Най знаю, що її, лялю, чоловіки їбуть за гроші, але це не настільки ганебно, як брехати про червоні маки. Отож, шаленіє ляля, вона не бреше та її їбуть, а я брешу, ніяких маків.
Я дивлюсь на розлючену лялю, яку шкода. Хіба уві сні ляля знову побачила рай. Той рай, про який марить. Не знаю, там ніби червоні маки не тільки на стелі та всередині. Там — червоні маки довкруги. Ляля хоче не до неба, а туди — де рай. І звісно, про те, що мені відомо, ляля не запідозрює. Це ж тільки її рай. Тут їбуть чоловіки, а ще — Соня Нейтман, Ельза Тріоле, Сейфулліна, Лариса Рейснер, ще хтось. Але ляля потребує до раю. Так, там її рай.
Я дивлюсь на розлючену лялю, з носа якої випадають пуп'янки червоних маків. Але з хусткою більше не пнусь.
Гаразд, сука. Я часто роблю — погоджуюсь. Гаразд.
Сука ж... — ляля потроху згасає.
Так не вперше, тому фіналь зрозуміла: ляля підпустить до себе, ми ліквідуємо наслідки всього, про що марить ляля і чекатимемо ранку. Ми чекатимемо ранку, тому що ні ляля ні я не в змозі снити від початку. Можливо, від світанку, але не від початку.
Сука ж? — ще сливе не чутно питатиме ляля, — ніяких маків?
Сука, погоджуюсь із лялею. А маків і справді ніяких, згрібаючи з ліжка нерозквітлі пуп'янки червоних маків, що випали з її носа.
Завтра — ляля змирившись — потрібна Сейфулліна. Її б побачити та обійняти, тому що по —іншому завтра навряд чи і ще тому що завтра ляля зобов'язана бути з Ларисою Рейснер.
Я не перечу лялі, можна побачити, а потім — як задумано, бути.
Засохлі рештки крови лишаються в лялі під носом, я не наважусь сказати про них. Я не боюсь, ляля може згадати про червоні маки.
Не кажу, але ляля і без цього згадує про червоні маки: якщо прийде Сейфулліна, роблячи спробу піймати у темряві мою короткозорість (на простирадлах ляля), не розказуй їй про маки на стелі та всередині кожної з нас, заминаючи, що брешу та сука.
Обіцяю лялі не розказувати. Від мене без умов. Допоки умовчую про молитви — ляля хоче не до неба, а туди — де рай, і про те, що мені відомо, ляля не запідозрює. А молитви — це щось пов'язане з небом, до якого ляля так проти. Її рай — не небо. А небо, здається, коли з молитвами, тому поки умовчую.
■
Навіть після кількох підряд не настільки змучена, — вичавлює ляля, — якщо, звісно, розумію. Ліпше, коли не розумію, так, між іншим.
Тоді я не розумію, пасивно ловлю. Приміром, що ляля врешт приходить до тями і вже зовсім скоро хотітиме їсти. Або (радше) жерти. Ще таке: Сейфулліна потрібна, втім не до свербіння, а от Лариса Рейснер із хорошим сніданком та подібними виставами нині зарадить. Тому із засохлими рештками крови під носом знімає рурку. У лялі повідомлення: вона не забариться, от лишень мінімальний душ.
Хіба є вода? — питаю, коли ляля кладе рурку. Ляля не чує, я ж чую, що вода є — ляля відкрутила крани та вода полилась. Холодна і гаряча.
Вода є будь-яка — радіє ляля.
Я відвикла од подібної розкоші зранку й мені байдуже. Я не менш змучена за лялю, але мені сніданок із Ларисою Рейснер навряд чи зарадить. Еге ж, точно не зарадить. Можливо, це на краще, що ляля йде — спатиму весь день і не буду нічим перейматись. Ані роботи, ані турбот. Хіба що ти. Але хто такий наразі ти, щоби я почала перейматись? Увечері ляля ближче познайомить із новою шльондрою, яка віднедавна спокушає тебе на любов. (Хоча, куди ж іще ближче?) Думатиме, засмучусь. Та сього разу я здивую лялю, тому що хто такий наразі ти, щоби я почала перейматись? От прямо так і скажу. Вона не доконечно одразу здивується, може бути лише зрадіє, десь так, як холодній та гарячій воді. Паки, те, що я марю про подібне, теж уможливлено, та й розказуватиме ляля зовсім про інше.
Хочу їсти, але радше — жерти, — ляля з'являється голісінька і бродить кімнатою в пошуках своїх речей. Із Ларисою Рейснер відвідають добру каварню і трохи розважаться.
Лежу під ковдрою, мовчу. Чекаю, коли заявить, буцімто така в неї робота, це все просто необхідно, якщо мене не влаштовує і кортить поскандалити. Але ж я лежу під ковдрою, до того ж мовчу, тому лялю задіває.
Чого мовчу? Така в неї робота, починає ляля, це все просто необхідно та якщо мене не влаштовує і кортить поскандалити...
Не мовчу, озиваюсь: ні, не кортить, бо коли не розумію про кількох підряд, то, принаймні, про Ларису Рейснер все розумію.
Ляля стовпіє. Те, що не моя справа, сказати не наважується. Її спроба пояснити, чому. Тому що навіть яєць нема, аби насмажити, вона ж хоче не просто їсти, а по-справжньому жерти.
Я не дорікаю, тільки розумію, пояснення лялі зайві. Тим паче, в мене ані роботи, ані турбот.
Вона знаходить одяг і не лишає мене в спокої.
Що ще не так.
Ляля думає, що щось не так. Це не діло — цілодобово спати. Свої гроші ляля витрачатиме на себе, на інших своїх грошей вона не витрачатиме. Під іншими ляля має на увазі мене. Та й загалом, не діло.
Рурка. Ляля чекає, поки встану зняти. Я не встаю. Не витримує, бере сама. Лариса Рейснер.
Де вже та ляля, скільки чекати, що там вона собі дозволяє.
Миттю, виправдовується ляля. Грюкаючи дверима кричить: не діло!
Були б барабани — я побарабанила. А так — барабанів нема, тому не барабаню — сплю.
■
Повертаючись зі щоденної праці, ляля пробує бути непомітною. Переконана, що я продовжую завзято хропти чи навмисно не звертатиму на її повернення. Проте ляля приходить надміру несвіжою (нетверезою), тому потрохи розминаю закляклі члени і піднімаюся. Сиджу в очікуванні на лялю, але з коридору не згуку. Хвилююсь та йду їй назустріч. Хоч ніякої лялі назустріч — підпираючи коридорну стінку ляля вимагає з нею кружати до кінця. До самого кінця! — ляля.
Шепочу, що хмільних напоїв на сьогодні досить, але ляля зі мною не згодна.
Чого шепотиш?
Кажу, давай допоможу впасти до ліжка.
Ляля пручається, не йде. Пхає пакет до моїх рук: тут узяла на вечерю, зараз ми що-небудь почнемо святкувати. Питаю: що?
Відповідає, що святкуватимемо початок мого нового життя. Дивуюсь.
Ляля здіймає залиті зіниці та цілком серйозно повідомляє, що все цілком серйозно — від сьогодні почнеться моє нове життя. А коли не від сьогодні, то дуже скоро.
Продовжуючи здивування питаю, що там навигадувала ляля, й потроху затягую її до ліжка. Ляля вже не пручається, але і не допомагає.
Від сьогодні, каже ляля, або дуже скоро, я виховуватиму її ненародженого сина.
Ляля з грохотом завалюється в ліжко. Лунає сомнамбулічний регіт.
Думаю, чи вона при собі, чи у нормі. Думаю, але не питаю. Я при собі, в нормі, — припіднімаючись ляля. Не варт ні думати, ні питати.
Знімаю її одяг. Липкий. У спермі, чи чомусь іще — не у спермі.
Це не суттєво, час від часу приходячи до тями ляля. Головне, що вона не бреше. І я виховуватиму. У нього великі очі. Дуже великі. І ляля всміхається. Потім трохи мовчить і додає. Але мертві.
Цікавлюсь, як це — мертві.
Ляля, повністю роздягнута мною, мертві.
Так, мертві?
У нього великі очі. Дуже великі. Він — мій ненароджений син. І очі в нього великі. Дуже великі. А ще мертві. Великі мертві очі. Її ненароджений син не бачить. Коли ж я візьмусь за виховання, а ляля заробить гроші, ми зробимо операцію та очі оживуть.
Я торкаюся голої лялі. Гаряча.
Поки бігаю за розчином із оцту та води, ляля сповзає із ліжка: у її ненародженого сина поки нема імені, вона купить для мене словник українських імен, і ми виберемо для нього саме зугарне ім'я, великі мертві очі. Наразі він ходить лише за руку з дорослими, але незабаром грошей буде достатньо, тому очі оживуть і в дорослих її ненароджений син не потребуватиме. Ніхто не буде потрібний, жодна там Лариса Рейснер. Якщо тільки іще, окрім мене, Сейфулліна, тому що вона найліпша і сподобається ненародженому сину лялі. Я, вона, Сейфул-ліна, та її ненароджений син із великими очима. Аякже, у тому раю, де червоні маки на стелі та всередині кожного з нас.
Ловлю лялю і тягну назад, на ліжко.
Ляля голосить, що мені не минеться отак, чому не хочу вірити. Чому?
Затягую лялю на ліжко й накидаю крижмо змочене у розчині з води та оцту. Чому — не хочу? Хочу. І в сина, який поки без імені, буде саме зугарне ім'я. Я любитиму його так само, як любить його ляля. Сейфулліна любитиме не менше. Всі ми будемо його любити.
Вона схлипує під змоченим з води та оцту крижмом і втихає.
Ти і Сейфулліна.
Всі ми будемо його любити.
■
Мені вдається заспокоїти лялю, яка багато пашить розчином із оцту та води. Можна подумати, що все алкоґоль, але ж направду не все, алкоґоль — щонайменше.
Пече.