Подеколи, так стаєть-ся, декому бажається зробити для мене щось дуже приємне. Можливо, ті, кому бажається, ніколи не чули про чигирин і, передовсім, согрішають на нелюбов. Один із тих, що буянили, обростає зеленою тугою через інше, тому навіть не знаю, нащо йому бажати. Унаслідок цього всього вскакую і біжу, гублячи одяг, але не гублячись. Я повертаюсь за стінку, що ховає, із відчуттям утоми — мені кортить укластись і зовсім не знати про світ. Прецінь світ укотре дає знати про себе, брязкаючи залізними кільцями і вибиваючи огром людського щастя від самого ранку. Зарослий зеленою тугою один із тих, що буянили, зупиняє стукіт жіночих обцасів і вкладає розмочений щастівськ до ліжок, щоби підперти стінку, за якою ховаюсь од люду: можливо, кликатиму. Але я не кликатиму, я заціловую очі з іншою, не такою, тугою. Згодовую рештки смаженого насіння наземній істоті та не укладаюсь; за стінкою схлипи одного з тих, що буянили. Якісь із обцасів вабливо позіхають уві сні, за чим і спостерігає. Обцаси злегка розплющують очі і молоденька поблядужка пропонує заземлитися поруч. Його вабить пропозиція молоденької поблядужки, але за стінкою я ховаюсь од іншого люду і, може бути, потребую чогось дуже приємного, тому поки не до поблядужки із позіханням. Це він так надумує: що за стінкою я ховаюсь од іншого люду і, може бути, потребую чогось дуже приємного. Але справа не в цьому, хоча він і надумує, втім усе розуміє. Тому залишається на місці, коли чує зачинені двері за стінкою, що ховала мене од іншого люду: він так само, як і я, согрі-шає лишень на одну любов, попри те, що і досі не відає про чигирин.
◊
Розчави ці томати, мамо, якщо мені вдасться заснути — я не чинитиму опору твоїй ідеальній уяві, сповита у незаплямовані пелюшки. Мамо, всі пелюшки я давно забруднила, тому чави томати і вари до кипіння морс, допоки робитиму спробу заколисати дрантя од самоконтролю: я, мамо, шалено потребую у свій ледь припухлий рот. Я би, мамо, якісно смоктала. Не тич осі ґумові цяцьки. Мамо, я ж не про соску. Не тич же, мамо, не тич. Наливаєш у прогрітий слоїк свій зварений морс, а я, мамо, говорю про беззмістовне. Бо в тому, що б смоктала, направду ніякого змісту. Хіба зовсім на дрібку бажання зафіксувати нині потрібне тепло. А ще рухала язиком, але не заради себе — так, мамо, я доводжу (як можна) свою любов. Чого вже там, мамо, крути в м'ясорубці томати, аби попустити мій пал. Та неси слоїки десь подалі, щоб не мала спокуси припасти до твого нектару.
◊
Цьому наливають укотре, а він дудлить. Дудлить. Він настільки дудлить, що вже не соромно захотіти довколишніх білолицих. Не соромно захотіти — і він хоче. Принаймні, саме так говорить мені: хоче. Спочатку якось байдуже, а після розумію, що згодом можу зарадити. Кажу це йому, що згодом я можу зарадити і най почекає. А він же, продовжуючи своє дудління, відповідає, що чекати йому не в силі, бо й так аж занадто чекає. Мені нелегко вмовити, але я вмовляю, арґументуючи відмову наразі ліпшим варіянтом за кілька годин, білолицих обіцяю на краще. Гаразд, на кращих білолицих він дає згоду, і йому наливають все, що на денці. А за годину він, неконтрольований і ледь свідомий, займає позицію поряд із моїм стільцем у надії, нарешті, на білолицю. Питає, як мене звати та загалом, хто така. Умовчую. Така. Довкола ж рухається святковий нарід, до залі збігаються співці. Вони будуть співати — співці. А той, який дудлив і чекає на обіцяну білолицю, теж співатиме — теж співець. Це нічо', що він настільки дудлив, — співатиме. Проте це не все, адже думає, що в білолиці я пропонуватиму себе, хоча я зовсім не білолиця і як можу пропонувати себе в білолиці. Тому, коли починається спів, і сцену заполонює хор із білолицих, давай, мовлю, обирай білолицю, я ж зазнайомлю — дехто мені відомий. Він, неконтр-ольований і ледь свідомий, помітно пожвавлюється і вже не такий неконтрольований і більш свідомий. Натомість — спантеличений. Він не знає, що на це. Унаслідок чого на це говорить, мовляв, про що я, у нього дружина і подеколи секс, білолиці йому ні до чого. Однині йому соромно, цебто білолицих уже не хоче. Знизую плечима (я так дивуюсь) і, на всяк випадок, повідомляю, що я, мабуть, ні про що, коли подеколи секс і дружина. Ми чуємо хор, а незабаром співає навіть він, плекаючи останню надію на обіцяну білолицю — він запросить відсвяткувати свято, в честь якого співали співці. Ми п'ємо енерґетичні напої, як з'ясовується, що з дружиною насправді не все так добре. Знизую плечима (бо знову дивуюсь): а що з дружиною не так добре? З'ясовується далі, що той секс, який подеколи, аж ніяк не секс. Знизую плечима (дивуюсь). Отже, не секс і білолицю таки хоче, але іншу, приблизно таку, як я, або я. Йому було соромно доти, доки не з'явились енерґетичні напої, але енерґетичні напої з'явились, тому йому знову не соромно. Дивуватися я не думаю і байдуже повідомляю, що від білолицих у мене лишень лице — я зовсім не білолиця, а з дружиною, звісно, шкода. Піднімаюся тікати, навіть не питаючи про чигирин. Що може він знати (коли про чигирин)?
◊
Мамо, я повертаюсь на ранок. Ти заскочена, мамо, а я не тямлю, що не так. Для початку запитую, мамо, що не так. А ти, мамо, говориш, усе так і змушуєш оцим нервувати. Нервуючи, мені ніяково — я почуваюся винною, ти ж, мамо, від сього заскочена не менш. Чистиш, мамо, картоплю. Стою і чекаю, коли нарешті скажеш, що не так. За-скоченою, продовжуєш чистити і робити вигляд, немов, усе так. Картоплі з каструлю. Нащо, тобі, мамо, стільки картоплі? Заскочена: варитимеш суп. А-а, затягую, суп. Коли ж закінчується картопля, аби її чистити, ти, мамо, вивертаєш свою заскоченість: тебе переймає, ачи не маю якихось венеричних хвороб і чи не потрібні мені лікувальні прокладки, адже ти розумієш, що я, мамо, вже доросла і можу мати чоловіків, коли що, розходишся, мамо, лікувальні прокладки ти дістанеш на раз. Я, заскочена, мамо: не маю хвороб і не потребую ніяких лікувальних прокладок, навіть коли ти розумієш, що я вже доросла і можу мати чоловіків. Тому, вари, мамо, суп — я їстиму, бо повернулась на ранок.
◊
Сей дещо повільний і переконує, що нам слід перекинутися парою слів. А я от ворушу, нащо все це, коли нас абсолютно ніщо не зв'язує і навряд чи зв'язуватиме. Наполегливості ж сього можна лишень позаздрити, але — до чого мені: я нічогісінько не позаздрю. Проте схиляється до того, що ми говоритимемо. І навіть якось так протяжно й потужно (значні мовні прогалини). Врешті, не так часто трапляється, що комусь кортить перекинутися з моєю подобою парою слів. Тому най, най говорить. Сей запалює сиґарету і довго не виймає з порожнини. Бачу, який на початку присоромлений. Нащо йому? — не порозумію, та втримаюсь. Присоромленість триває, допоки не змушую не соромитись, а говорити по суті, що там є — особливого і термінового. Сей затягує потужно дим і викидає недопалок, а потім, виявляється, нічого особливого і термінового там нема: сьому потрібно тепла і, як завше, любови. Думаю: що — за тепла і, як завше, любови? Хіба не ходить про словесний атракціон? Гей, як я регочу, аж сьому доводиться трохи засмутитись, аби з мене аж так не випирала масштабна регітня. Тож, сей, трохи засмучений, виправдовується на свою користь, мовляв, йому подобаються саме такі. Йой, укотре коробить од такі, тому готуюсь до зугарної відсічі, хоча ніяк, поки не питаю, а що дружина, яку слід саджати на каруселі, за чим довго-довго показувати свою спроможність? Сей каже, що дружина — нічого і каруселей, поготів — показувати спроможність, не потребує. Мене обурює: сьому просто наплювати на каруселі, на які все ж годиться саджати дружину і показувати (не говорячи про довго-довго і спроможність). Мене настільки обурює, що одразу ж втомлююсь від розмови — волію швидше піти. Повідомляю сьому, що йтиму — і жодних спроб затримати мене на довше. Ніякого довше. На що сей пропонує до каруселей і по спроможність: мовляв, я така, як йому слід. Горюю: невже я походжу на таку, що сідатиме на чужі каруселі — і гойдатиметься? Невже я походжу!? Вся ця відраза щільно огортає мізки — я більше не спроможна думати ні про що, крім цієї відрази. Тому від мене, як не гойдаюся на каруселях. І загалом — не гойдаюсь; негайно ж іти. Сей, відчуваю, засмучений, утім, попереджає, що чекатиме, най і не гойдаюся. У чигирині наливають, аби не було так печально і боляче — чомусь думаю, коли нарешті віддаляюся швидше.
◊
Беззастережно і неохайно, мамо, віриш у весь облуд, що несу. Приміром, чому сьогодні не повертаюсь, адже на дворі ні краплини дощів. І звідки такий загін охочих дати мені притулок, тебе, мамо, не переймає — огулити тебе, просто, на раз. Унаслідок, мамо, роблю із тебе надійно спокійну, натомість вимучую для себе огребки попередніх відчуттів. Се відчуття, мамо, коли із радістю намацуєш на собі ще вологу любов. Або, радше, чогось, що від неї лишилось. Паки, мамо, так триває, а, отже, я вершу із життям. Ще відносно є часу, щоби вірити у привітні посмішки тих, кого не переношу. Тих, із ким, мамо, ладна схрестити шаблі. Потурай моїм безпросвітним байкам, тому що після не буде кому потурати. І ти, мамо, віриш укотре в облуд. А поки — беззастережно і неохайно (віриш) — я, мамо, спускатимусь нижче за орган, аби і надалі вершити. Із життям.
◊
Трясе кучерями, не здогадуючись, як на даремно — такий кучерявий веселий. І що би такого вигадати, як одволікти. Від життєвого розгулу і неоднорідної маси пан потроху починає нудити, тож-бо, нуждається у відмінному поряд. Говорить: я переконаний, що потребую відмінного поряд і пропоную побути вдвох. Мовляв, його дивує, чому і досі на нього не ведусь, коли от — переконаний, а я — саме те, якого б поряд, відмінне. Кучерявий веселий сьогодні розкошує на щедрість. Будь-яку, каже, щедрість. Зокрема, і тілесну, тому що від духовного повнення часом буває зле. Бачу, що кучерявий веселий не спроста — трохи хильнув: йому було зле від духовного повнення. А наразі веселим кучерявий пропонує хильнути разом. Чогось такого, простенького. Можливо, пива. А там — ще й до пива. Кучерявий веселий провіщо робить при цьому незрозумілий жест.