— почувся в пітьмі голос Ґонтаренка.
Десь в кутку блимнув сірничок — один, другий, третій. Хтось тремтючою рукою засвітив світло. Хтось важко вдарився головою об стіну. Хтось божевільно ридав, схилившись над мужицьким ліжком. Хтось із страшним прокльоном побіг у пітьму ночі і завив разом з осінним вітром...
— Ціхо, братіки! — озвався Ґонтаренко. — Скличте Трипільців...
— Тра-та-та-та-та-та-та... — Заторохтіло з одного боку села.
— Тра— та-та-та та-та-та... — озвалося з другого.
Двері розчинилися і в хату влетів бомбою зарослий чоловічина з Видубецького.
— З двох боків заходять!... — крикнув.
Глянув на ліжко і занімів.
— Тра-та-та-та-та-та-та... — чулося майже — що навколо.
Ґонтаренко схопився:
— До зброї, хлопці!... На Трипілля!...
Підійшов до мертвого отамаиа, швидко поцілував його в обидві руки і промовив:
— Прости і благослови, батьку!...
Через хвилину встав і, повернувшись до зарослого чоловічини з Видубецького, сказав:
— Зостаньтеся тут і поховайте пана отамана так, як велить звичай!... А ви, — повернувся до всіх иншнх, — ходіть зі мною...
Опівночі відступали, як було сказано отаманом. Виходили через городи на якусь вузеньку польову доріжку і там стрівали темну постать зарослого чоловічини. Чули коротке:
— Ось його могила...
Темна постать людини стояла доти, доки не перейшли всі. Останнім йшли незрячий з кобзою і малий повстанець..
— Ось його могила...
Ті звернули з дороги і припали чолом до купки свіжої землі. Темна постать схилилася разом з ними. Довго стояли так, ридаючи і цілуючи вогку землю.
— Хоч-би калину посадити!... — зітхнув незрячий.
— Як же її знайти в такій темряві?... — озвалась постать. — Хтось инший уже посадить...
— Ай правда!...
Над селом розривалися ворожі знаряди і крякали сполохані гайворони, а над полями залягали важкі північні хмари...
Незрячий підвівся:
— Підемо?...
— Ходім... Наші вже далеко...
Встали всі троє на ноги і побачили, що навколо них все вже біле. — Як неминуче останнє, йшов перший, ніжний, чистий сніг...
КІНЕЦЬ
Бережани — Скала, (Галичичина).
Літо — Осінь, 1921 року.