І потім — я уповноважений передати вам запрошення.
Жінок, котрі б не любили подобатися, мабуть, немає — де й дівся Мар'янин непевний настрій. Вона люб'язно всміхнулась і спитала:
— А найсумніше — це ж чому?
— Бо користі з мого гусарства ніякої, а сумління мучить. Нашкодив, немов хлопчисько.
— Ото ви такий скромний? Зрозуміло. Ну а запрошення ж від кого?
— Бачите, у мене, як виявилось, живуть за стіною ваші старенькі родичі — дядько й тітка у других, чи що. Я розповів їм про візит таємничої незнайомки, й вони одразу здогадалися, що це ви.
— їх прізвище Лиждвой?
— Лиждвой.
Ось хто, виходить, купив другу половину хати!
— Вони мешкали десь на Півночі, але на старість повернулися на батьківщину, у затишок.
— Я прийду.
— Просили надвечір, годину так на п'яту або ж шосту. Раніше я не буду.
— Прийду, прийду...
— Я щасливий!
"Він щасливий!" Розвеселена Мар'яна побігла до річки повз хлібний магазин, відчуваючи, що чоловік, котрий так необачно викурив її ос, стоїть і дивиться їй услід.
Такої кімнати ніби вже й не повинно бути — вона мала відійти в минуле разом із товстелезними берестами; але вона була немов із спогаду; так само, як і коріння берестів неможливо було викорчувати, і місто стояло на ньому, немов на фундаменті...
Господарі поралися на кухні, час від часу зазирали у двері й вибачалися, що покинули нудьгувати дорогу гостю; дорога ж гостя була щаслива залишитись на самоті.
Ліжко з нікельованими кульками, застелене покривалом ручного плетива, подушки з прошвами, лозові стільчики, така ж легенька етажерка. Старовинний буфет — ціла тобі фортеця, прикрашена різьбленими плодами: виноградними гронами, ананасами та бананами. На стіні — гейша, вишита бісером, сімейні фотографії у рамках.
Від усього того віяло ще довоєнним середньої руки добробутом, серед якого тут жили, ще й, мабуть, почувалися щасливими: особливий лагідний затишок, що асоціювався з духом ванільного тіста, огорнув Мар'яну. Здавалось, у цій кімнаті ніхто ніколи не сварився, ніщо не порушувало спокій. А й справді, чого сваритися її мешканцям, коли вони, раз і назавжди уклавши свій побут, уже не обтяжували себе клопотом про матеріальні проблеми, не ускладнювали життя гонитвою за подібним престижем? "Може, це й розумно так жити? — думала Мар'яна.— Може, й справді ми, дбаючи про комфорт, ненароком створюємо собі вкрай дискомфортне існування?"
Хазяйка — рожеволиця й моложава, як на свої сімдесят років — такими бувають жінки, котрих ціле життя любили,— внесла на таці закуски й домашні тістечка. її усміхнений чоловік тримав кавник.
— Не боїтеся на ніч? Спатимете?
— Я боюсь одного: завдати вам зайвого клопоту.
— Ну, це така приємна подія — гість. У нас вони бувають уже нечасто,— зітхнула господиня.— Живемо по— старечому, було б і зовсім сумно, коли б не Миколка. Спасибі, не боїться знудитись у нашому товаристві. Він і сьогодні прийде, хоч і з запізненням: у нього аж чотири години на другій зміні. Ці шибеники з школи так наморочать голову, але без них життя вже й не здається цікавим. З власного досвіду знаю — маємо, про що поговорити.
— Миколка — хто це?
— Та наш сусід. Він приїхав доглядати свою матір, коли та захворіла, тут і залишився. І знаєте, такий хороший хлопець: не п'є, не байдикує, як інші: уважний, добрий... Славний комусь буде чоловік!
Пахло не лише ваніллю та затишком, а й сватанням: хтозна, що думали про неї ці старенькі.
Так чи не так, а вечір у стилі ретро був чарівний. Мар'яні приязно всміхалися двоє людей, дивовижно не схожих на тих, з якими досі мала справу, людей, що жили у зовсім іншому ритмі, аніж тепер узвичаєно жити. І каву цю належало пити довго-довго, і тістечка їсти повільно, смакуючи кожну крихту, милуючись святковим китайським сервізом, видобутим з надр буфета-фортеці, що вміщав у собі всі коштовності, яких старенькі набули за своє довге життя,— від запасів в'язальних ниток до іграшок для онуків, котрі приїздили на літо. Втім, найкрасивіша лялька сиділа на телевізорі — дівчинка, що нею бавилась, судячи з фотографії, вже навчалась у інституті.
— Як гірко, що ваша мати померла так рано,— зітхнув господар, розпочинаючи бесіду таку ж ритуальну, як сервіз із червоними драконами. Мар'яна схилила голову. "Як добре, що вони це знають і нічого не доведеться пояснювати",— подумала вона.
— Яка ж це була вродлива жінка,— підхопила господиня. Ми зналися замолоду — такою вона й стоїть у мене перед очима.
— У неї був...
— Це саме,— поквапилась відповісти Мар'яна — їй не хотілось зайвий раз чути страшне слово з діагнозу материної хвороби.
Навіть не думала, що почуватиметься такою самотньою після її смерті. По-справжньому близькими не були — завжди не вистачало часу, а проте знала, що матері можна було у всьому звіритись. Знала — і цього було досить. Але чому так дивно склалося, чому найбільше врізалось у пам'ять кинуте ненароком: "Вдалась у батька. Кажуть, таким щастить. Але — учись". Ця фраза, власне, й збудила прагнення будь-що, а взяти гору над усіма, будь-що, а вирватись уперед. Училася... "Я знаю, чому свого часу не хотіла мати дітей,— подумала Мар'яна.— Я не зуміла б у них вірити. Та й, власне, не знала б, як виховувати..."
— А ти схожа на свою матір.
Ну, це вже була явно фальшива нота у злагодженій напівмінорній, ліричній музиці вечора.
— Ніскільки. На жаль, ні в чому.
Господиня поклала їй на лікоть м'яку теплу долоню й лагідно похитала головою:
— Навіть ручка така ж, як у Софійки. І дотик той самий.
Рік тому це, можливо, здалося б смішним, але зараз Мар'яна зворушено поцілувала тітку в напудрену щоку. Ледь-ледь, але й цього було досить, аби постаріла гофма— нівська фея схлипнула й кинулась шукати коли не носовичка, то бодай серветки — її турботливо простяг дружині теж уже засльозений чоловік.
Такими й застав їх Микола.
— A-а, хорошу родичку я знайшов для вас, хорошу! Коли б не мої старання, то не мали б нагоди й поплакати, а то ж таки потрібно для обміну речовин.
Згадавши про свої обов'язки, господиня заусміхалась, присуваючи гостям чашки.
Кава й тістечка вдалися чудові. І чудовий аромат мав бенедиктин, який Микола дістав зі своїх парубоцьких запасів. І чудовим було відчуття якоїсь особливої близькості людей, яким нічого було випитувати одне у одного, бо надто вже несподівано звів їх, усіх чотирьох, випадок, надто багато років і життєвих доріг пролягло між ними. Важив тільки цей вечір, тільки тиша, тільки лагідні доторки рук, красномовніш!, аніж слова. І все, що об'єднувало їх, ніби належало якомусь іншому, непрожитому життю — тому, що вміщається в маленьку зернинку слова "могло б". Могло б, але не збулося.
Та враз осипалися пелюстки троянди, що стояла в крихітній кришталевій вазочці,— ніби хтось незримий перекинув піщаний годинник...
Відчувши, що далі вже не буде так добре, як було, Мар'яна звелась і почала прощатися.
Вони повільно ступали геть безлюдною вулицею, де й у вікнах не світилося: тут мали звичку вкладатися рано. ¿Микола накинув на плечі своїй супутниці піджак, потреби в тому не було, але провінційним залицяльникам належало так робити, й Мар'яна не без приємності ввібрала в себе чуже тепло.
Вони вийшли на високу, обсаджену вербами дорогу — обіч неї впродовж насипу тягнулися паркани.
— Що тепер унизу? — спитала Мар'яна.— Я пам'ятаю вільні луки з озерцями — на них розпалося старе річище нашої малої річечки.
— їх висушили майже всі. Та, коли хочете, до одного плеса я вас проведу.
Микола спустився схилом і знизу простягнув Мар'яні руки. Вона хоробро ступила в дряпуче бур'янисько, пропахле дорожнім пилом; далі довелось присісти й, старанно підібравши плаття, скотитись разом із дрібними камінцями до пролому в загорожі, що ледве зяяв проти місяця. Розігнавшись, Мар'яна коліньми вгрузла в щось м'яке та лоскітливе. Запахло морквою.
— Ми що ж це — влізли в чужий город?
— Влізли. Можете навіть набрати в пелену огірків...
Тут на всьому лежав примарний полиск, що ковзався грядками від найменшого подиху вітерцю: з сутіні виступали то молодий гарбуз, що дерся на паркан, то розкуйовджене волоття кукурудзи; соняшник, якого зачепив Микола, блискавкою майнув повз Мар'янину щоку, дихнув жаром. На грядках щось вовтузилось, сновигало, стиха скреготало, шеберхало: то були навіть не звуки, а скоріш хвилі життєвої енергії, і в ритмі з ними повітря ледь фосфоресціювало. Волога прохолода піднімалась від землі, й Мар'яна брела крізь неї, як крізь воду, долаючи пружний опір.
Та ось уже й справжня вода — заросле гявіром і лепехою плесо різко спалахнуло на мить під місяцем, коли Мар'яна слідом за Миколою нахилилась, перелазячи через низенький пліт. її огорнув застояний м'ятний дух.
Це справді був клаптик дитинства, точніш негатив того, що колись так часто бачила вдень: місячне світло виповнювало кожну виямку, відкидаючи тіні на пагорби: квіти незабудь-трави здавалися блідими й неприродно великими, а біла конюшина несподівано відливала золотом, неначе переповнена пилком, що його залишили оси. Плесо, колись таємниче й велике, тепер горнулось до рук, мов кошеня; помережана ряскою вода здавалася кошлатою.
Микола кинув піджак на землю, й вони сіли на нього, намагаючись не торкатись одне одного плечима.
— Ви вже забули про мою вихватку? — спитав.— Зізнаюсь, мені приємно згадувати про неї — виростаю у власних очах.
— Он як?
— Маю на те підстави. Я — старий парубок. Колись збирався одружитись на однокурсниці, вже й весілля призначили, але вона приїхала на розглядини, побула три дні й дала дьору, назвавши це містечко Пенсіонерією. Сказала, що вийде за мене заміж, коли матиме не менше як п'ятдесят п'ять років. А потім мати захворіла, а потім... а потім я виявив, що постарів. Не те, щоб зовсім, але ходити на танцмайданчик стало незручно, та й не хотілося. У школі вільних жінок немає, на вулиці ж сором до когось липнути — наставник усе ж таки... Ото й потерпаю собі тихцем від заздрощів, дивлячись на щасливі пари. Ще, як на гріх, пасивний від природи.
— От з цього й починайте,— засміялася Мар'яна.— А моїй матері у цьому містечку теж жилося невесело, принаймні вона мені не заповіла любові до нього. Не знаю вже, звідки в мене взялося це почуття.
— Тим часом я бачив, як ви зайшли у двір...
Мар'яна скинула заболочені черевики й поставила босі ноги на траву.