Спочатку цілу седмицю Желань гризла голову, що город не допомагає копати, а потім з лайкою здійняла на мужа руку й вигнала з домівки: "Йди геть мені, – волала, – й не приходь, бо, от хрест кладу, заріжу, мов курча!"
Пішов Патапій, переживши вкотре сором і твердо вирішив таки не вертатись більше до Желані, до остогидлої йому домівки. Ледь прилаштувався до письма, тростину до рук узяв, як покликали його до самого єпископа. Тільки-но переступив поріг покоїв його преосвященства, як Симеон, про сан свій навіть забувши, накинувся на нього з криками:
– Що се?! – і тицьнув під носа книжникові переписаний ним літопис. – Як ти смів?! Нікчемними своїми дурницями паскудити письмо самого отця Григорія!
І Патапія патерицею по плечах, по плечах! Виштовхав скорописця геть, велівши й близько не підпускати до книжної справи.
– На паперть[292], лиходію! Ледащо, попсуй[293]!
Патапій був знищений, стертий єпископом на порох, навіки, як йому тоді здавалося, спаплюжений. Вискочив, переляканий, з єпископського двору й подався геть – якомога далі від своєї вселенської ганьби. Незчувся навіть, як за городськими стінами опинився: чвалав кудись, невтішний. Не в силах зносити таку наругу від світу, бажав для себе одного – швидкої смерті, байдуже якої: від грому з неба, від лютого звіра чи лихих людей.
Хтозна, як далеко він забрів. Було вже по обіді, а що пішов з дому гнаний, з вечора без ріски в роті, то в шлунку і смоктало, й бурчало... Трапилось при дорозі йому джерело, попив холодної водички з нього – наче й полегшало, та швидко голод розпалився ще дужче. Знесилений Патапій, розтративши всі свої тілесні й душевні сили, опустився на придорожній горбок під молодою липкою, щоб перепочити та й розплакався у відчаї, мов дитя. Плакав гірко і невтішно, плакав довго, бо не почув навіть, як хтось до нього наблизився. Лягла на його плече чиясь легка рука і лагідний старечий голос запитав:
– Пощо плачеш, уноше?
Не одразу й голову підняв, так байдуже стало йому до життя, а коли все ж таки сів та витер сльози, то уздрів перед собою старця – чистенького такого, кругловидого, хоч і в зморшках, а очі добрі-добрі...
– Невже зобидив хтось? – старий лагідно поклав руку на плече нещасного.
Патапій вже й забув, коли його востаннє хтось жалів, наче малу дитину. Тільки... Соромно ж було сповідатись незнайомцю у власних бідах. Мовчав, похнюпившись.
– Ти ж, певно, й голодний? – навіть дідок почув, як бурчало в животі осоромленого книжника. Сів поряд з ним на горбок і суму свою розкрив.
Горека[294] підвів ще затуманені сльозою очі й лише головою кивнув. Запропонований окраєць хліба наче за себе кинув і сповнений вдячності, почав розповідати про свої поневіряння та завдані образи.
– ... Не висівай у рівчак жито, а мудрість у серця глупих, – з гіркотою, словами Данила Заточеника закінчив свою оповідь Патапій і знову похнюпив голову.
Старець, що уважно слухав, здивовано протягнув:
– О-о-о, так ти Данилове "Слово" відаєш!
– Багато читав, – похвалився колишній уже скорописець, – "Християнську топографію" і "Бджолу"[295], й "Патерик"[296]...
– Он як! – стрепенувся дідок. – Покарання Господнього, сину мій, не відкидай, і не тяготися викриванням Його, бо кого любить Господь, того карає і благоволить до того, як батько до сина свого. Чув таке?
– Притча Соломонова, – й на мить не замислився Патапій, – у "Бджолі", третя глава.
– Панхарій ім'я моє, – вже іншим голосом, ніби до свого доброго знайомого озвався старий, – себто, грецькою буде "Усім милий".
І зітхнув: – Невігласи ж наші Паньком кличуть. А тебе як величати?
Величати... Його, Патапія, гореку нещасного і – величати?
– Патапій.
– Ну, от і добре. Стрілись два християнина і недарма се. Божа воля; видно по всьому, що бути нам разом. Підеш зі мною?
– А... куди?
– У світ Божий, Патапію. Він широкий, в нім усього повно – добра і зла: хто на що заслуговує, той те і має. Для мене він добрий.
Страшно було ступити в незвідане. Все одно, що тому, хто плавати не вміє, посеред води зробити крок із лодії – як ото на заклик Господа вчинив Петро посеред моря Тиверіадського[297]. Втім, повертатись йому було нікуди, а куди йти самому теж не знав. До того ж старець Патапію сподобався, навіть більше – він десь у глибині своєї душі вже навіть полюбив Панхарія: за чуйність і тепло до геть незнайомої людини, за окраєць хліба, котрим той з ним щедро поділився. Таке часом важить більше, ніж золота стелазь[298], що її подасть тобі на паперті багатишт[299] від душевних щедрот після Великодньої всенощної.
– Як же без житла? – все ще сумнівався Патапій. – Без рукомесла?
– "Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Небесний Отець їх годує."
– Євангелія від Матвія, – не забарився Патапій.
Панхарій вдоволено кивнув головою і додав:
– Зате послухай, як співає.
А навкруги дійсно, солов'ї просто заливались! На краю лугу, неподалік води, їх там не один, не два, з десяток було – аж у вухах лящало від того співу. І так легко стало Патапію на душі, таким вочевидь простим видалось раптом йому життя, що він немов скинув із себе важкого, обридлого за довгу зиму кожуха і сам здивувався: пощо так довго носив його – аж до солов'їного співу? І хоча ніби й потягло чи то весняним вітерцем по спітнілій спині, чи страхом перед невідомим, але він з легким серцем мовив:
– Я згоден.
Виявилося, що світ таки дійсно добрий. Принаймні для них він був саме таким. З подивом дізнався Патапій, що заради прокорму зовсім не треба носити воду й колоти дрова. Не треба скніти в затхлій келії над пергаментами за нещасну гривню в місяць, котру зла жона, варто принести в дім зароблене, тут же в тебе й відбере. Хай і нечасто вони з Панхарієм розкошували по-княжому, з медами й осетрами, зате й голодними рідко коли спати лягали. Головне ж, що не було над ними нікого, зате поміж – злагода й християнська любов.
– Чоловік допитлива твар[300], – розтлумачував попервах старець своєму напарнику, – все йому, бачиш, знати треба. Тож коли ми з тобою повідаєм щось таке, про що він сном-духом не знав, хіба ж поскупиться він на прокорм, котрого з надлишком має? В нас один надлишок, у нього інший: отакий от торг виходить. І чим він гірший од ковальського чи кравецького? Нічим, Патапійку. Красти? Та Боже ж збав! Людей дурити? Ніколи й нізащо. Будь з ними чесним, тож матимеш і прокорм і лаву для сну, ще й одежину на зиму дадуть. Твій товар – слово розумне. Воно розрада, воно й утіха. Кому ж не хочеться розради і втіхи? Нема таких.
Дивувався Патапій такому рукомеслу: ніби й не робиш нічого, тільки язиком плещеш, а тобі раді всі, годують і поять, часом, дивись, і срібла дадуть. Перед першою зимою страшно йому було, що в полі замерзнуть, а натомість провели її в закутку боярських хором, в теплі й добрі – коли порівняти з минулою зимою в Переяславі, то в нього там животіння було, а не життя: скрута, голод і знущання жони. І лише тоді усвідомив Патапій всю мудрість старця Панхарія, що додумався колись до такого.
– Головне для нас, – пошепки повчав молодого супутника Панхарій, – міру відати: те, що знаєш, за місяць не розказуй, його мусить на всю зиму вистачити. Благодійників наших у слові своєму тримати маємо надголодь: тоді й ціна йому буде вища. На одному місці, аби не набриднути, засиджуватись не можна – весна прийде, підемо геть. Тоді восени на нас знову чекатимуть, дорогими гостями кликатимуть.
Потроху, не одразу, повідав старець Патапію і долю свою. Був він сам з зарубського[301] купецького роду, одинадцятим сином у свого отця і дарма, що в живих лишалось тільки шестеро братів, а все одно, йому, як найменшому, мало що світило би отримати зі спадщини. Та й хисту не мав до отцевої справи. З отроцтва ще ходив з отцем і братами не тільки до Києва, чи Вручію[302], а навіть в Карпати по сіль, або до ляхів у Вроцлав, головне ж – до Царгорода плавав Дніпром та морем.
Отець Панхарія дуже грамоту полюбляв, добре знав грецьку мову і завжди за нагоди купував, де трапляться, книги – цілу вівліотіку назбирав. І наймолодшого сина схилив до їх пізнання та так, що той чи не більше отця став читати. Тож коли старий купець несподівано помер і ділили сини задницю за ним, то сімнадцятилітньому Панхарію, що не мав ще власної сім'ї, тільки та вівліотіка й дісталась: книги були дійсно дорогі, але для старших братів ніякої цінності не мали. Ображений на весь світ уноша захисту від людського зла вирішив шукати в Бога. Попросивши в одного з братів візка, склав у нього книги та й потягнув самотужки до Зарубського монастиря.
Раніше він постійно бував з отцем і в київському Печерському монастирі, і в монастирях Константинополя. Найбільше вразили Панхарія схимники: аскети й відлюдники, що весь вік без упину промовляючи Ісусову[303] молитву, як могли пригнічували власне тіло, аби духом своїм легше було вознестися до Бога, щоб не чіплявся він за тілесне, земне. Бачив, як один ніколи не знімає з себе волосяницю[304], привчаючи тіло смиренно зносити немилосердний свербіж, інший весь вік носить на собі наглухо заклепані двопудові залізні вериги[305]; чув розповіді й про тих, хто все життя стояв на одній нозі, або був закопаний по пояс у землю, чи живцем замурований у крихітній келії, лише раз на день отримуючи від світу трішки хліба та води, щоб не вмерти з голоду.