Що ж мені робити? Ет, була-не-була! – я з острахом плавно піднімаю вудку з непідйомним, здається, тягарем, відчуваючи, що вона ось-ось може зламатись; густірка відривається від води і важко вдаряється мені просто в живіт. Лівою рукою я встигаю притиснути її до себе і зо всіх сил тримаю слизьку рибину, аби вона не вирвалась. Нарешті! Волосінь від гачка до самого грузила була вся в намистинках густого слизу, гачок вчепився рибі в куточок рота, я обережно вийняв його та тут же запроторив свою здобич до виритої в кручі глибоченької ямки-дучки. Ач яка! Можливо і всі триста грамів будуть. На Панському чи Коноплянці таку не спіймаєш. Мене охопило легке хвилювання: ще є час, аби вже сьогодні наловити повен кошик риби, а що ж тоді буде вранці?!
Швиденько замінив пожованого густіркою черв'яка і знову туди – під гатку. Дріб-дріб-дріб! – і пі-і-шо-о-ов поплавець під воду. Р-раз! Є!
Все повторилося. Що то значить досвід! Не поспішаючи сильно тягнути, я тримав вудку, даючи час рибині стомитися, а потім так само, як і з попередньою, тільки тепер тримаючи в пальцях волосінь, аби не зламався гінчик вудки, гоп! – плавно підняв здобич із води – і ще одна густірка силкується вирватись у мене з рук.
– У ямку, до компанії, – мовив я їй.
Мої сусіди – ані пари з вуст. Затихли. Мовчать. Чатують. Вже втретє гачок із вертким черв'яком подався на дно. Течія акуратно поклала його якраз на те місце, що й минулого разу та кльову чомусь немає. Хвилина минула, і п'ять, і десять – як відрізало. А я мріяв повен кошик наловити...
Поплавці на всіх трьох моїх вудках не подають жодних ознак життя. Я вже і горох замінив, і ще одного черв'яка почепив – нічичирк. Ніхто їх не турбував, лише войок по черзі грався з кожним, неначе розважав, аби не нудьгували.
"Як там мої одводні?" – у мене почався свербіж. Я тут сиджу, а там... І почекавши, вже більше для порядку, ще кілька хвилин, не витримав і поліз вгору по кручі, аби перевірити одводні.
На мене чекало повне розчарування – ніхто не смикав і не гнув до води лозинки з прив'язаними одводнями. У слабкій надії, що, можливо, щуки пообривали живців, я повитягував свої снасті. Більшість моїх себеликів поснула, один заплутався у водоростях і я витягнув його разом із жмутком схожої на довге людське волосся річкової зелені. От невдача! Ну що їм треба, цим щукам і судакам? Он як полюють під протилежним берегом і жодна, хоча б на сміх, не навідалась сюди. Краще б я ловив собі в гатці густірок, пліток, в'язиків... І треба мені було зв'язатись з цими одводнями! Але ж позабирати їх всі з собою – це означало б визнати батькову правоту.
Два себелики у скляній банці, котру я обачно вкопав у мокрий пісок біля самої води, ще помалу ворушили плавцями. "Закину востаннє, на ніч" – вирішив я. На двох одводнях замінив поснулих живців та й знову позакидав свої снасті у воду. Правда тепер їх було вже лише чотири, якраз по кількості живців, здатних ще ворушитись. "Нехай стоять уже до самого ранку. Ну не може такого бути, щоб і вночі не прийшла в наш берег хоча б одна щука".
Вкотре заспокоївши таким чином себе, я подався до нашої гатки, а підійшовши ближче, – побачив батька, що саме возився із моїми вудками.
– Де ж ти оце ходиш? Такого ляща прогавив... – батьків голос, повний смутку та розчарування, змусив мене завмерти на місці. В грудях у мене похололо і щось, обірвавшись, покотилось вниз, аж до п'ят: "Прогавити ляща! Через якісь одводні, хай їм грець! Ну чому не сиділось мені на своєму місці? Це ж був би мій перший справжній великий лящ! Коли ще тепер такий клюне..."
Виявилося, що за моєї відсутності рибалки-сусіди побачили, що риба гне вудку і тьопає гінчиком по воді та й покликали батька. Але доки батько підбіг до гатки, то лише встиг побачити, як востаннє рибина пригнула вудку та й подалась геть, зірвавшись із гачка.
Подивившись на мій нещасний, геть похнюплений вигляд, батько заспокійливо поклав на моє плече свою руку:
– Тепер розумніший будеш. Ходімо, вже час юшку варити.
– Я ще трохи посиджу, – не своїм, якимось здавленим голосом, попросився я в батька.
Мабуть добре розуміючи мій стан, він не став заперечувати.
– Я ось тут трохи наловив, – забери, – витягуючи з ямки дві свої густірки, винувато поглянув я на батька. До всього мого горя ще й густірки, полежавши в ямці, дивним чином втратили у своїх розмірах і навіть мені зараз було зрозуміло, що навряд чи в першій було більше двохсот грамів, хоча, коли я тягнув її з води, от, присягаюсь, в ній було не менше трьохсот. Друга і зовсім тягнула хіба що на сто п'ятдесят. Ну чому воно так: риба щойно витягнена з води, завжди видається більшою, ніж є насправді, а та, що з гачка зірвалась, та взагалі найбільша від усіх?
Сонце тим часом опустилося вже до самого горизонту, кольори ставали дедалі насиченішими, тіні густішими, а розгледіти щось проти сонця було просто неможливо. По поверхні води із заходу на схід пролягла смуга розпеченого золота і сліпучі відблиски заважали мені пильно стежити за поплавцями. На горох нічого не клювало, зате маленькою вудкою на черв'яка я таки натягав з-під гатки півдесятка дріб'язку: двох плоскирок, стовпчика, окуня та красивого верткого в'язика, аж ніяк не меншого від моєї першої густірки.
Половина сонячного диска сховалась за горизонтом, коли батько покликав мене вечеряти. Хоч як не хотілося мені ще посидіти у гатці в останній надії на диво – кльов ляща, проте, почуваючи себе майже винним, востаннє перевірив вудки, поприв'язував їх мотузочками до сошок, аби велика риба, вчепившись, не змогла вночі затягнути їх у Десну, торохнув об воду двома жменями гороху: "Нате, їжте, мені не жаль, аби тільки зібрались ви тут зранку"; забрав свою вечірню здобич і подерся видовбаними у глиняній кручі східцями нагору.
Біля батькової юшки мостилися вечеряти ще двоє дядьків-рибалок, котрийсь навіть пляшку "Російської" виставив у вигляді внеску, – чекали лише мене. Один тільки вигляд нашого чорного закіпченого казанка із гарячою, прозорою, як сльоза, юшкою розпалив у мене апетит, а коли вже я всівся, то тут мене з головою накрив неперевершений тонкий аромат нехитрої рибальської страви. Сам того не бажаючи, я аж двічі голосно зковтнув слину, що сама собою враз набігла у роті.
– Ага, зголоднів! – аж зрадів дядько Василь на прізвище Биркос, той самий, що поступився батькові однією зі своїх гаток.
Дорослі загули, закивали, посміхаючись, головами та заходились довершувати останні приготування. Взявши до рук дерев'яну ложку і шматок хліба, я лише чекав тієї миті, коли можна буде дірватись до казанка.
– Ну, дай, Боже, не востаннє на Десні ночувати! – виголосив хазяїн принесеної пляшки, – другий, незнайомий ще мені рибалка, і дорослі повагом перехилили в себе пекучу рідину; хтось із них при цьому хекнув, хтось скривився, хтось із шумом втягнув через ніс повітря і тут же його видихнув: наша вечеря почалася.
Вечірній луг поринув у тишу. Анінайменшого подиху вітерця, жодного пташиного співу, лише скрип цикад. Десна немов завмерла, немовби й течія її уповільнилась, лише войки спроквола мандрували від кінців гаток. Умиротворилася ріка і дух цього умиротворення передався всьому її царству – вербам, лозам, травам, всьому сущому і живому на зеленому безмежному лузі. Лише потягнуло приємною, після денної спеки, прохолодою – випадала вечірня роса.
Я відчув раптом, як стомився від біганини, мабуть, – від переживань, можливо, – від густого, настояного повітря; відчув – і смак юшки для мене змінився: став не як насолода, не як забаганка, а – як винагорода. Кудись непомітно, назовсім, щез розпач від невдачі, натомість спокій та лад запанували в моїй душі.
Набігали легенькі перші сутінки. Між дорослими точилась повільна розмова про те, скільки раніше, одразу по війні, було в Десні риби. Дорікали Дніпрогесові, іншим греблям за те, що перекрили рибі шлях з низин Дніпра у верхів'я і в Десну. Шостці, заводи якої на погибель рибі скидають в Десну всіляку "хімію", якусь червону гидоту; рибнадзорові, який не воює з браконьєрами, а ті сітками та вибухівкою нищать стільки риби; нарешті меліораторам, які осушують болота, бо колгоспам все мало землі, тоді як не можуть до пуття дати раду навіть тій, яка вже в них є.
– Я так гадаю, – розмірковував вголос батько, – раз болота в природі існують, значить вони для чогось та й потрібні. Богові видніше, ніж людям. Я читав, як у Китаї з горобцями воювали, а тепер гусінь жере там все підряд. У природі зайвого нічого не буває.
Тим часом добре вже смерклось. Прибравши залишки нашої вечері, компанія перемістилась під здоровенну, більшу ніж наша клуня, скирду торішнього ще сіна. Попід її боками скрізь було насмикано чималенько сіна – одразу видно, що тут постійно ночують та ховаються від дощу рибалки, бо сіно влежане, а місцями у скирті рибалками повисмикувані мало не печери. Розстеливши в кого що було припасене з дому – рядна, старенькі ковдри,кухвайки, – почали влягатись і ми.
Розпочата розмова тривала і я боявся пропустити з неї бодай одне слово. Слухати було цікаво і заздрісно. Ну чому я так пізно на світ народився? Якби зараз було стільки риби, як тоді – хіба ж могло б таке бути, що я оце вже третє літо постійно ловлю з батьком на Десні, а справжнього ляща ще й не спіймав? Я ж навіть не мрію спіймати такого, як торік, отут, у Рокочівщині, вловив Толя Самойлович – на півпуда, про що ціле літо говорили, не вгавали, всі коропські рибалки. Толя Самойлович – дорослий вже чоловік, дядько. Начебто і рибалка з нього не дуже, гатки навіть своєї не мав, а от же ж поталанило людині – сів у чужу гатку та й увірвав отакенного ляща!
Авжеж, такого ляща я, мабуть, і не витяг би, а от трьохкілограмового – думаю, на нього у мене вистачило б сили та вміння. Ніхто серед моїх друзів чи просто знайомих мені хлопців такого ще ляща не ловив. От було б здорово, якби мені це вдалося...
Хоча щось біле, немов лапатий сніг, вже якийсь час мерехтіло у мене перед очима, але я за своїми мріями не звертав на нього уваги, аж доки вигук одного із рибалок не змусив і мене зосередитись на тому, що діялось навкруги.
Сутінки ще не стали остаточно ніччю, але все небо було вже всіяне зорями і тонесенький серпик молодого місяця висів над землею, додаючи не стільки світла, скільки краси та втаємниченості нічному краєвидові.