Як у казці.
— Ти хто? — спитав отрок зачудовано, бо таких великих синіх очей і такої білозубої усмішки, і таких соковитих, мовби щойно калиною побарвлених, губ зроду не бачив.
— Я — Любана, донька Боянова, — відповіла сміливо.— Чув, може?
Кивнув головою. Аякже, він наслухався і про скусно-го в лікуванні Бояна, і про його золотокосу доню. Але щоб вона була такою... такою мальованою, то й гадки не мав.
— А мене Степанцем звуть, сином Трояна, — врешті опам'ятався.
Він їй сподобався. Був високий і стрункий, як спис. Чорне волосся, перев'язане збляклою стрічкою, щоб не спадало на очі, синіло, мов вороняче крило.
— Ти — як боярин,— посміхнулась.
— Якраз вгадала.— І потупив вид. Згадав, що ногавиці на ньому, зшиті з трвстини, латані-перелатані, соро-чиця на плечах чорна, як земля, бо руки в матері стали кволими, праника не втримають. — Ти хіба боярина шу-. каєш?
Щось дуже чисте, як весняний струмок, щось дуже палке, як дубова полумінь, нове і незбагненне затопило її душу. І звідки воно припливло до неї? Якими ріками і з яких країв? Як ВОНО називається? Батько про це почуття ніколи не говорив. Торочив про богів та про війни, вчив пізнавати глибини лісової таїни. А про ЦЕ мовчав. Може, ЦЕ зветься ДІВОЦТВОМ? А може, дарунком доброї Лади, га?
— Ні,— заперечила. — Я шукаю тебе.
— Мене? — Степанець оторопів.— Давно?
— Не знаю,— засоромилася. Взяв її за руку.
— Давно шукаєш? — допитувався. Мовчала. А згодом:
— Покажи мені своє життя.
Він, певно, мав роботи по вуха, але хіба робота — заєць? Не втече. Що означає якась робота, навіть най-пильніша, супроти дівчини, котра прийшла з юнацьких снів. Він ще тримав її загорілу долоньку в своїй розплесканій чепігами, заступом і ціпом долонищі, дівчина й не пробувала звільнитися, в його долонищах билося серце.
"Може, направду мене шукала?" — тішився. Хотів, щоб шукала.
Того дня Степанець, син Троянів, показав Любані свою хижу. Вона не дуже відрізнялася від лісової оселі її батька: така ж присадкувата і задимлена, по вікно закопана в землю. Але гострою косою, що висіла на кізлі, оралом і ціпом дівчина зацікавилася. Небачені досі речі пахли новизною. Вона гладила сухореброго старого вола, що попасав на дворищі, і все поглядала на Сте-панця.
Потім водив її весею, що розсіялася обабіч Уняви. Через срібну змійку Уняви-ріки перестрибували, вигнувши спини, вербові кладки. Хижки, як старі гриби під папороттю, ховалися в тінях лип і дубів. Мацюпісінькі вікна, затягнуті міхурами, біліли, як очі сліпців. На призьбах, опершись на палиці, вигрівалися діди. їх онучата, розтелепані, нечесані, верхи на прутах гарцювали посеред лопухів.
Вже повечоріло, коли Степанець привів Любану до калинового куща на узліссі. Далі не пішов. Ліс кутався в чорне корзно, хлопець чув од матері, що під чорним корзном плодяться біси, русалки, шелестіні.
— Ти не боїшся? — спитав Любану.
— Кого?
— Лісових духів.
— Ні, я ж лісовичка.— Посмішка торкнулася її повних губ. Тепер, у сутінках, була ще краснішою. Золоте волосся темніло, як стара бронза. Він зірвав кетяг калини і закосичив їй голівку.
— Може, ти направду лісовичка... Шелестінь, що манить отроків цілунками і білим тілом? І вони, засліплені коханням, як сновиди, йдуть за нею. Йдуть, поки блуд їх не вчепиться. Ліс жорстокий.
Вона ніколи не думала, що ліс жорстокий.
— Ти його не знаєш, Степанцю. Ліс добрий. Ось підожди, я тобі колись покажу зелене царство. Там див, мов у казці.
— Коли?
— Ліс найкращий яр-порою.
— Ой, довго ждати,— зітхнув. — Завтра прийдеш? Не відповіла. Може, не чула запитання, прислухаючись до вечорового гомону, що долітав з весі?
— Прийди, ладо,— просив.— Сюди, під калину. Як сонце сяде. Буду чекати.
— Прийду,— пообіцяла.— А тепер прощай, Степанцю. Батько виглядає.
Ступила крок.
— Почекай.— Степанець хапливо притис Любану до грудей і припав спраглими губами до її губ; дівочі губи пахли прохолодою польової кринички, і були дівочі губи терпкі, як сік зеленого жита.
Рятуйте, боги!
Дівчина якусь мить не боронилася, вогонь Лади обпалив її, пробудив неясне жадання. Оксамитове небо впало на землю.
Що це?
Мить була короткою, як спалах меча. Очі сипнули пригорщу іскор, тверді кулачки вдарили Степанця в груди. Він не відчував болю, перший раз у житті пив хмільне любовне пиво.
— Пусти!
І таки вирвалась. Стрибнула в кущі, зникла. Лише шелест за нею... лише вітер.
V
Батько Боян не випитував, куди блукала. Куняв на пеньку біля вогнища і думав, що світ ратаїв зманив у нього доньку. Нічого не вдієш, така доля у довговолосих, їх завжди хтось зманює, вони гості біля родинної ватри. Тільки жадав би знати, що пожиточного вподобала донька у світі ратаїв? Від сходу і до заходу сонця роботу важку, як жорновий камінь? Хвороби? Смерті? Череватих жон, що родять у муках щороку? Боярські побори? Прощання жон з мужами, коли князь кличе на брань?
Вона, звичайно, усього за один день не помітила й, може, ніколи не схоче помітити, може, чари лісу слабші від чарів рольної землі, хто знає? Як їй пояснити, що орало і дарує життя і відбирає життя? Зрештою, не треба. Хай станеться, що має статися. Цього, видно, жадають боги.
Любана, не здогадуючись про батькові думи, пригорнулася до старого, поклала голову на коліна. Колись, малою будучи, любила отак засинати, він заколисував її безконечними казками.
Час казок минувся. Не вернеш...
— Ти бачив колись Ладу? — спитала раптово. Стрішки йогр навислих брів полізли угору.
— Ні. А що?
— Нічого,— зашарілась.
— Я бачив лише Перуна, як і ти. А Лада, переповідають, була доброю і плодючою, як мати земля. Те, що Перун знищував громами і кривавими січами, вона кожної ярової пори обновляла і примножувала. її дерев'яна подоба стояла на требищі, там... — старий показав на двері.
Там...
Любана пам'ятала місце, де було предковічне треби-ще. В давнину предки обкопали требище глибоким ровом і обнесли дубовим окіллям — від ворога богів стерегли. Тепер рови згладилися, лісове коріння, дощі та кроти зробили своє діло: на священному місці пнуться до хмар дерева мужів — дуби, яких Боян не пам'ятав молодими. Ніхто сьогодні не покаже, де жили предковічні боги, на яких трималася Русь.
А було... Кожен вибирав собі бога до вподоби. До Перуна приходили вої і просили звитяги на бранному полі. Діви несли вінки Ладі. Пастухи, торговії люди, гуслярі, напували козячою кров'ю Велеса. Цей бог мав людське обличчя, роги й ратиці, як у цапа. Смішний був Велес і добрий. А потім... Ти відаєш, що скоїлося потім?
Боян повідав про це Любані не раз. Прийшли християни, князя Володимира — Ясного Сонця гридні, збурили требище: повалили окілля, богів же грізних і добрих кинули у вогнище. Тоді далекий пращур Бояна потайно виніс з полум'я Перуна, і з того часу найстарший у роді мусив вікувати в лісі: пильнував старожитнього бога. Такий заповіт передавався від покоління до покоління і ніхто не зважувався ослухатись. Боян був останній із сторожів.
Боян не тішив себе думкою, що після того, коли піде у Вирій, його варту заступить Любана. Де бачено, щоб Перуна оберігало кволе дівча, дарма що Боян навчив дівку стріляти з рожанця. її стріла не знає промаху. Орудує вона також рогатиною. Однак меч для дівочої руки заважкий. Але Перун не любить дівок, він кохається у воях. Інша справа, коли б у Бояна народився син, тоді рід не перевівся б, його сім'я дало б брость, мав би Перун оборонця.
Батько зітхнув. Любана гадала, що він печалиться долею старих богів. Розраджувала:
— Хто відає, може, боги, як люди, народжуються і вмирають? Ти сам говорив: ще прадіди позабули Сва-рога, а колись він жив у кожному листочку і билинці, перо не посміло випасти з крила птаха без його волі. А ще перед Сварогом був Пан.
— їх змінив Даждьбог.
— Даждьбога скинув Христос. Виджу, що в богів людські долі — ніхто з них не вічний.
— Помовч! — розсердився Боян. Йому не сподобалася доньчина мова. Ой, замало посіяв їй у душу трепету й покори перед незвіданими силами. Гнівався за це на себе. Міркував, що завтра же, як вмиється росицею Хоре, поведе Любану до заповітного дупла, хай дівка зазирне у порожні очниці Перуна, хай поселиться в її серці чорний страх — віра без страху немислима.
На самому споді його душі, в попелі прожитих днів, разом з гнівом Любанині слова роздули, як маленьку жаринку, сумнів: а чи не задарма перевівся його рід отут, у пралісі над Унявою-річкою? Може, Даждьбог перейняв подобу Христа? Бо що змінилося з того часу, як русичі увірували в Ісуса? Правда, новий бог, позичений у гречинів, прийшов з хрестом, але, о предки, як цей хрест схожий на Перунів меч.
Думка, мов птаха легкокрила, могла долетіти до забороненої межі, а Боян уже застарий для того, щоб ламати звичне. То хай все зостається по-давньому. І він обрізав мислям крила. Мусив їх обрізати, бо вогнище в хижі раптом засичало, в Боянове лице пирскнув сніп іскор. Боги й опікуни домашнього вогнища Цур і Пек нагадували про себе. Боян, як молодик, схопився з пенька, на в'язаночку зілля-дивини капнув дикого меду і кинув жертву вогневі. В хижі запахло лісовою галявиною, ватра притихла. Боян зачерпнув у жмені синього диму, дихав ним, умився димом, як водою. Очищався.
— А знаєш, Любано,— промовив, коли настав спокій у його серці,— християни не відали, що чинили. Ніби можна спалити вогнем богів? Боги згоріли, димом увійшли у людське серце й там живуть понині.
— І Лада теж?
— Теж. Кожен отрок у пору змужніння виповнюється тугою за Ладою. Він не їсть і не спить, сохне, як дерево, що розщеплене списом Перуна, аж поки не приходить до нього Лада в образі діви.
— В тебе, отче, була своя лада?
— Аякже. Твоя матір.
Він не любив оповідати про матір. Уже зрілим мужем умикнув її по-вовчому далеко звідси, в гірській оселі. Три дні лежав Боян у кущах поблизу криниці, гірські духи насилали на нього студінь і сльоту, мучив його голод, а він лежав і підглядав, як дівки приходили до криниці брати воду. Жодна з них не западала в серце, тільки третього дня побачив її, маленьку, як снопик вівса, і таку ж золотисту, як снопики вівса. І Боян накрив Дівчину корзном.
Вона тужила за своїми горами і в'янула. Боян напував її відваром зілля, загортав у ведмежі хутра, несміливо цілував золоті коси, прикладав вухо до жіночого живота — чекав сина.