Довго здержуване бажання випити вибухнуло тепер з усією силою, наче гамір між учнями, коли дяк віддалиться.
А тим часом у іншій частині замку засіло до столу шість мужів: Свидригайло, Анзельмус, обидва князі і двоє дужих плечистих лицарів. Один із них, сивавий вже, мав на собі багатий шовковий, у золоті хрести вишиваний, довгий каптан, а волосся спадало аж на плечі довгими кучерями. Другий, ще молодий, з світлою бородою та волоссям, зібраним у сітку на вершку голови, держав між колінами довгий та широкий лицарський меч у багатих піхвах. На собі мав білий одяг з хрестом, під яким виднілись два мечі.
Перед ними стояли серед останків вечері наповнені вином чаші, а поруч них кілька високих срібних дзбанків з напитком. Служби не було. Самі князі наливали собі вино та пильнували гнотів олійних ламп, які горіли у великому п'ятираменному ліхтареві. Усі присутні слухали саме слів старшого з лицарів, який говорив повільно і поважно.
— Ідучи сюди,— говорив він,— гадав я відвести тебе, брате Свидригайле, від війни з польською шляхтою. Підла та боягузлива вона, без бога в серці, без віри в душі. Зате є в неї зажерливість і захланність, а особливо нечувані брехливість і хитрість, проти якої сам сатана блідне й тікає у пекло. Цією хитрістю довели вони до з'єднання Польщі з Литвою саме тоді, коли римський цісар почав звертати увагу на західні кордони цісарства. Вони зламали всі договори, скористувалися допомогою всієї Європи та святого отця в Римі, щоб під прикриттям походів на татар згнобити Русь, роз'єднану міжусобицями. А тоді зібрали сили Литви і Русі і ними побили нас... Але недосить цього. Каверзами й обіцянками підбурюють населення наших земель проти побожного лицарства, і недалеким, може, є час, коли світська влада і міста виступлять проти слуг Христа... У вас також не видко вже серед боярів тієї великої любові, коли душу віддають за своїх друзів. Вони дбають тільки про надання, княжу ласку, про гроші. Не їм і не нам, лицарям ордену, належить майбутнє, не у нас сила і значення, не в нас. Ось чому не бажав я радити тобі війну, Свидригайле! Однак, їдучи сюди, бачив я товпи збройного люду, який збирався по дорогах вітати великого князя. Гей, коли б то мене так вітали у прусських городах та селах! Швидко заволодів би хрест німецького лицарства на всіх землях між Балтиком і Підляшшям. І я подумав собі тоді: "Пробі! Свидригайло має в руках невичерпний скарб народної сили. Тисячі і десятки тисяч, хоч і невправних копійників, можуть залити повінню всю Польщу, а тоді, вражені виглядом розбурханого моря народу, опам'ятаються і наші братчики. їм, цим велетенським товпам, належить доля країни. Благо тому, хто стане на чолі їх, а горе й погибель їх ворогам! З усіх сил допомагатимуть ордени цим товпам і тобі, великий князю, їх цареві.
Свидригайло аж тепер зміркував, до чого гне великий магістр, і зарухався неспокійно. Зиркнув раз і другий на патера та князів і, певно, був би взяв під розвагу слова старого досвідченого магістра, коли б князі Чарторийські засперечались з його поглядами. Але вони обидва добре знали вдачу великого князя і ні одним рухом не зраджували, як дуже цікавить їх рішення щойно порушеного питання. Ось вирішувалася їх доля, їх майбутнє відношення до особи володаря, та ні один, ні другий не моргнув і вусом.
— Вибачте мені, побожний магістре,— заговорив Анзельмус.— Я вбогий францісканець, то куди мені до ваших розумних, досвідчених голів. Все-таки не раз трапляється мені слухати проповіді високопоставлених духовників, які стоять близько до коронованих осіб. Ось раз навів один із них казочку про бика, на якого напав лев. Наляканий до смерті бик побіг стрімголов перед себе. І ось зустрів його козел. Здавалося, що бик рознесе на рогах слабосильного козла. А той, хоч душа забігла в п'яти, та все-таки наставив роги, наче бажав напасти на противника. І о диво! Ще дужче наляканий бик завернув з дороги і наосліп побіг геть, ширячи переполох між звірами. Ще раз, кажу, вибачте мені, достойний пане, але мені здається, що цю казочку можна прикласти до вас. Литовсько-руський лев наполохав двадцять років тому прусського бика, а той тікає тепер перед польським козлом. Ось що!
— Справді,— докинув Свидригайло, радий, що може й від себе щось додати.— Ти, брате, забув, що цим разом литовсько-руське боярство буде з тобою проти польської шляхти, а не з шляхтою проти тебе. Загибель ворога певна!
— Так, без сумніву, так,— відповів спокійно Русдорф.— Я певний того, що, хоч би світ завалився, Свидригайло не зрадить союзників... Знаю, однак, і те, що той польський козел знайде таки у нас дома тисячі союзників серед міщан, світської шляхти, мужиків, словом, усіх, кому набридла кормига духовного ордену. Тому бажаю опертися на союзникові, перед яким задрижав би ввесь світ, а саме на руському народі.
Свидригайло аж почервонів від задоволення, коли почув похвалу своєї вірності з уст великого магістра. Але саме тому здалося йому, що союзники не вірять у його силу.
— Коли вірите у мою вірність, чому ж не хочете вірити у мою силу? — спитав він.— Чи не одна доля жде мене, як і вас, на випадок поразки?
— Ба,— усміхнувся Рутенберг,— на це ваша княжа милість зволять послухати другу казочку. Раз дивувалася муха, яка сідала на лисині єпископа, що його достойність стільки разів б'є себе по голові, щоб убити муху. А єпискоїі сказав на це: "Правда, я терплю біль не раз і не два, але від цього не вмру. Якщо, однак, тільки один раз зачеплю тебе рукою, то ти згинеш безповоротно, роздавлена рукою". Переможений Свидригайло завжди зможе звернутися до народу, і той не зрадить його. Куди ж звернеться побитий орден?
— Як куди? До Свидригайла! — гукнув великий князь, вдаряючи себе долонею у груди.— Не такий-то він безсильний, як вам здається. От послухайте!
Право литовське дещо інше, ніж ваше, бо у мене є право і сила відняти землю в неслухняного, і він не втече від моєї руки. От бачте князів Чарторийських. Вони мої друзі, а навіть свояки. Якщо, одначе, котрий із них не послухає наказу — стане в одну мить із князя безземельним бурлакою. Може, ні?
Тут Свидригайло звернувся до обох князів. Молодший Олександр не втерпів, і глумливий усміх промайнув по його лицю, але Іван підтакнув головою і потвердив поважно:
— Так, є такий у нас закон, але, щоправда, віддавна ніхто його не застосовував, бо йнема прикладу, щоб хтось не послухав*великого князя. У цьому законі бачите, побожні магістри, запоруку сили і влади великого князя, навіть без цих тисяч, про які згадували. Правда, ми можемо і ті товпи покликати, але тоді вони перестануть бути кріпаками, а стануть свобідними кметями, путні бояри та замкова служба забажають боярських надань, а там і кинуться на нас, природних власників і господарів цих земель. Чи ви не бачите цього? Я присягну, що саме ця думка заставила великого князя зійти з дороги цим товпам. У них є лев, то правда! Він може вмить розірвати наших ворогів, це правда! Навіщо ж, одначе, кувати меч на власну шию та ще власною рукою?
Обидва брати перекинулися поглядами, великий князь ударив кулаком об стіл, а потім, вхопивши величезну чашу вина, гукнув весело:
— Ось так, князь Іван висловив саме те, що я сам думав, тільки куди краще. Звісно, вчений чоловік, не те, що я, вояк, ловець і... ну, і пияк! Ха-ха-ха! Випиймо ж за добру згоду та на вірний союз, на погибель польській шляхті!
І одним махом випив чашу.
Обидва князі та Рутенберг зробили за його прикладом, тільки Русдорф мовчки про щось думав. Узяв чашу до рук, але поводі, видко, без охоти. Патер Анзельмус поналивав чарки вдруге і, ждучи на магістра, почав поволі говорити:
— Не вагайтеся, illustrissime, заключите союз із наймогутнішим володарем Сходу! Він від вас нічого не просить, крім збройної допомоги, та й то недарма! Часи важкі, хто не з нами, той наш ворог, у нас нема місця для таких, що то ні пес, ні баран. Знаєте адже, як горбатий та зизоокий єврей не хотів заплатити мита лицареві, яке той встановив по грошу від голови. Його витягли з носилки та поставили перед паном. А той каже: "За те, що ти їдеш дорогою, належиться мені один гріш, якого ти не хочеш мені заплатити. Але ось бачу, що ти єврей, а це коштує також гріш; так само оплачуються у мене всі каліки. За зиза заплатиш третій гріш, а за горб четвертий. Отже, плати чотири гроші, коли одного було тобі мало! Плати або повертайся додому!"
Довго ще велися переговори між обома магістрами, переплетені жартами та чарками. Аж над ранком було вкладено союз, князь сп'янів, а патер Анзельмус потирав руки у малій кімнатці прибрамної вежі та, підібравши поли, скакав довкола столу, на якому красувалася чимала купка срібняків...
XIII
Другої днини тією самою дорогою, якою їхав у Чарторийськ Свидригайло, шкандибав на маленькому литовському коникові Грицько. Теплий південнозахідний вітер приніс відлигу. Донедавна ще вкритий білою габою, ліс почорнів враз, порудів, шлях розм'як за ніч, і копита коня глибоко входили у снігову кашу. Поволі волікся Грицько дорогою. Сильний вітер дув йому просто в очі, а хвилинами покрапував теплий дощ. Годі було й придумати гірших умов для подорожі, та проте мандрівник не звертав на них уваги, наче якась невидима стіна відділяла його від них. Похилившись у кульбаці, шкандибав, сприймаючи байдуже і дощ, і вітер, і холод. На його плечах теліпалася перевішена рогатина та туго закрита тула з луком і стрілами, а намоклий кожух і подерті штани надавали невеличкому Грицькові вигляду лісовика-опришка або каланника, який тікає від боярської нагайки у ліси.
На змарнілому лиці видно було, одначе, не тільки тілесну втому. Стиснені брови та глибокі зморшки довкола уст вказували на душевну муку. Тут і там зводився вершник у кульбаці та оглядав перед собою розмоклий шлях. Часами гіркий усміх пробігав по його вустах і знову застигав на лиці у маску скорботи.
І справді! Тієї самої днини був він у великого князя з листом від боярина Миколи. Він ждав запитання, щоб розказати про незвичайні успіхи повстання, про вірність та піднесення народу, про посвяту боярина, але ждав надармо. Свидригайло прочитав листа, а там і відповів:
— Скажи бояринові, що я жду на травень служби з його земель у Чорнобилі.