До того Берестечко дало українській нації вартості далекосяжного значення:
1. переконало, що бойова вартість повстанчої черні, себто невишколених у військовому дусі повстанців, дуже мала і що чернь не встані запанувати над своїми настроями в скрутні моменти бою;
2. піднесло завзяття, духа реванжу й спаяність нації;
3. створило світлу традицію, якою житиме українська нація ще довгі віки.
Традицію Берестечка принижують у нас не тільки польські, а за ними й інші чужинецькі історики, але теж українські, як оце хоча б Грушевський; для нього Берестечко це жахлива поразка. Та це погляди, що не витримують критики, коли розглядати їх у світлі фактичних воєнних подій. На жаль, ні Грушевський ні інші історики не звертали уваги на воєнну сторінку доби Хмельницького і тому їхні оцінки односторонні та кидають на наше минуле невірне світло. Для воєнної історії важливі не тільки блискучі ефектовні перемоги, але теж і тверді бойові чини, от хоча б як Берестечко, з яких майбутні покоління довгими віками могтимуть черпати для себе цінний досвід і науку.
Ні Хмельницький, ні старшина, ні теж козацтво не почувалися переможеними після Берестечка. І тому й до берестецької кампанії стосуються слова Наполеона, що гордо говорив про своїх вояків:
"Вони, хоч і відступають, та ніколи не почувають себе переможеними".
БІЙ ПІД БАТОГОМ
(1-го — 2-го червня 1652 р.)
"Іду на вас!"(Святослав Завойовник)
Українське військо. Білоцерківський договір з вересня 1651 р. з Польщею і серед військових частин і серед населення викликав чимале незадоволення.
Наново віджило прагнення до негайної розправи без уваги на обставини й засоби. Те прагнення протиставлено "уміркованому" способові вести війну, що його представником мав бути ніби сам гетьман. Ця "уміркованість", що нею дорікають ще нині деякі історики великому гетьманові, — ніраз не була виявом якоїсь його нерішучости чи теж його, мовляв, глибоко закоріненої відданости королеві, якої б то він ніби ніяк не міг був визбутися. "Уміркованість" походила в першій мірі з продумання всякої найдрібнішої справи, із докладного плянування походів і боїв; із глибоких студій бойових і політичних умов, словом, — із таких прикмет, що завжди характеризують великих вождів. Хмельницький іде так далеко, що зриває з балакучістю попередніх вождів протипольських повстань, з їхніми щирокозакроєними військовими нарадами, з їхніми кампаніями, задумами на велику міру, — а що не доходили до кінця за відсутністю розробленого пляну, а з тим і розвідки, харчів, боєприпасу, засобів транспорту, врешті — з їхнім бунтом і лише бунтом, а не творчим збройним зривом.
Оце нове у Хмельницького викликає незадоволення широких шарів народу, що не розуміють ще потреби мовчанки й потреби доцільного розподілу часу та засобів бою.
Гетьман використав Білоцерківський договір на те, щоб зорганізувати молоду державу й подбати про всі засоби для дальших воєнних операцій.
Бо ж. було ясне, що поляки договору не додержать: сойм зірвали і тим самим не було як цей договір затвердити. А молода держава потребувала часу для організації адміністраційного апарату, грошей для війська і ординців та для закупу боєприпасів, потребувала забезпечити собі північні — литовські й московські — та південно-західні — волоські кордони. Потребувала врешті опокою й передишки на те, щоб засівалися ниви й родився хліб, без якого Україні грозило мариво голоду.
Врешті приходить слушний час. Гетьман наладнав зв'язки з ордою, придбав припаси салітри, сірки й олива з-за кордону, підготовив усе до задуманої кампанії і несподівано, зриваючи Білоцерківський договір, скликав на "світлім тижні" 14-ого травня 1652 р. Велику Раду в столичнім Чигирині. На цю раду закликав — "усіх полковників, осавулів, сотників і всіх козацьких урядників". При нарадах було також приявних около двадцять мурз і білгородських князів.
З Чигирина Хмельницький негайно розіслав листи до всіх полковників, щоб готовилися в похід, були "запасні кінні й оружні". При цьому визначив збірні пункти для лівобережних полків: Полтаву, Зіньків, Гадяч, московське пограниччя й Веприк.
Алеж при тому гетьман не зазначував, чому заряджує цю мобілізацію. Це міг бути похід на Московщину, на Молдаву, або й на поляків. Головно мобілізація лівобережних полків непокоїла поляків, що не почувалися певно, тим більше, що на Лівобережжі стояли на лежах теж польські збройні сили, використовуючи окрему що до цього постанову Білоцерківського договору.
Українська мобілізація йшла скоро й справно. Полковники негайно порозсилали мобілізаційні листи і з кінцем травня вся українська держава була готова до війни.
Зберігся зразок отакого листа, яким полковники заряджували в себе мобілізацію:
"Яско Воронченко пулковник прилуцкий. Всъм вобец и кождому з товаришов полку нашого Прилуцкого. Въдомо чиню вам сим писаниєм моим од старшого и до меншого и розказую вам именем и владзею пулковництва моєго: скоро писане моє дойдет вас, того ж часу абисте би всъ як нарихлей до полку стягали зо всъм. Кгди я тепер с полком стою под Миргородком на Осницъ, а вам писание моє посилаю через товаришов, меновите Грицка Плаксу, Савку Кущенка, Конона Саченка, абисте би якнайрихлей поспешили, нє только реєстровиє але и нереєстровиє: аби добриі молодце из добрим оружием — рад прийму за товаришов. При тим вас Господу Богу поручаю. Писал на Осницъ року 1652 мая 18 дня. Вам всего добра жичливий више писаний пулковник рукою власною. До Дептавки, до Самбора, до Стричовки, и от города до города абисте слали".
З кінцем травня був теж зорганізований північний фронт, проти литовського війська Радзівіла. У проводі північного йійська стояв полковник Подобайло.
Для полків — переяславського, прилуцького, миргородського й полтавського — як збірне місце визначено Переяслав. Частина татарського війська стояла при гетьмані, а головні ординські сили саме вирушили з Криму.
Після чигиринської ради Хмельницький з невеличким військом і частиною татар, що стояли були під Полтавою і перейшли в той час на правий берег Дніпра, вирушив у напрямі на Волощину, назустріч ханові й орді. Друга частина татар, що стояли з гетьманом, перейшла в Чернігівщину.
Шлях, що ним ішов Хмельницький, згідно з тогочасними записками, виглядає так: з Чигирина вирушив гетьман у "степ" на урочище Борок, не доїжджаючи до Чорного Лісу, а 23-го травня з цього ж урочища пішов вздовж річки Тясьмина попри місто Тарасівку. Там гетьман зустрів ногайську орду й кримських татар.
Військо, що йшло з гетьманом, складалося з чотирьох полків: чигиринського, корсунського, канівського й черкаського. Кожний полк нараховував около 3.000 людей; отже разом було яких 12.000 війська. Після зустрічі з татарами сили Хмельницького збільшилися на 20–25 тисяч. Величко подає число всього війська на 26.000, Кубаля на 20.000 татар, а Костомарів на 5.000 татар під Нуреддіном і 14.000 під Карач-мурзою. Зрештою з гетьманом ішов також його син Тиміш Хмельницький; "Tymos des Chmielnytzkyj sohn ist ein wunderlicher Kopff und grosser Tyran", — так характеризує його шведський посол. [13]
Усе військо йшло без табору, або — як тоді звали "комуніком", "влегці" чи "по-ординськи".
З Тарасівки Тиміш відділився від гетьмана й рушив з п'ять-шість-тисячним відділом на Брацлав — попри Ладижин, кудою вів шлях на Волощину; сам гетьман пішов на Умань.
Хмельницький, знаючи місце, де отаборився Каліновський з польським військом, ще під час походу розділив сили згідно з пляном майбутньої бойової акції. Синові наказав іти помалу — не більш як одну-півтори милі денно, — Карач-мурзі з п'ятьма тисячами татар і з козацькою кіннотою велів іти на польський табір лівою стороною до Батога та понижче його перейти річку Бог, — а сам просувався за Тимошем на відстані однієї милі в напрямі на Ладижин. Дві чи три милі перед Ладижином гетьман наказав Тимошеві повернути праворуч і перейти річку Бог повище Ладижина, а сам післав до Каліновського листа, звертаючи йому увагу на те, що Тиміш іде з військом помимо польського табору та порадив, щоб Каліновський уступився з волоського шляху, бо може прийти до зайвого бою, — тим більше, що місце, обране поляками під табір, для них дуже недогідне й невідповідне. Цей лист від 30-ого травня, записаний у багатьох тогочасних джерелах, так що немає сумніву щодо його історичности. В ориґіналі він не зберігся; до нас дійшли деякі його перерібки. Костомарів подає такий його зміст:
"…Не хочу таїти перед вами, що неслухняний син мій Тиміш, взявши декілька тисяч війська, йде сватати дочку волоського господаря. Певна річ, що яке кому до цього діло. Але я дивуюся, чому оце численне польське військо отаборилося біля Батога, ніби на те, щоб заступити дорогу моєму синові. Прошу вашу вельможність, зважаючи на спокій вітчизни, відійдіть з вашим військом — тим більше, що військо польське таборує на місці зовсім незручному щоб оборонятися. Боюся, щоб часом весільні бояри, люди легкодушні, не стали сваритися з військом, а синові моєму, людині молодій, не прийшла думка пошукати першого успіху військового таланту".
Господар Молдави Василь Лупул (1634-53) (з ґравюри в "Theatrum Europaeum" VII, 1663)
Та вже день перед тим — 30-ого травня — татари переправилися почерез Бог понижче Батога, а Тиміш ще скоріше, бо вночі 29-ого травня, перейшов на праву (південну) сторону річки повище Ладижина. Ніби зовсім не займаючи польського табору, Тиміш вирушив на захід шляхом на Волощину. Насправді ж зробив це тому, щоб не мусіти переходити річки Сельниці в її долішньому бігу, а яка вливається до Богу, та щоб змилити чуйність поляків. Опісля гетьманич завернув у сторону Ладижина, обійшов польський табір і зупинився позад його на горбах; у лісі.
Польське військо. З весною 1652 р. поляки рішили були розпочати похід проти хана. Щоб зберегти свої сили від зайвих несподіванок задумували прихилити на свою сторону українське військо.