Не раз і не два мусив зішкрябувати з пергамента якусь закарлюку, що її мимохіть потягла убік сонна рука. За те від єпископа Симеона докір мав у нерадивості й лінощах, а кому ж після звичної з отроцтва похвали таке слово на душу ляже? І в келії життя уже не радувало, і вдома осоружним стало. Почали в голову йому, від лукавого, не інакше, думки гріховні лізти: чи не ліпше з моста в воду кинутись, ніж отак скніти в зневазі й ганьбі? Жахаючись, гнав їх від себе, боявся хоч комусь зізнатися: розумів, що тільки гірше від того стане.
В одному мав утіху для душі – в читанні. Одного разу принесли йому книгу Козьми Індикоплова, аби зробив із неї список[284], і постав тоді перед ним увесь Божий світ – широкий, незвіданий, повний дива дивного і химер нечуваних. Так захопився, читаючи, що забував про роботу свою – знову дісталося від архиєрея. Зате пам'ять його безвідмовно, як завжди, ввібрала в себе всю "Християнську топографію" і те для нещасного Патапія стало єдиною відрадою в безпросвітному смутку душі, дало молодиковій уяві неабияку поживу, а душі насолоду: на якийсь час навіть біда його відступила, дала спочинок змученому єству.
А за тим з волі преосвященства засів за "Моління Данила Заточеника " і був причарований його живим, тріпотливим та пахущим словом:
"Засурмимо, наче в труби золотокуті, в розум ума свого й почнемо грати на срібних органах, мудрість свою засвідчуючи."
Улягались, зворохоблені негараздами, печалі Патапія; ніби не чиїсь, тростиною виведені на пергаменті словеса читав, а живу воду пив:
"Встань, славо моя, встань у псалтирі й у гуслях. Сам бо встану рано й сповідаюсь тобі. Та розкрию притчами загадки мої і провіщаю в народах славу мою, бо серце розумного укріпляється в тілі його красою й мудрістю."
Дивним чином здалось тоді Патапію, що це з нього ллється красне слово, ніби не чуже він читає, а своє віщує світові, котрий, завмерши, у благоговінні ловить кожен звук із уст мудреця.
"Був язик мій, мов тростина книжника-скорописця, й вуста привітні, як бистрина річкова. Через це взявся писати про узи серця мого та й розбив їх люто, як древні немовлят об камінь."
Невідомий Данило писав до самого князя про скруту свою і те спершу було для Патапія, мов сіль на рану, бо нагадувало про власні біди:
"Друзі мої та близькі мої й ті зневажають мене, бо не поставив перед ними трапези зі стравами різноманітними."
Втім у словах незнайомця і ліки були водночас: виходить, не один Патапій, попри грамотність свою, нуждою маявся.
"Княже мій! Не зри на зовнішність мою, роздивись внутрішність мою. Бо я, господине, хоч одежею вбогий, та розумом багатий, юний вік маю, та розум старий у мене. Думкою б ширяв, мов орел у повітрі."
А так! Так таки так! Патапієві думки – ого! – вище хмар. Тільки… Мов птицю-лебедя цілить їх там стріла люті Желанєвої і падають вони безпомічні з небес, розбиваються об камінь на безплідній пустелі вбогого живота його.
"Багатий муж усюди знаний є, і на чужинській стороні друзів має, а вбогий — у своїй зненавиджений ходить. Багатий промовить — усі змовкнуть та піднесуть слово його до хмар, а вбогий скаже — усі на нього кричатимуть. Чиї ризи багаті, того й мова поважна."
"І хто ж такий сей муж – Данило Заточеник?" – без міри зацікавлений, розпитував у всіх Патапій. А коли почув, що той був тутешнім, з Переяслава, служив колись при княжім дворі де й зажив ще змолоду слави мудреця, запалився Патапій заздрістю, побачивши в ньому взірець для себе: ось яка доля мила його серцю! Чим далі пив він словесний трунок такого ж юного, як сам, Заточеника, тим більші завидки брали Патапія, бо відтоді понад усе прагнув земної слави мудреця: щоб і його власне слово хтось отак само переписував – не по смерті навіть, а заживо ще.
"Ліпше в утлій лодії їздити, ніж злої жоні таїни повідати. Утла лодія порти намочить, а зла жона все життя мужа свого погубить. Легше камінь довбати, ніж злу жону навчити. Залізо розтопиш, а злу жону не навчиш. Бо зла жона ані повчань не слухає, ані священика не чтить, ні Бога не боїться, ані людей не стидається, а всім дорікає та всіх осуджує."
Та невже?! Невже і мудрець сей, Заточеник, теж потерпав від жони своєї?
"Що зліше від лева серед чотириногих і що лютіше серед плазуючих по землі? З усього того злостивіша зла жона. Немає на землі нічого лютішого за жіночу злобу. Через жону спершу прадід наш Адам з раю вигнаний був, через жону Йосип Прекрасний у темниці зачинений був, через жону Данила пророка у рів ввергнули, де леви йому ноги лизали."
Боже правий! То виходить, не один він, Патапій, зазнав кривди від сього вселенського зла – жони. Навіть Данило Заточеник мучився так само... І вже одне це підносило Патапія над оточенням його, хай і у власних лише очах, а все одно.
"Золото топиться вогнем, а людина напастями, пшениця, коли товкти її сильно, хліб чистий дає, людина ж в печалі розум довершений набуває...
Злидар-бо мудрий, мов злато в нечистій посудині, а багатий хоч і красивий, так безтямний, наче та подушка з паволоки[285], що соломою напхана."
Чим більше вчитувався молодий книжник, милуючись красним словом мудреця, тим більше знаходив подоби між собою та Заточеником, аж доки одного дня не прийшов до коромольної думки, що він таки схожий чимось до невідомого йому Данила: і долею своєю, і терпимими муками, і любов'ю до красного слова і... і мудрістю своєю навіть, хай не явленою ще світові, проте, без сумніву, рожденною вже в серці – так і проситься ж бо назовні!
Жаль тільки, що не було в нього нагоди, як у Данила Заточеника, мудрість свою перед світом проявити. Але свято вірив, що проявить! Читаючи чуже слово, весь час ловив себе на думці, що й він здатен так написати. Одна біда – пергаменту не мав. Та й години вільної теж...
Зате, як віддав Патапій єпископу готовий список з Данилового "Моління", так з того дня й почав по-іншому дивитися на світ навколо себе. Коли трудився над третім уже списком літопису переяславського монастиря Святого Миколая, дуже кололо йому очі сухе й незграбне письмо якогось писця-чорноризця: куди там супроти Данила Заточеника! Все одно, що солов'я з горобцем рівняти. І якось сама собою ворухнулась тоді рука з тростиною, аби замінити недоладне слово, а вчинивши те, душа Патапія вмить таке полегшення відчула! Бо благим був намір його, як переписувача: виправити чуже недолуге письмо – хай і не до рівня Заточеникового "Моління" вознести його, бо ж літопис є літопис, так хоча би підправити, аби тим людям, що читатимуть опісля, не муляло око незугарно вжите слово.
Сподобалось. Навіть запишався собою. А потім вже й спинитись не міг: то тут слово переставить, то там іншим замінить. У дії своїй вбачав мало не десницю Божу – на добро ж бо творив. Між тим, думка Патапія на місці не стояла і знову якось, ніби навіть поза волею його, наче згори хтось шепнув, зродився в голові зухвалий замисел: наситити літопис непроявленою ще ніде мудрістю своєю. Не на похвальбу собі, бо ж ніхто не взнає, що словеса Патапію належать, ні! Іншим для повчання, врозумління їх заради – ось що спонукало молодого книжника до дії. І пергаменту не треба, і година – ось вона! Ні, не собі прагнув слави Патапій, а винятково мудрості Божій.
"Літа 6619[286]. Поідє Володимеръ Всеволодичь[287] на Дон, супроти нечестивих половців ста і рать Отрока[288] посіче, а жони і скот його поімаша. Ізидє Отрок з поля Половецького, і тиша бисть по тому в землі Руській..."
Перечитавши одного дня ці словеса, скривився Патапій, бо не було в них нічого від мудрості. Посидів замислено, а потім з острахом в душі, трохи навіть тремтячою рукою, вивів у своєму списку:
"...Ізидє Отрок з поля Половецького, якожде знавісніла жона з житла, і тиша бисть в землі Руській, мовби в домі побожного мужа."
Втім, не вдарив з ясного неба грім і земля під ногами не розверзлась. Тож двічі посмакувавши своїм творінням, лишився вельми ним задоволений – не згірше Данила Заточеника написав! І з тієї години, відчуваючи вишнє своє призначення, почав Патапій насичувати[289] чуже письмо власними розмислами, готуючи коливо[290] мудрості, як вірилось йому самому. Бачив себе юним опереним птахом, що вилетівши вперше з отнього гнізда, стає на крило і вже думкою ширяв у вишині разом із мудрецями з мудреців. Бачив себе у славі, шанованим усіма: і єпископом, і князями, бачив попрану людським осудом мучительку свою Желань і як спраглий в пустелі, діставшись рятівного затінку оази, впивається чистою прохолодною водою, так і Патапій впивався розквітлими в душі благостинями – нехай і потай від усіх. Поки що. Бо вірив: настане той день, коли вознесеться над Переяславом його слава мудреця і вклякнуть тоді присоромлені недоброзичливці, підуть, підлещуючись, слідом, аби тільки не пропустити жодного златника[291] мудрості, що щедрим дощем спадатиме з Патапієвих вуст.
Зима минула в тихій радості, та навесні посипались на нього нещастя – одне за одним.