ну, еталон, розумієш?
Усе, що Вадик не міг пояснити і виразити простими "смертними" словами, він виражав словом — "еталон". Чому воно так сподобалося Вадикові — цього не знає ніхто.
— Скажи краще, в кого ти його бачив.
— В учителя малювання, звичайно. А створив цей проект справжній архітектор. Едуард Прокопович просив нас зібратися разом о другій дня. Подивимось, обговоримо, оцінимо...
Не знаю, як би я дочекалась другої години, якби до того часу не сталося ще однієї події: нас розпустили на канікули. Все! Сьомий клас закінчено і віднині ми вже восьмикласники. Під кінець кожного навчального року мені страшенно набридає почуватися четвертокласницею, п'ятикласницею, шестикласницею... наставав день, коли я раптом починала відчувати, що давно виросла "з цього платтячка", що засиділася в одному класі (от якби можна було переходити з класу до класу коли захочеться!), і час дорослішати. Проте восьмий клас — це вже та пора, коли й дорослішати далі не дуже-то й хочеться.
О другій весь наш екіпаж був у рибальській хатині. Втім, прийшли не лише тимурівці, а всі, хто знав про проект і про нашу морську тимурівську заставу, тобто майже всі шести— і семикласники нашого селища. Ми ледве вмістилися у рибальні, та й то лише тому, що хлопці піднялися на гамаки і звисали звідти, наче бабуїни.
Проте о другій ні вчитель малювання, ні архітектор не з'явилися. А надійшли аж тоді, коли ми встигли набігатися островами, а дехто — навіть скупатися.
Архітектор був ще зовсім молодий, мабуть, ровесник Едуарда Прокоповича. Високий, худорлявий, у своєму світло-жовтому костюмі, він скидався на естрадного співака. Не пасували йому тільки рудуваті вусики і коротенька, під "бокс", стрижка, бо співаки, як відомо, всі патлатенькі. Але не в цьому річ. Хоча в архітекторові справді нічого особливого, крім костюма, не було, я одразу помітила, що Зойка не може відвести від нього погляду. Загалом всі ми давно, ще наприкінці шостого класу, твердо вирітпили, що вже маємо право закохуватися — про це навіть "загальнодівочу" полеміку влаштували. Проте найчастіше закохувалася чомусь Зойка. І, що найбільше ображало мене, — завжди першою. Бо вона завжди першою примудрялася побачити щось таке, чого не встигали помічати ні Леся, ні Наталка, не кажучи вже про мене. Так було і з учителем малювання, в якого ми закохувалися всі по черзі, і з тим хлопцем-десантником, якого запрошували до нас на день Радянської Армії. Напевне, так само станеться і з архітектором. До речі, звали його Рудольфом Олександровичем.
Одначе справа не в самому Рудольфові Олександровичі, а в проекті. Виявилося, що вчитель і архітектор затрималися, тому що навідувалися зі своїм проектом до голови райвиконкому. І проект йому страшенно сподобався. Нам теж. Коли Рудольф Олександрович розгорнув на столі ватман із малюнком, на якому було зображено острови, ми ойкнули. Всі острівці були з'єднані насипом, обрамленим тополиною алеєю. Таким чином утворилося велике кільце зелених островів-парків, посеред якого виднілася округла чаша озера, що сполучалося з морем вузьким каналом, над яким було прокладено місток. На Рибальському острівці, на тому місці, де знаходиться зараз наша "каравела", було зображено П-подібну будівлю, під якою стояв напис: "Музей міського загону "Пошук". На острові Зоряному, посеред неіснуючого нині парку, розташувався дитячий спортивний майданчик, на Чабанському нашу увагу привернула споруда, що трішечки нагадувала великий двопалубний корабель.
— Це на більш далеке майбутнє, — поспішив пояснити Едуард Прокопович. — Мабуть, "двопалубний корабель" — його ідея. — Ми пропонуємо створити там міську школу юних моряків. Біля неї можна збудувати причал для моторних човнів і вітрильників. А по цей бік — пляж і спортивне містечко.
— Крім того, внутрішнє озеро, яке згодом утвориться, можна поглибити й обладнати в ньому два плавальні басейни, — втрутився архітектор. — Тут, у проекті, все передбачено: ось роздягальні, ось басейни...
Не знаю, як це виглядатиме в натурі, але на малюнку все здавалося фантастично красивим. Мені навіть одразу захотілося вибігти з "Каравели" і поглянути на Рибальський. Який він зараз? Не вдалася до цього тільки тому, що не могла не дослухати розповідь архітектора і вчителя малювання.
— А на цьому, найменшому, острівці, якому здається, й назви поки що нема, — знову заговорив Едуард Прокопович, — варто створити дитячий майданчик і пляж для малюків, біля якого, на мілині, можна вчити їх плавати.
— Тільки малюків там і не вистачало, — пробурчав Ромко. — Навіщо вони тут? Мороки з ними.
— Не ображай малюків, — цитькаю на нього, і Ромко негайно вмовкає.
— А чому на п'ятому острівці нічого нема? — поцікавилася я, бачачи на папері тільки голу схему острова. Він був чималенький і формою своєю трішечки нагадував гантелю, тільки з неоднаковими за формою "гирьками".
Архітектор і вчитель малювання перезирнулися.
— От із приводу цього ми й хотіли порадитися. У нас з'явилося кілька варіантів, — мовив Едуард Прокопович, — але так остаточно й не вирішили, яким може бути його призначення.
— Давайте всі разом подумаємо, — як краще розпорядитися цим материком, — підтримав його Рудольф. — Говорячи, він увесь час пригладжував свої котячі вусики і мені так і хотілося наказати йому: "Підіть і негайно зголіть їх!" Якби такі вуса раптом з'явилися у Вадика, я, напевне, так і сказала б. — Ну що ж, пропонуйте.
Ми розгубилися. Усі ми не маленькі і зналися, як розпоряджатися багатьма речами, але розпоряджатися островом доводилося вперше.
— Там можна зробити каток, — знайшовся Вадик.
Каток? На острівці посеред теплого лиману? У нас і сніг випадає раз на рік, у січні, або в лютому, і тримається не більше тижня. Ідея виявилася такою невдалою, що Вадику навіть ніхто не заперечував, тільки подивилися так, наче він щойно повернувся з космосу.
— Може, там побудувати новий штаб тимурівської застави? — несміливо подав голос Льонька Запорожченко. Як правило, Льонька відмовчувався, і якщо зараз він раптом заговорив, — можна собі уявити, як його зацікавила ця ідея.
— А що на такому острівці побудуєш? — фиркнула Зойка. — Та й хто це нам будуватиме штаб? Краще засадити його квітами. Весь острів. Створити великий розарій.
— Квіти цвістимуть там тільки навесні, а весь інший час це буде просто трава! — обурився Сашко. — Якщо вже пропонуєте, то щось путнє.
— Наприклад? — єхидно посміхнулася до нього Зойка. — Адже тільки від тебе й можна почути щось варте уваги.
— А острів можна назвати Десантним, — раптом згадала я. — Пригадуєте, так його називав Дмитро Федорович Лозинський, колишній матрос з буксира. І після війни всі називали його так. Це тепер він став безіменним.
— Точно, Десантним... — палко підтримав мене Вадик. — Я сам чув. Він казав... — Тут Вадик замовк і, не знаючи, до чого воно йдеться, розгублено втупився поглядом у мене.
— А Десантним його називають тому, що під час війни на ньому дали останній бій три морських піхотинці, з десанту, висадженого неподалік, на березі моря, з нашого корабля. Можна створити шкільну копилку і збудувати там хоча б скромненький обеліск героям-десантникам. Не тільки цим трьом, а всім.
— Слухайте, а це ідея, — підтримав мене вчитель малювання. — Для початку поставили хоча б скромний гранітний камінь з написом про те, що на цьому місці буде збудовано пам'ятник. А навколо закласти парк на честь ветеранів війни.
— Звичайно. Парк Пам'яті, — докинула я, виростаючи у власних очах. Тепер я вже не сумнівалася, що ідея сподобається всім.
Справді, після цього ні в кого ніяких ідей уже не виникало. Й Еду— ард Прокопович сказав, що з цією пропозицією вони ще раз навідаються до райвиконкому. А ще він сказав, що будь-яке будівництво на островах — справа майбутнього, а парк Пам'яті можемо закладати вже восени, й потім продовжити навесні і наступної осені.
— А ще давайте цього ж літа збудуємо дамбу, яка з'єднає Рибальський острів з берегом, — запропонувала я. — Хіба це так важко — насипати якихось двадцять метрів дамби на мілині? Мулу в лимані вистачає, каміння на березі — теж. А через рік-два дамбу цю, можливо, засиплють гравієм і заллють асфальтом.
Одне слово, ми розфантазувалися і фантазування це продовжувалося вже на березі острівця. Я оглянула увесь невеличкий архіпелаг: малесенькі острівці тулилися близько один до одного — сірі, безликі, нікому не потрібні. Стихія створювала їх, стихія руйнувала, нікому й ніколи не спадало на думку посадити на них деревце чи кущик бузку. Дивно: ачому не спадало? Атам, далі, за Горачевою косою, видніється ще зо п'ять таких острівців. То чому стільки землі повинно пустувати?
Скинувши туфлі, я увійшла у воду і побрела до Зоряного. Всі інші, крім архітектора, зробили те саме. Навіть учитель зняв лаковані туфлі і, підкотивши штани, побрів услід за нами.
— А тепер, — сказала я, перебрівши на острівець, — гляньте на Рибальський і уявіть собі, яким він буде — в зелені, обкладений мармуровими плитами, щоб хвиля не руйнувала його.
— З мармуровою набережною! — хмикнула Зойка. — Якщо вже ти зафантазуєшся, то хоч стій, хоч падай.
Але всі інші дивилися на острівець так, ніби там відбувалося щось неймовірне, і мовчали. І це мене заспокоїло.
— Просто ти ще не навчилася бачити те, чого поки що не існує. І мені тебе жаль. — А сама подумала: "Треба буде поговорити з художником. Може, він намалює для нашої морської застави картину". Я навіть скажу йому, яку саме: дівчинка стоїть на малесенькому острівці посеред лиману і дивиться на корабель, який, далеко в морі, пливе до величезного призахідного сонця. Не я, звичайно, стоятиму у цій картині, а просто дівчинка-фантазерка..."
З
Цього разу ми застали художника біля воріт. Мені здалося, що Григорій Вікторович виглядав нас, бо ніяким ділом не займався, а просто стояв собі, палив люльку і дивився на лиман. У куртці кольору хакі, з великим строкатим шарфом, обгорнутим довкола шиї, та з люлькою в зубах він трішечки нагадував мені капітана, якого за тяжку провину екіпаж висадив на безлюдний берег. Збунтувався і висадив.
— А, це ти, людинко? — зрадів він, упізнавши мене. — Давно не навідувалася.
Я була в нього позавчора, проте уточнювати не стала.