І справді, замість говорити про підозрілу смерть не старого ще чоловіка, всі заговорили про чудо. Раз у присутності грішної жінки опат розказував про це знайомим. Та тоді зареготалася вдова, кажучи:
— Ах, щодо цього, то, бігме, все брехня. Що небіжчик, земля йому пером, не творив чудес, про це могла б я найкраще судити сама. Гей, скорше моя с... заговорить людським голосом, ніж цей бідачисько вчинить чудо. І уяви собі, великий Свидригайле, у цей момент заговорила згадана частина тіла на доказ, як короткозорим є слабий ум, яку всемогутню владу має свята римська церков та якого страшного гріха допускається той, хто не вірить у те, що вона подає до вірування. Купи, князю, у якого побожного мандрівника зразок єгипетської темряви та глянь у неї. А вона ніщо супроти страшенної темряви пекла, "ідіже вічний плач і скрежет зубов". А коли глянеш, тоді я продам тобі за декілька широких грошів зразок звуку дзвонів з великої святині Соломона, яку збурили вавілонці. Звук цей, замкнений у глиняному дзбанятку, заграє тобі на смертному ложі небесним звуком і уведе тебе у царство божіє...
Анзельмус говорив те все тоном проповідника, а хвилинами ніби чорт виглядав йому з-за коміра та глузував із власних слів.
Великий князь кілька разів спідлоба зирнув на патера, вкінці зареготався грубим голосом, аж луна пішла поміж вкриті снігом сосни.
— Хитрий з тебе макогін! І глузуєш, і лякаєш, а одним пальцем завжди тягнешся до княжої калити.
— Це якраз те саме, що роблять деякі руські пани.
Князь споважнів умить.
— Як це? — спитав.
— А ось держать дві сороки за хвіст. Одна — це великий князь, друга — це простий народ, пся кров хлопська та дрібне боярство.
Свидригайло нахмурився, а очі налилися кров'ю.
— Поясни! — кинув коротко і хрипло.
Анзельмус усміхнувся хитро.
— Я глузую або лякаю,— відповів він,— бо ти, князю, або налякаєшся, або засмієшся, і в обох випадках купиш у мене реліквію, з якої будеш мати душевну користь, а я грошову. Тобі, бач, треба спасіння, а мені грошей! Деякі руські князі боготворять тебе, а підбурюють хлопство до бунту. Або великий князь стане на чолі народу, а вони, як його провідники, стануть першими в державі, або Свидригайло сам дасть собі раду з ворогом, а вони будуть його дружинниками, або вкінці Свидригайло не стане на чолі народу і впаде, а тоді вони виберуть князя з-поміж себе. Тобі ходить про владу, народові про свободу, а їм про впливи.
Свидригайло почервонів мов рак.
— Ти правду кажеш, Анзельме, я знаю, що це правда. Чи гадаєш, що князі Чарторийські такі самі? Як так, то вертаймося!
І вже підняв руку, щоб завернути сани.
Анзельмус прикусив уста і спинив князя.
— Що я кажу правду, це скаже кожний, хто не є великим князем і не ходить у хмарі ладану лизунів та галапасів. Знаю, однак, також, що якраз князі Іван і Олександр не є такими панами, про яких говорю. Чи гадаєш, великий Свидригайле, що вони були б у Чарторийську, якби належали до "хлопських" проводирів? Вони ждуть на тебе не задля впливів, а задля тебе самого. Ось дивись, бачиш коні та конюхів там біля ополонки. Це ратники князів, а не хлопи...
Справді видко було недалеко на потоці кількадесят рослих коней, яких поїли парубки.
Князь Свидригайло замовк і ледве підняв руку на гучні оклики парубків та ратників, які висипали на його приїзд із забудовань широкого дворища Чарторийських. Він, насупившись, думав над словами підступного Анзельмуса, який говорив справді про дві сороки, забув, однак, сказати про третю, тобто про гроші. На них, щоправда, не було підпису князів литовських чи деяких руських панів, але вони тим голосніше дзвеніли у калиті францісканця. За ці гроші побожний патер влив у неприступний та неподатливий дух князя недовір'я до своїх найвірніших сподвижників, а навернув його до гордих, честолюбивих, але непостійних князів і вельмож. Через те непосидючий, завзятий та меткий, хоч, може, й не надто розумний, великий князь залишався у залежності від них, і вони не боялися вже, що на горді карки наступить їм тверда нога мужика та пригне їх до колін великого князя-визволителя.
Крім усіх інших рис, великий князь був ще незвичайно недовірливий та підозріливий. Досить було йому порадити відверто що-небудь, як він робив усе навпаки. Тому мали у нього успіх тільки такі дорадники, які вміли збудити недовір'я князя проти когось іншого, а своїх порад не висловлювали прямо. Мізкуючи над підозрінням, забував тоді слабий ум Свидригайла оцінити як слід саму раду, її причини та самого дорадника. Ось чому Анзельмус кинув навмисне тінь на найгарячіших прихильників князя, а до цього вжив веселої побрехеньки про святого Гангульфа та свої реліквії. Мимо всього, однак, хто зна, чи великий князь по зрілій розвазі не був би сумнівався про слушність свого капелана,— на щастя, з'явилася на засніженій дорозі чимала дружина вершників, і гадки Свидригайла припинилися.
У високих смушевих шапках та у довгих, татарським кроєм пошитих, яскравих каптанах їхало попереду на баских конях дванадцять трубачів з буйволячими, сріблом кованими рогами. Вітальна фанфара неслася далеко понад засніженими полями, а коні, немов знаючи, що тут ходить про виставу і нарядність строю та рухів, гордо потрясали головами і побрязкували балабонами та бляшками багатої упряжі. За трубачами їхали у бобрових каптанах та довгих шубах князі Чарторийські, Олександр і Іван, а над ними несли хорунжі два княжі прапори з литовськими державними знаками. За князями їхала вся двірня, стольники, підчаші, дворецькі, а вкінці кількадесят східноволинських та білоруських княжих бояр. Обидва князі були у темно-зелених ловецьких каптанах, які раз у раз визирали з-під обширних шуб, а чудові, самоцвітами прикрашені запинки-аграфи спинали їх під шиями панів. Золоті ланцюжки й ретязі на упряжі та зброї видавали металічний брязк, а яскраві барви боярських одягів аж за очі хапали, тим більше, що відбивали різко сяйво від сліпучо-білої пелени снігу.
Коли сани Свидригайла під'їхали на відстань яких сто сажнів, обидва князі зіскочили з коней. Пахолки забрали коней, а князі поставали по обох боках дороги, старший Іван по правій, молодший по лівій стороні. Олександр тримав у руках срібний піднос із золотою чаркою та кованим золотом дзбанком. Сани під'їхали і стали, а тоді князь Іван низько поклонився шапкою великому князеві.
— Вітай, великий князю, на землі перших слуг твоїх! Хай побут на ній буде тобі солодким, як цей мед!
І князь Іван, наливши чарку, яку подав Олександр, випив до великого князя. А в того аж очі заблищали, коли в його ніздрі вдарив запах славного на всю Литву коригайлівського меду. Випив раз і другий, а вкінці узяв дзбанок із рук Олександра.
— Коли я вам великий князь, то я тут господар! — гукнув і випив, як господареві годиться, по черзі до обох князів, і навіть до патера Анзельмуса, який, облизуючись, стояв збоку.
— Як ваша воля, великий князю,— сказав він,— то я обійду сани довкола та з іншої сторони прийду до вас у гості.
Обидва усміхнулися собі в уси, знаючи, що їх свояк таки любить випити лишню чарку і не гордить при цьому дотепом та побрехеньками. І справді Свидригайло зареготався на весь бір.
— Гарний звичай вигадали батьки! — сказав він.— Навіщо, мовляв, мають всілякі заволоки випивати ввесь добрий мед; а якщо вип'ю до кожного зокрема, то хоч половину врятую для себе.
— Не половина, а й увесь мед у Чарторийську жде наказів вашої великокняжої милості! — сказав з поклоном князь Іван.
— І мед і вечеря, а після вечері ще щось або хтось, що буде солодшим від меду,— добрі друзі,— докинув Олександр Чарторийський.
Патер Анзельмус нащурив вуха, а й Свидригайло споважнів вмить.
— Хто такий? — спитав швидко, наче наказуючи відповісти.
— Побожні магістри німецьких орденів уже два дні ждуть на вашу великокняжу милість,— відповів князь Іван, похилившись до уха Свидригайла.— Вони й тепер вийшли б були з нами зустрічати, та бояться, щоб не побачив їх хтось серед нас передчасно.
— Русдорф, Рутенберг? — спитав Свидригайло і аж в долоні плеснув від радощів.
Князь Іван кивнув головою.
— Ха-ха! Тепер уже вірю, що вечеря буде неабияка. Ходи, патере, поїдемо!
Анзельмус, не знати чому, поблід та прикусив уста. Видко було, що бажає сказати декілька слів князеві Олександрові, та не знав, як це вчинити, не звертаючи на себе уваги підозріливого Свидригайла. Та ось нетерплячка не дозволила великому князеві ждати, поки весь похід впорядкується.
— Гей, хло! — гукнув на парубка,— подай мені коня! Хай мій макогін вилежується по ведмежих шкірах, мені вони уже вспіли набриднути.
І, наче двадцятилітній молодець, скочив на коня та чвалом понісся поміж ратників, які розступилися перед ним. Князь Іван дав знак братові, і той залишився із патером Анзельмусом біля саней, а сам почвалав за Свидригайлом.
Довго говорили зі собою молодший Чарторийський і патер Анзельмус. Вони поволі слідували за ратниками, а патер раз у раз потягав із дзбанка, який Свидригайло полишив у санях, коригайлівський мед. Видко, брала його досада...
Вечеря доходила до кінця. За литовсько-руським звичаєм, у сінях замку засідали до столів князі з усією ріднею та службою, кількість яких іноді доходила до кількасот осіб. Литовські та українські бояри і служба вели себе вельми помірковано і стримано, бо знали, що після вечері князі перейдуть у свої кімнати, а тоді й їм можна буде повеселитися досить. Зате служба німецьких гостей, звикла до грубих жартів всіляких шпільманів та бенкельзенгерів, не могла всидіти на місці, а, не маючи нічого кращого до діла, пила донесхочу. Незабаром почулися з-поміж ливонських і пруських кнехтів хриплі прокльони, оклики та п'яний регіт. Дарма дворецький силкувався їх втихомирити, підливаючи свіжого напитку. Вони погрозили йому побоями, а навіть вилляли на голову дзбанок меду. Зареготалися опісля в один голос, а якийсь п'яний співака завів хриплим голосом відому пісеньку про дівчину, яка прохала молодого ратника до себе на ніч. Але ось піднявся великий князь, за ним князі Чарторийські, потім патер Анзельмус. Мимохіть встали й всі інші, а шум, який піднявся від того, заставив невчасного співаку замовкнути. Патер Анзельмус відмовив коротку молитву, обидва князі перехрестилися широко, а там і вийшли, залишаючи за столами боярство та службу.