Жаїра. Том 2. На волі

Ольга Мак

Сторінка 27 з 52

— Коли б ти казав, що є білим, — не було б так сумно. А то індіянин, що так гордо говорить про свою народність — і на службі у білих, бо хоче доказати, що й він може бути не гіршим від найгірших. Ех, Макуко, що з тобою сталося!..

Крістофоро образився остаточно.

— Педро, — сказав різко, — я сподівався від тебе більшого розуму! Чи ти справді говориш поважно, нази­ваючи всіх білих найгіршими? Чим вони гірші, наприклад, від нас?

— Тим, що вони наші вороги! Тим, що вони — роз­бійники!

— Е, приятелю, це вже зовсім глупо! По-перше, не є вони всі ворогами, по-друге, не є для всіх ворогами. А щодо розбишацтва... Ну, скажи, чи можна поважно зачи­сляти до розбишак таких шляхетних, справедливих і світ­лих розумом людей, як, наприклад, Томе де Соуза, Мень де Са, Франсіско де Соуза, чи Мендонсо Футрато?[27] З тебе попросту говорить злоба, а треба бути справедливим.

— Треба бути, насамперед, зрячим, Макуко! — зло кинув Татаурана. — А ти — сліпий! Стане тобі перед очима такий губернатор і папірусом, на якому виписані всякі гарні закони, засліпить цілий світ. Я недавно говорив тут з одним філософом і вченим, то й тобі скажу те саме: вдерлися розбійники в чужий дім, грабують, б'ють, вби­вають і палять, а тут приходить їхній начальник і наказує обережніше бити, менше вбивати, грабувати з розумом і обачніше поводитися з вогнем, показуючи при тому за­кон, коли можна вбивати, і скільки можна грабувати. Тебе він переконає, що є твоїм приятелем, і ти, звичайно, пові­риш йому, називаючи його шляхетним, справедливим і світлим розумом. А для мене він усе одно буде розбійником, хоч і не грабуватиме сам безпосередньо, хоч і не вбиватиме власними руками, хоч і стримуватиме решту від надмірної жорстокости, хоч і запевнятиме мене у своїй приязні. Я не визнаю справедливости чужих законів, які читаються в моєму домі, і я не перестану уважати розбійників розбій­никами, доки вони не заберуться геть разом з своїм "справедливим" і "шляхетним" зверхником. Коли зверхник справ­ді справедливий — він перший мусить подбати про те, щоб вивести зграю з чужої хати.

— А коли він безсилий проти закону історії?

— Тоді мені вільно вважати його своїм ворогом і до­класти всіх зусиль до того, щоб вигнати за поріг, або, в найкращому випадку, підкинути жарину на те місце, де він сидить. Хай не думає, що він бажаний!

— Отут ти робиш злочин! — аж підскочив Макуко. — Вигнати за поріг не можеш, а заразом і дратуєш. Драту­вати ворога ніколи не слід, а тим більше не слід зражувати собі приязних людей. Навіщо ще й з них робити ворогів? Це зовсім немудро! Чи ж не ліпше політичною поведінкою увійти в їхнє коло і там придбати ще більше прихильности, а тим самим поліпшити і свою і своїх одноплемінників долю?

У Татаурани від обурення почали тремтіти всі мускули під шкірою, і очі зробилися злими, як у хижака.

— Ліпша смерть, як така підлість! — скрикнув, здри­гаючись. — Жебрати ласки — значить признати себе ско­реним. Ні, Макуко, шануюча себе людина реагує силою на насильно відібрані в неї права, а не покорою. Покора — рабська властивість!

Крістофоро ображено віддув губи:

— Знаю, що натякаєш на мене, але не розумію одного: в чому ти бачиш моє рабство?

— Бачу в тому, в чому ти не бачиш. Ти — сліпий, Макуко!

— Ні, то ти сліпий, Педро! — загарячився Крісто­форо. — Тобі уявляється, що я мушу комусь коритися, у когось запобігати ласки і чогось жебрати. Помиляєшся! Я ні перед ким не кланяюся і не гнуся. Я почуваю себе, як рівний з рівними в товаристві найбіліших білих. Мене ша­нують і цінять, Педро!

— Ну, а якже?! — іронічно всміхнувся Татаурана. — Звичайно, цінять, бо ж ти дуже "політично поводишся": говориш по-їхньому, думаєш по-їхньому, називаєшся по-їхньому і виконуєш роботу, яка лежить в їхніх інтересах. А щодо пошани, то я тобі скажу таке: вони шанують тебе якраз не за те, що ти такий смирний, а, навпаки, за те, що при бажанні можеш наробити їм великої шкоди. Це ти собі добре запам'ятай: за те, що можеш наробити вели­кої шкоди! Вони добре пам'ятають повстання айморе, тамойос та інших і бояться смертельно тієї потенціяльної сили, яка скрита навіть у такому покірному, як ти. Боять­ся викликати її із сплячки, а страх неодмінно йде в парі з пошаною. От вони й "шанують" тебе. Скриплять зубами, це так, але шанувати мусять! Бо ж шанується завжди тіль­ки силу, і ніколи слабість! І вони так довго гладять ту сплячу силу по голівці, так довго присипляють запевнен­нями в дружбі й вірності, поки сила не вийде з потенціалу назовні. Тоді вони співають зовсім інакше. Ану ж спробуй колись тільки натякнути на те, що бажаєш незалежности своєї батьківщини, що тобі обридла дбайлива "опіка" — і тоді побачиш, де подінеться цінення, пошанування, рів­ність і як виглядатимуть усі оті "шляхетні", "справедливі" і "світлі розумом", "приязні" люди...

Суперечка росла, затягалася, і давні приятелі зовсім забули про головну причину прибуття Макуко: про небез­пеку, що сунула на аресів з усіх боків.

— Ти все говориш про батьківщину й народ, — уже кричав зіпрілий Макуко. — Дозволь же мені спитати, чи ти говориш від себе, чи від усіх індіанських племен?

— Звичайно, що від усіх! Якщо мова йде про мене, то я особисто маю найменше підстав нарікати на білих: коли не числити смерти батька, то вони мені не зробили дайменшої кривди. Навпаки, білі все чомусь до мене ви­їмково добре ставилися.

— А бачиш! — зрадів Макуко.

— А власне, що бачу! Я не сліпий і вмію бачити глиб­ше і ширше поза своїми особистими інтересами. Я знаю, що поза мною існує ще й народ.

— Даруй, Педро, але мені здається, що ти не хочеш нічого бачити, а свої особисті погляди нав'язуєш тому самому народові проти його волі. Ти ж подивися, скільки то вже індіянських племен зовсім примирилося з білими! Вони зовсім не вважають білих ворогами, не хотять нічого інакшого, бо розуміють, що при чужинцях їм ліпше, ніж було без них. Ти пам'ятаєш іще щось трохи з латини? Пригадай собі: "Голос народу — голос Божий!"

— Нашому народові ще трохи зарано давати право голосу: він темний, нещасний, порізнений і дикий. За ньо­го повинні думати мудріші.

— Але ж він не хоче, щоб за нього думали! — над­саджувався Макуко. — Йому й так добре!

— Добре?! І з рабством також добре?!

— Коли не протестує, то, виходить, і з рабством добре.

— А коли б почав протестувати, то ти б перший почав його зацитькувати, переконувати, що "дратувати ворога ніколи не слід, а тим більше не слід зражувати собі при­язних людей", чи не так? Може, і сам би пішов з тими "приязними людьми" нести збройною рукою "дружбу" й "рівність" — бо це ж — логічний висновок з твоїх поглядів...

Макуко відразу посмутнів.

— Так ти дивишся на мене? — сказав, глибоко вражений. — Чого ж би тоді я йшов, наражаючись на небез­пеку, тебе попереджувати? Чому ж би тоді не скористав з можливости заробити, коли за твою голову призначена така висока нагорода? Ні, Педро, ні, ти зовсім погано про мене думаєш! Коли б я справді побачив, що наші племена починають ворохобитися і протестувати проти панування білих — я був би першим серед них! Я все пам'ятаю і тримаюся засади: "Голос народу — голос Божий!" Але, власне, не бачу найменшого спротиву, найменшого невдоволен­ня, найменшої неприязни до білих. Ось і тепер ми зупини­лися в оселі ґвалашів. Я їм оповів, що ми шукаємо дороги біля ріки Ітараре, і вони навіть пообіцяли допомогти. Прий­няли нас радісно, гостинно і...

Макуко не вспів скінчити, бо до оселі впало кілька переляканих вояків з його відділу і, задихаючись, загукали на різні голоси:

— Сеньйоре Крістофоро, сеньйоре Крістофоро! Рятунку! Наших побили!

Макуко підскочив, як ударений об землю м'яч і смер­тельно зблід.

— Хто побив? Де? — спитав, вирячивши очі.

— Ґвалаші... В оселі... Несподівано кинули боєвий клич і...

— Але як? За що? —— не розумів Макуко. — Що ви їм зробили?

— Нічогісенько! Вони без причини... — галасували во­яки, перебиваючи один одного.

Макуко в розпачі глянув на Татаурану:

— Педро, поможи!

— Як поможу? — знизав досить байдужо плечима Татаурана.

— Збери своїх людей — і біжімо! — благав Макуко. — Ґвалашів треба провчити! Того не можна подарувати!

— "Голос народу — голос Божий", Макуко! — вдруге знизав плечима Татаурана. — Я проти індіян не піду.

— Педро, благаю тебе! Ти ж розумієш — мої люди і виряд...

— Ні, Макуко, я не піду, шкода твоїх прохань! — незламно-твердо відповів Татаурана.

— Не підеш?! — засичав Макуко, приступаючи до нього ближче. — Так віддячуєшся за добро, зроблене тобі?

— Я за добро завжди можу віддячитися, але за пока­ране зло уважаю злочином карати: проти ґвалашів руки не здійму, бо вони поступили правильно.

— Ага, так! Ну, що ж, ходімо хлопці! Спробуємо самі дати раду, — обернувся Макуко до своїх людей.

— Ні, ні, сеньйоре Крістофоро! — запротестували вони. — Не підемо! Не дамо ради! Ми й так ледве з душею виско­чили!..

Макуко вхопився за голову й прихилився до тростяної стіни.

— Що ж робити? Що ж робити? — зарепетував у роз­пуці. — І це все тому, що я хотів зробити добро людині, яку вважав за приятеля!

— Не стогни, Макуко! — вдарив його по плечі Татаурана! — Ти, як бачу, думаєш і поступаєш зовсім так, як твої "шляхетні" й "справедливі" білі "приятелі": робиш добро одиниці, а в той же час кривдиш тисячі.

— Не говори до мене! — крикнув Макуко. — Тепер я знаю, хто ти! О, як же я жалую, що прийшов сюди!

— Не жалуй, Макуко! Варто було прийти сюди, хоч би для того, щоб дізнатися, хто я насправді є.

— Знаю: ти — ворог!

Татаурана важко зідхнув:

— Ех, Макуко, Макуко! Оце й є найгірше, що принесли сюди твої "шляхетні" загарбники: вони заплутали й усклад­нили життя, в якому поняття добра і зла втратили своє конкретне значення; вони поставили приятеля проти при­ятеля і брата проти брата, поробили їх ворогами. Згадай і собі дещо з латини: "Горе переможеним!"...

Але Макуко більше не слухав. Забрав свою рушницю, кивнув на своїх вояків і, подарувавши на прощання Татаурані повний злоби та ворожнечі погляд, поспішно пішов з оселі.

Так зустрілися обидва по довгих роках, як щирі прия­телі, а розсталися, як вороги...

Торкнений у першу хвилину почуттям щирого жалю, Татаурана вже було зробив рух, щоб закликати своїх лю­дей і звеліти їм понести навздогінці невеличкого відділу трохи харчів, але зараз же стримався.

— Ні, — похитав сумно головою.

24 25 26 27 28 29 30