Оснач теж мовчав. Усе, що могли сказати один одному, вони вже сказали, залишалося мовчки чекати розв'язки цієї трагедії.
А фашистам нетерпеливилося. Вони знову кричали: "Рус матрос, здавайся!" Обстрілювали острівець. Але десантники не зважали на крики, а від куль їх рятували стовбури дерев і пагорбочок, за яким ховалися. Так обидва й дочекалися заходу сонця. Оснач чомусь сподівався, що вночі фашисти заберуться геть і вони зможуть вирватись із цього болота. Одначе вороги, принаймні кілька з них, лишилися. Вони палили за пагорбом вогнище, і, напевне, по черзі чатували на моряка біля Сатанинського броду.
11
Од Марії Оснач повертався на світанку. До хати дівчина його так і не впустила. Заспокоївшись, вона вийшла ще раз і вони ще з годину простояли на ганку. Проте розмови в них вже не вийшло. Решту часу Радомир просидів на лавці в саду, плекаючи свою апатію. За інших обставин оце чатування під замкненими дівчиною дверима він визнав би черговою поразкою на "любовному фронті" — і заспокоївся б. Одначе цього разу все було значно складніше. Тим паче, що він, власне, нічого такого й не домагався. І взагалі, були хвилини, коли він проклинав себе, що приїхав сюди, ввірвавшись в її життя. Й увірвавшись, тільки ускладнив його.
А те, що він побачив на майданчику біля автобусної зупинки Ван— девуру — сприйняв, як лиховісну прикмету. Маркіян Маркіянович стояв один. І поблизу — нікого. Що він тут робив? Куди зібрався їхати в таку ранню годину? Чи не до райцентру, з черговим "сигналом"?
— Моє вшануванячко, журналісте-газетярю! — привітливо всміхався Маркіян Маркіянович, ступаючи назустріч Радомирові. — У нас чудові світанки, чи не правда? Особливо... даруйте... між нами, чоловіками, після приємних ночей.
У відповідь Оснач пробурчав щось проміжне між роздратованим: "доброго ранку" і ввічливим: "пішов би ти до дідька", і вже хотів мирно пройти повз Вандевуру, але вчитель встиг перехопити його.
— Хвилиночку, — солоденько всміхнувся він заспаними зморшками і похапцем розстібуючи новенького портфелика. — Повертаю, вже повертаю. Як і обіцяв, — видобув з портфелика газети з публікаціями
його повісті, проте віддавати не поспішав, виважував на руці. — Непогано пишете. Маєте іскру божу, маєте. І Захара Шаблюка хитренько так обійшли-обминули, мовляв, був хлопчисько, а хто він такий і чого там опинився — то вже хтозна. І вийшло, що нібито й про нього, а насправді без нього. Обачливо, обачливо... Ціную.
— Слухайте, ви, Вандевуро! — скипів Радомир, вириваючи з його руки газети. — Ви сьогодні вранці вмивалися?
— Прошу? — видовжилося зблідле обличчя Маркіяна Маркіяновича.
— Сьогодні на світанку, перед цим сонячним днем, ви вмивалися?! Ні?! То настійно раджу! Холодна вода діє витверезююче.
— А мені, моє вшануваннячко, не було від чого й п'яніти! — вже цілком "витверезіло" гукнув йому вслід Вандевура. — На поліцайши— них подушках — воно солодше, якщо вже так одверто і не тільки між нами!.. У нас тепер, знаєте, гласність. І плюралізм думок.
"Поліцайшині подушки" — то вже занадто. Тут Вандевура явно не розрахував. Затиснувши в кулаці згорток газет, Оснач зупинився, глибоко вдихнув повітря, нібито вдихав його, перед тим, як зануритися в трясовину, і вернувся. Удар, яким він припечатав Вандевуру до стіни будки для чекання, був, мабуть, найслабкішим з усіх, на які міг спромогтися майже двометрового зросту колишній морський піхотинець. Але й після нього Осначеві ще довелося з хвилинку чекати, з острахом чатуючи над цим негідником: підведеться чи вже не здатний буде? Підведеться, чи?..
Перш ніж підвестися, Вандевура обачливо заповз за ріг будки. Йому здалося, що там буде безпечніше.
"Ось бачиш: навіть зараз ти боїшся, щоб, часом, не вбити цю сволоту. Скільки всіляких законів ми вигадали, скільки заборон, аби тільки негідники могли почуватися в безпеці!"
Оснач усвідомлював, що удар, котрим він скосив Маркіяна Маркіяновича, є найпримітивнішим аргументом, якого тільки можна висунути проти цього садиста-демагога. Та що вдієш: в ці хвилини і в цій ситуації іншого в нього просто не знайшлося. А може, його й не існувало, цього, "іншого", аргументу? І не повинно існувати.
Місяць ще не зайшов. Але відтепер Оснач твердо знав: силуети, що вимальовуються на ньому, застерігають землян не від братовбивства, а від побоювання покарати негідника, для якого всі інші аргументи людяності і порядності вже давно втратили будь-яке значення.
Це була тяжка ніч. Вони обидва потерпали від голоду і спраги. Проте Романчук почувався зовсім кепсько: зупинити кровотечу Святославові не вдавалося, рана вкрай забруднилася і в нього почався жар.
Марячи, старшина кілька разів починав лаятися так голосно, що карателі зчиняли стрілянину.. І лише над світанок, коли Осначеві й самому вже наморочилося в голові від утоми й голоду, Романчуку полегшало. Він затих, а згодом навіть опритомнів.
— Де ми? — перше, що він запитав, коли Оснач дав йому напитися з пілотки, яку знайшов під кущем.
Святослав пояснив, де вони і що з ними. І сказав, що щойно над'їхала ще одна підвода з фашистами — тепер їх на березі чоловік двадцять. Він бачив, як поліцай знову щось пояснював прибулим, показуючи на острівець.
— Ось і все, — тяжко видихнув старшина, вислухавши його розповідь. — Лягай, Романчук, на дно. Але під цими Фермопілами ми своє все ж таки вистояли. Тепер гукни їм по-німецькому: "Не стріляйте. Я здаюсь". Тільки не "ми", а "я". Ніби я тут один. І гукни кілька разів.
— Та ти що? — вражено глянув Оснач на старшину. — Здаватися тепер, коли ми поклали тут цілий загін? Та вони з нас, із живих, шкіру..
— Нічого ти не зрозумів. Здаватись піду тільки я. А ти нишкни. Заповзи у болото, в очерети. В мул зарийся. Якщо треба буде — пірнай зі стебельцем очерету в роті. Але будь-що залитися... живим. — А, трохи перепочивши, додав: — І пам'ятай: ти останній. Якщо ти звідси не виберешся, в батальйоні, в штабах так і не дізнаються, що сталося з нашим десантом. А треба, щоб дізнались. Щоб усе, як було... Хлопці варті цього. Геройські хлопці.
— Може, краще посидимо ще з годинку-дві, а тоді спробуємо відійти ще далі в плавні?
— Нічого з цього не вийде. Та мені вже однаково. Все одно гангрена. Ти ніколи не був у госпіталях і не знаєш, що це таке. А я знаю. Кричи. Бо знову знепритомнію. А вмерти мені треба там, на болоті. Щоб вони бачили. Тоді вже не поткнуться. Тільки по-німецькому кричи... І не підводячись.
З хвилину Святослав запитливо дивився на старшину.
— Ну, кому сказав? Наказую: кричи.
Оснач гукнув раз, удруге. Почувши нарешті голос моряка, німці спочатку залементували всі разом, потім хтось один із них, напевне, старший, гукнув: "Не стрєляль! Віплєн! Не стрєляль!.."
Святослав запитливо глянув на Романчука. Старшина уже стояв на колінах і, притримуючись за стовбур, поволі зводився на ноги. Він виглядав на диво спокійним.
— Дай автомат, — попросив він уже біля коси. — Але сам не показуйся.
Оснач обережно повісив автомат йому на плече.
— Ну, прощай, браток. Виберешся — напиши моїм. — Опиши, як воно тут сталося. Адреса — в штабі.
— Напишу, — прошепотів Святослав, відчуваючи, що хвиля жалю підступно стискає йому горло.
Він почувався незмолимо виним перед людиною, яка, рятуючи його, змушена йти на смерть. Та, водночас, відчував, що вже не здатний противитися такій розв'язці, що змирився з нею, як із жахливою неминучістю.
"Якби поранило мене, я повівся б так само, — вивправдовувався перед своєю совістю. — Я теж пожертвував би собою".
— Тільки не стріляй, — стиха проказав услід Федорові. — Нехай беруть у полон. Адже ти поранений. А раптом відправлять у табір.
Федір не озирнувся. І ні слова не відповів.
Тепер німці пильно стежили за ним, і старшина боявся видати товариша, боявся заронити хоча б підозру щодо того, що на острівці може бути ще хтось.
Святослав бачив, як старшина невпевнено ступив на Сатанинську стежину, і, заточуючись та ледве переставляючи ноги, побрів до острівця, посеред якого стояв розтрощений стовбур липи. Німці зрозуміли, в якому він стані і, втративши будь-яке почуття небезпеки, збилися до купини. І тільки коли, трішечки відпочивши біля обпаленого стовбура, старшина рушив далі — наставили на нього автомати й карабіни та про всяк випадок роззосередилися.
Зі сходу знову почав долинати гуркі канонади, а праворуч, через озеро, наче ключ журавлів у вирій, пролетіли на захід під прикриттям винищувачів три ланки бомбардувальників. "На Дунай, — з невимовним сумом подивився їм услід Оснач. — На мости. Щоб перекрити потік поповнення. Напевне, наші вже по цей бік Дністра. Через два— три дні підійдуть до озера".
Ось старшина зник за гущавиною очеретів і, щоб простежити цей його скорботний шлях далі, Святославові потрібно було або підвестися на повний зріст, або перебігти на ту косу, на якій вони очікували на фашистів учора. Дещо повагавшись, він обережно, щоб не видати себе, перебрався туди.
— Кидай зброю! Зброю кидай! — по-німецькому горлав котрийсь із фашистів, мабуть, унтер-офіцер. Але старшина не розумів його, або ж не хотів підкорятися.
Федір уже наближався до купини, на якій росла акаційка, коли хтось із фашистів дав чергу з автомата. Старшина заточився, хоча черга пройшла понад головою, і ще повільніше рушив своїм скорботним шляхом далі. Та не встиг він зробити й кількох кроків, як фашист дав ще одну, довшу чергу, намагаючись примусити моряка кинути автомат, що метлявся у нього за плечем.
І тоді сталося те, що неодмінно повинно було статися: почувши чергу, Романчук пригнувся, а потім, повільно розпрямляючись, невловленим рухом вирвав з-за плеча автомат і вдарив по фашистах. Один із німців зверескнув, ухопився за груди і зсунувся схилом узвишшя до самого болота. Тієї ж миті впав, прошитий кількома чергами, і старшина Романчук. Бачачи це, Оснач до болю в пальцях стис карабін, але, схаменувшись, мовив собі: "Не можна. Тільки не тепер. Що ж він, даремне йшов... за тебе?"
Переконавшись, що моряк загинув, і трясовина вже поглинає його тіло, німці якось поспішливо поклали на підводу свого вбитого чи, може, тільки пораненого солдата і, хто на мотоциклах, а хто пішки — подалися до села.
Ще не вірячи у свій порятунок, Оснач знесилено відкинув карабін, ліг на спину і, мабуть, з півгодини лежав, заплющивши очі та розпачливо розкинувши руки.