І все те бачив. Відчував, вбирав на повні груди той животворний Дух Десни; я жив, я ріс із ним, впустив його до себе в серце та й запам'ятав на все життя.
Із нічого, із великої зимової Німоти, із Тиші, що сама по собі вже є таїною, раптом розливається на весь світ неміряна стихія, котра викликає і трепет, і страх, і захват. Ти спостерігаєш це диво природи тиждень, другий,...п'ятий, бачиш, як із того білого Нічого з'являється на світ Божий безліч нових життів і усим єством своїм починаєш відчувати в повітрі присутність невидимої, але чітко тобою усвідомлюваної Енергії буття, що плодить і плодить безупину нові життя. А осередком цієї Енергії, її носієм, є ріка, котру надалі ти вже сприймаєш, як живу істоту, як матінку-Десну і віднині для тебе повінь є основоположним символом будь-якої ріки, котрий набув дійсно сакрального змісту.
Золота круча.
Справжній деснянський рибалка має свою гатку, ловить рибу на горох і час від часу ночує на Десні. Бо, по-перше, вважається, що добре "закришена" на ніч гатка вранці збере біля себе силу-силенну риби, по-друге, вдасться посидіти не тільки на вранішньому, а й на вечірньому кльові, по-третє, яка ж то ночівля на Десні без юшки, а це вже само по собі справжнє свято для рибалки і, нарешті, по-четверте, хто хоч раз переночує за гарної погоди на березі Десни, той оберемок сіна під зоряним небом теплої літньої ночі повік не проміняє на найзатишніше ліжко.
Тож, як не відмовлявся батько від мого настирливого прохання заночувати на Десні просто неба, посилаючись то на свою зайнятість, то на негоду, але, врешті-решт він таки здався, бо я наголову розбив його захист його ж козирями: і вечірнім кльовом, і юшкою, і запашним сіном – всім отим, про що він так заманливо розповідав мені час від часу у свої вільні хвилини. Остаточно переконав я батька тим, що ночували на Десні вже і Коля Коток, і Сашко Помпа, а я неначе ...
– Добре, – батько підняв догори обидві руки. – Поїдемо в цю суботу. Треба ж і гатку підправити. Кажуть, днями сильно вода впала.
П'ятниця пройшла у підготовці до суботньої поїздки. На трьох своїх деснянських вудках замінив я волосінь; заради такої справи з припасених батьком корків повистругував дідовим шевським ножем округлі, немов яєчка, нові поплавці; шилом, а потім товщим цвяхом поробив у них отвори для волосіні і, пропустивши її крізь поплавці, позатикав вирізаними з очищених гусячих махових пір'їн стриженьками. Замінив і свинцеві грузильця, і гачки, взявши з батькового недоторканого запасу три не прості, а київські ковані, п'ятого номеру, якраз на горох.
Лаштувати вудки, мріючи, яка на них завтра спіймається риба – то неабияке задоволення, тому за роботою час сплинув майже непомітно. Про всяк випадок, якщо завтра лящ краще братиме на черв'яка, аніж на горох, а таке, кажуть, вряди-годи буває, у саду, в акуратно складеній дідом купі гною, за допомогою вил було віднайдено та запроторено до черв'янички півсотні вертких червоних гнойових черв'яків.
А п'ятниця все ніяк не закінчувалася, тож, аби не гаяти дарма час, вирішив я наробити кілька штук одводнів – нехитрої такої снасті, що нею деснянські рибалки ловлять на живця щук та судаків, розповідаючи потім при нагоді:
– Був оце на Десні. Клював один дріб'язок, можна сказати, з пустими руками приїхав би додому, якби не одводні. Щука взяла кілограмів на два і судак, не менше, ніж на півтора.
І хто ж після цього не візьме із собою одводня? Тим більше, що весь одводень – то шматок товстої волосіні, метрів сім, чи десять, з чималеньким грузилом та добрячим гачком, на який насаджується живець. От коли кльов не дуже, а впіймалась рибалці невеличка пліточка, чи окунчик, чи себелик, тоді дістається з рибальського кошика одводень, на гачок чіпляється живець та й закидається ця снасть у воду, вільним кінцем прив'язується до ввіткнутої у берег лозини – і все: ловись, щука, велика і ще більша!
"Авжеж, – думав я собі, – скільки тієї роботи – спіймати півдесятка живців та позакидати на ніч одводні. Закинув – і лягай собі спати, а вранці..." Тут моя розбурхана уява малювала вже таку омріяну картину: ... ось я бачу, як одна з лозин із прив'язаною до неї волосінню від одводня гнеться до самої води і час від часу тьопає своїм кінчиком об її поверхню і я, тут же підскочивши та підсікши, починаю тягнути за волосінь і, незважаючи на сильний опір, потроху-таки підтягую до самого берега здоровенного судака, що спокусився вночі на себеля...
Судак, що сірою тінню ходив із сторони в сторону попід самим вже берегом, марно намагаючись звільнитися від гострого гачка-двійника, збурював у вир поверхню води, показуючи при цьому час від часу своє біле черево, був для мене вже майже реальністю, а відтак – і залізним аргументом на користь різних додаткових, окрім вудок, знарядь лову. Поміркувавши ще, я вирішив, що окрім вудок та одводнів варто ще щось змайструвати, бо ж ловитимемо весь вечір і весь ранок – прірву часу, а відтак можна встигнути половити на різні снасті і було б просто гріхом не скористатися з такої нагоди.
Батько, що саме повернувся додому, трохи скептично поглянув на мої приготування і розважливо проказав:
– Даремно час переведеш. Потрібно щось одне робити: або на горох ловити, або з одводнями по кручі бігати. Ти ж чув приказку: за двома зайцями поженешся – жодного не спіймаєш.
Та судак все ще ходив у моїй уяві попід самим берегом і силу його опору я вочевидь відчував своїми пальцями, тримаючи товсту волосінь одводня, тому, нічого не відповівши батькові, все ж вирішив про себе, що зроблю по-своєму.
Потім ми ще замочили на ніч горох у бабиній глиняній макітрі, в котрій зазвичай варився на свята борщ, потім повечеряли, посиділи в сутінках на ганку, остаточно плануючи все на завтрашній день, і як уже добре смерклось, пішли спати. Як завжди перед риболовлею на Десні, спалось мені погано: перед очима танцювали на поверхні і стрімко йшли під воду мої поплавці, дугою гнулись вудки і тьм'яно виблискували проти сонця своїми боками лящі, в'язі та судаки. Тільки під самий ранок, як вже починало сіріти за вікном, сон все-таки мене зморив. Але встав я все одно бадьорим і з новими планами на майбутні лови.
Батько, виявляється, вже злегенька протопив, незважаючи на літо, піч, спаливши в ній півдесятка соснових полін і на те місце на черіні, де горіли дрова, саме ставив вилошником макітру із замоченим у воді горохом. Потім прикрив макітру покришкою, поставив на місце заслінку і вдоволено мовив до мене:
– Ходімо снідати. Нехай вариться. Слідкуватимеш, щоб не вибігала із макітри вода: знайдеш на черіні таке місце, де б вода кипіла поволі, але весь час, доки не звариться горох. Намагайся якомога рідше заслінку відкривати. Впариться – горох вийде перший сорт! Та дивись, не перекинь макітру!
– Скільки ж йому паритись?
– Годин п'ять, а то й шість. Не бійся, не перевариться. Це тобі не на керогазі – то недоварився, то переварився. Вже як звариться, то всі лящі будуть наші! – додав із посмішкою.
І дійсно, як вийняли перед самим обідом з печі ту макітру, – розлився по хаті, потім по подвір'ю, і навіть по вулиці, ні з чим незрівнянний аромат добре, саме в печі добре, впареного гороху, так, що кожен із сусідів, коли був якраз у себе в дворі, чи подорожній, що в цей час мандрував кудись нашою вулицею та розумівся на таких речах, – кожен, вдихнувши той запах, мимоволі подумав: "На Десну люди збираються, горох зварили. Ех, подався б і я оце..."
Ох же ж і горох вийшов, я вам скажу! Піднявши на макітрі покришку, крізь прозору, як сльоза, жовтеньку юшечку, ми побачили красиві, всі, як одна, цілі-цілісінькі горошини. Ну, хоч би одна тобі переварилась, чи на котрійсь шкуринка тріснула! А як витягли дерев'яною ложкою кілька горошин на пробу, та, взявши одну з них між великим і вказівним пальцями, надавили на неї – сплющилась вона трохи під тиском, потім шкуринка її тріснула і вміст горошини, густий, без грудочок, однорідний, немов паста, вичавився весь між пальцями – смакота! Не те, що лящ, сам би з'їв усю макітру!
Воду відцідили, горох розділили порівну на дві торбинки – батькову й мою; з натхненням, під враженням від вдалої операції з горохом, пообідали зеленим борщем та налисниками із сиром і почали готуватись до від'їзду.
Що й казати, принадлива це річ – ночівля на Десні, але ж і речей потрібно брати з собою чимало: окрім, звичайно, вудок та рибальського кошика треба ще й для казанка місце знайти і для ночівлі потрібно взяти щось – під себе підіслати та й чимось накритись, як буде холодно. Проте всьому місце знайшлося, все на транспорт наш було покладене і як треба прив'язане, аби по дорозі не згубилось. Наша техніка з прив'язаними до неї довгими березовими вудками, стояла вже обіперта на ворота, але батько, з огляду на полуденну спеку, рушати не поспішав, я ж, навпаки, – місця собі не знаходив в очікуванні щасливого моменту нашої відправки.
Нарешті батько змилостивився над моїми муками:
– Ну, добре, рушай, я тебе наздожену. Дорогу пам'ятаєш?
– Чого б це я її забув, – невдоволено буркнув я: насміхається, певно, батько. Та я її із закритими очима... Вивів велосипед із двору, – ліва нога на педаль, правою відштовхнувся, вже на ходу перекинув її через сідло і, стоячи на педалях, бо не дістаю ще до нього, та час від часу перепочиваючи, спершись стегном на раму, чимдуж вжарив на луг – на волю, на свободу!
Батько наздогнав мене перед Коноплянкою, махнув рукою, мовляв, не дуже поспішай, і почкурів на своєму веломоторі далі. Начебто щойно був тут, – а вже он де: проїхав між Старою та Новою Коноплянками, завернув праворуч, піднявшись на горбок, ще якийсь час виднів проти неба, а потім, віддалившись, зник серед високої лугової трави. Ще якихось хвилин п'ять – і я був на тому горбку. Справа, під високим пологим берегом простяглась Коноплянка: вабила мене своєю дзеркальною водою, зеленим лататтям з де-не-де біліючими лілеями та негустим ситняком. Західний вітерець перелітав через водне дзеркало, піднімаючи легенькі брижі на ньому аж ген, на Шпилю, де саме прийшло на водопій стадо корів з риботинського колгоспу, зате під моїм берегом блакитна поверхня була непорушна.
"Ех, оце б тут половити!" – якась частинка мене, звабившись красою озера, готова була вже на певний час забути про все і закинути вудку у вікно між лататтям, де чекає мого черв'яка який-небудь окунь чи плітка.