— Я незабаром одружуюсь, і нам би хотілося, аби наш шлюб благословили ви — повінчали нас у Володимирському соборі...
Патріарх деякий час мовчав, очевидно, не знав, з чого почати. Або просто належав до людей, які перед тим, як викотити з себе будь-яке слово, певний час зважують його на власному язиці, свято пам'ятаючи, що слово не горобець: вилетить — не впіймаєш.
— Сину мій, — патріарх допитливо глянув у вічі Мироновича. — А хіба ви й досі з Альбіною Ерастівною не вінчані?
"Отже, він знає його першу дружину! Так, вони неодноразово зустрічалися на різних церковних святах, коли він, Миронович, у супроводі президента і першої леді почергово обходили церкви різних конфесій". Тепер Вітольд, захопившись орденом, згадав, що перша леді не в захопленні від патріарха і він допускає зараз політичну помилку. Слід щось робити. Але патріарх його виручив сам.
— Вітольде Володимировичу, — перейшов він на світський стиль. — За святими канонами нашої православної церкви, зокрема, Київського патріархату Господь Бог забороняє благословляти шлюб, який не є первородним. Адже свідком цього священного дійства є саме небо, сам Господь, і я не можу не скоритися Господу Богу нашому, як і ви, сину мій.
"Слава тобі, Господи, — зрадів у душі Миронович. — Не доведи, Господи, якби патріарх погодився. Що б мені в цьому випадку сказав Папа? Чи надав би він для святкування свою віллу і куплену ним та його однодумцями на день народження яхту класу "Принцес", що тепер виходить в море під назвою — "Королева Анна"?
— Вибачте, ваша святосте, — низько схилив голову Миронович. — І ще раз щиросердно дякую вам за високу нагороду церкви. — Він не сказав "нашої", пам'ятаючи, що й патріархат має вуха. На нього, не спускаючи блаженних очей, дивилась діва Марія з малесеньким дитям на руках. Він впіймав себе на тому, що вона своїм невсипущим поглядом пронизує його наскрізь і супроводжує аж до самого порога, ніби кажучи: "Дивись мені, не грайся з вогнем і з чужими молодицями. Це добром не кінчається". Миронович не витримав погляду діви Марії і перевів свій зір на бороду патріарха. Той лагідно посміхнувся йому, склавши навхрест руки, дав можливість поцілувати їх, після чого перехрестив його мов новоспеченого грішника (принаймні, так Мироновичу здалося) і відпустив з Богом. Так і сказав:
— Ідіть з Богом, Вітольде Володимировичу! Хай Бог благословляє вас!
"Зрозумів, — уже в автомашині відповів йому Миронович. — А ти, канонна бестіє, не можеш благословити? Що ж, нас благословить Московський митрополит. Перекину кілька десятків тисяч на церкву, і той не посилатиметься ні на небо, ні на свідків небесних".
Водієві Антоші Миронович наказав їхати до Печерської лаври до митрополита Московського.
— Орден поклади в коробочку і сховай якнайдалі, — наказав він.
— Буде зроблено, шефе! — приклав два пальці до кашкета Антоша.
— Ти п'ятірнею віддавав би честь, — порадив йому шеф. — І не до порожньої голови. А коли в кашкеті чи капелюсі.
— А я так у кіні бачив, — почервонів Антон. — Американському, — додав він.
— Ми — не американці. — Миронович зачинив двері авто і попрямував прямо до канцелярії митрополита.
— Як доповісти? — запитав згорблений у три погибелі чернець.
— Скажете, Миронович. Вітольд Володимирович, представник... — але далі він не договорив. Митрополит у супроводі кількох єпископів і секретаря компартії України зі святим орденом на грудях поруч з комуністичним значком саме виходив зі свого кабінету. Помітивши Мироновича, митрополит нашвидкуруч потис руку вождю червоних і, розпливаючись у суцільній усмішці, запросив його до себе, наказавши святим отцям йти далі вже без нього. Поцілувавши руку митрополиту, Миронович подав у конверті 10 тисяч доларів зеленими.
— Це тільки аванс. Решта — після вінчання, — тихо промовив він.
Митрополит подякував, і Миронович помітив, як той засунув гроші під розцяцьковану ризу. Там, очевидно, в митрополита були штани з глибокою кишенею. Підійшов до сейфа і довгенько вибирав сині, малинові і зелені коробочки.
— Чи я вручав вам орден святого Миколая Другого? — запитав митрополит. — Днями ми його канонізували. Великого мученика за віру святу, за народ наш...
Миронович не пригадував. "Чорт з ним, буде два", — сказав про себе, а вголос додав:
— Ні, ваша світлість...
"А може, "святість"? — подумав він. — Слід було хоч того горбатого у передпокої запитати. Та хай вже як є, — розмірковував. — Мабуть, таки "ваша світлість", оскільки не вносить поправки. То до патріарха слід звертатися — "ваша святосте". Він — рангом вище", — дивився Миронович то на старечі руки митрополита у синіх прожилках, то на орден з профілем останнього царя Миколи Другого.
— Канонізували? — запитав уголос.
— Канонізували, — кивнув головою митрополит. — Царя-великомученика.
— Маю до вас...
— Секунду, — не дав йому скінчити думку митрополит. — Чай, кава?
— Кава, — сказав Миронович. Він не збирався тут довго засиджуватися, але ж не схопиш ордена, не почепиш на груди і не побіжиш по Печерській лаврі до виходу.
— З молоком, вершками, коньячком? — митрополит після останнього слова на Мироновича якось дивно глянув, ніби хотів сказати: "А ти цього не чекав, сину мій? Представникам неба і Господа Бога все можна на цій землі. Це посполиті мають чітко виконувати святі заповіді, дотримуватися посту".
— Якщо так, тоді і я. В миру кажуть — треба орден замочити б, — уже щиро посміхнувся митрополит.
Миронович розправив плечі, ніби зняв з себе внутрішню розкутість. Коньяк у невеличких чарочках з богемського скла, бутерброди з паюсною ікрою і каву у золотому кавнику піднесла служниця Марія.
— Мене до вас привела справа.
— Спочатку вип'ємо і за хліб насущний помолимось, — перехрестився митрополит. Миронович повторив ці ж рухи за ним.
— А вашу справу, — додав після чергового ковтка господар великої зали, на стінах якої висіли картини чи коштовні репродукції з різних епох: — з Божою поміччю ми розв'яжемо.
— Я одружуюсь. І нам потрібне ваше благословення, — просто мовив Миронович. І аби митрополит раптом не передумав, як і патріарх, швиденько додав: — На нашому весіллі буде сам президент.
— Це добре, — схвалив митрополит. — Вінчання відбудеться в Успенському соборі. Я особисто повінчаю вас. Як рабу Божу звати?
— Роксаною.
— Гарне ім'я. Наше, давньослов'янське. Так наших красунь називали в Святій Русі. Роксанами, Роксоланами, Світланами, а юнаків — Русланами. Мені здається, що ці назви йдуть ще від готів. "Рус", тобто ті жителі, що жили навколо річки Росі, Русі, а лан, тобто "ланд" — "земля" — готське. Зіпсоване від готського — "ланд". Адже німці, ви знаєте, і досі кажуть — "фатерланд", "ісланд"... Літера "д" по історичній дорозі випала. Нам, українцям, зручніше говорити "лан", ніж "ланд", тобто — "поле", "земля". Зміст той самий.
Миронович заходився біля кави. Чорної. З вершками. Шоколадом з горішками. І про себе міркував, що його зовсім не цікавить походження слів "Роксана, Роксолана, Світлана чи Руслана". Він думав, як сказати митрополиту, що весілля відбудеться на одній з дач президента, в Криму, і як цього намісника Бога на землі й представника Москви в Києві туди доправити. У Києві вони не вінчатимуться. Та ще в Успенському соборі, який має властивість або вибухати в повітря, або завалюватися під час тих чи інших урочистостей.
— Ми одружуємось в Криму, — повідомив святого отця Миронович.
— Матиму честь освятити вас у прадавньому Херсонесі. Хвалити Господа Бога і президента — і цей храм належить таки московській церкві.
"Отакі ми, українці", — подумав про себе і про президента Миронович, який в конфесійній проблемі не розділяв поглядів Папи.
Папа ж своїх поглядів не мав і на чимало речей у державі дивився очима своєї дружини, яка не була українкою і тяглася до іншої культури та релігії. Миронович, що виховувався з дитинства українцем, тепер виробляв у собі почуття під життєвим кредо покійного міщанина Ераста Ластовецького і його донечки професора Альбіни Ерастівни: "Яка різниця, де молитися і якою мовою? Бог один для всіх і він усі мови знає, бо й усі мови, як і слово — від Бога".
Мати ж Мироновича, сільська вчителька Галина Іванівна з маленького поліського села, завжди у такому випадку казала:
— Так, усі мови від Бога і тільки Він усі мови знає. Але до Нього найближчий той, хто до Бога молиться мовою рідною.
Миронович це добре запам'ятав.
Але мовної проблеми, як і проблеми помісної церкви за такої антиукраїнської розкладки в країні, навіть він, держсекретар Української держави, не міг не тільки розв'язати аби й хотів, але навіть не наважувався про це заявити вголос, як і за тоталітарного режиму Московської імперії, що займалася суцільною русифікацією українського населення, його майже поголовним винищенням і переселенням етносу до далеких сибірсько-казахських країв. Та й треба сказати відверто, Вітольд давно всі оті патріотично настроєні настанови матері розгубив під час сходження на вершини влади і з кожним днем ставав все більшим і більшим космополітом під впливом свого друга Едуарда Шора, котрий сповідував одну концепцію: "Батьківщина там, де мені добре..."
І все ж у Мироновича щось прокинулося з отого материнського, і те "щось" з глибин його зачерствілої душі смикнуло за язик.
Йому просто хотілося дізнатися, де ж цю істину вичитала його мати — рядова вчителька поліського села.
— Так, сину мій, — підвів водянисто-зелені очі митрополит і глянув на Мироновича якимсь іншим поглядом і заговорив іншим голосом. — Святе письмо каже в Євангелії про щирість у молитві... Але всі ми, сину мій, тимчасово по землі ходимо не тільки під небом, а й під владою сильних світу сього, не ображайтесь, але до них сьогодні належите і ви. А ми не тільки слуги і раби Божі, але й...
Миронович не дав йому договорити.
— Зрозуміло, ваша світлосте... Просто я згадав свою покійну маму, — нагло збрехав про смерть, не кліпнувши оком, Миронович.
— Царство їй Небесне, — перехрестив його митрополит.
Миронович вийшов у супроводі двох єпископів — Петра і Павла, які, певне, за митрополичими дверима чатували і дослухалися до їхньої розмови.