Аж потім, вчитавшись у документи, я зрозумів, у чому суть: мало не в кожному заробітчанинові вбачали потенційного диверсанта, який приїхав не гроші заробляти, щоби прогодувати сім'ю, а нашкодити москалям. Якщо цією дурнею залякували Путіна, то мені стало шкода покійного. Чи він сам допускав, щоби його залякували? Такий собі своєрідний садомазохізм. Взагалі-то значно пізніше я зробив однозначний висновок: Володимир Володимирович не лише поділяв погляди одіозних керівників спецслужб, а й вірив кожному їхньому слову. Це й стало однією з основних причин розпаду Росії. Але щось я забіг далеко вперед.
Переді мною стояли звичайні чоловіки, на яких би я в мирний час не звернув жодної уваги, якби мені не сказали, що це бандерівці. Їхні суворі погляди не могли ввести мене в оману. Ці люди вже давно змирилися з тим, що ніколи не потраплять додому, більше не побачать своїх рідних і близьких. Навіть якщо колись вони були ідеологічно підкованими, то тепер це назавжди вивітрилося з їхніх бідних голівоньок. Мені здається, що і власне життя тепер їм було нецікаве. Вони не могли повернутися до того, що в них було, – і це найбільше вбивало. Путіна, тобто мене, вони теж бачили вперше в житті. Я пройшовся перед ними, заглянувши кожному в очі й нікому не сказавши жодного слова. Це теж була імпровізація з мого боку, яка сподобалась – я це відчував – головному охоронцеві покійного Путіна. Таким повинні були запам'ятати мене ці чоловіки на все життя, що їм залишилося.
Подібну екзекуцію я влаштував в іншому концтаборі – цього разу над кримськими татарами. Мені здалося, що в їхніх очах я прочитав ще більшу приреченість, ніж у бандерівців, але відніс це на рахунок суворого клімату порівняно з теплом на їхній історичній батьківщині.
Але найбільш потішним було те, коли я розпікав одного поважного генерал-полковника, обіцяючи залишити його тут в'язнем. Здавалося, всі генерали, які це слухали, зараз вмруть зі страху. Головний охоронець покійного Путіна змушений був шепнути мені на вухо: "Тихіше на поворотах, а то матимемо зараз декілька трупів від інфарктів", – але його очі при цьому сміялись, і я зрозумів, що моя витівка йому дуже сподобалась.
Відвідування концтаборів у Сибіру залишилося для мене одним із найяскравіших спогадів у моєму житті. Я й досі, хоча стою однією ногою в могилі, з посмішкою згадую, з яким жахом дивився на мене вищий генералітет Росії. Складалося враження, що вони справді боялися за власне життя, ніби мені могли дати автомат, щоби я їх усіх перестріляв. Я б і зробив це, якби мав таку можливість, щоби вони ніколи не дізналися, хто насправді був перед ними.
34
Моє повернення до Москви було тріумфальним. Біля трапу літака мене зустрічав сам Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звали. Мені якось було все одно, що в поїздку до концтаборів Сибіру мене проводжав Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, якого Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звали, скопав на квасне ябко в підвалі, а потім Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, сказав, що Іванова Івана Івановича, чи як там його насправді звали, розстріляли як ворога народу.
– Ми задоволені вашою роботою, – сказав Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звали. – Поплескайте мене по плечах.
Я зберігав олімпійський спокій, бо на мене, тобто Путіна, всі дивились. Ніхто не смів помітити здивування на моєму обличчі.
– Так треба, – пояснив Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звали.
Чому б не вдовольнити прохання не останньої людини серед чоловіків у чорному? Я зробив так, як мене просили, бо мав це за велику честь.
Головний охоронець покійного Путіна передав Іванову Іванові Івановичу, чи як там його насправді звали, шкіряну папку. Я був гордий з того, що в ній містились президентські укази, які я підписав. Путіна нема, але справа його живе.
Відтак я пішов до чорного броньованого лімузину, який зачекався мене. На ньому колись, мабуть, їздив уже тепер покійний Путін. Вервечкою за мною потягнулися мої піддані.
Декілька днів мене не рухали. Звісно, я розумів, що по телевізору не покажуть мою поїздку в Сибір, коли я відвідував концтабори, хоча декілька операторів знімали мене і вищий генералітет Росії. При цьому я зауважив, що головний охоронець покійного Путіна ніколи не потрапляв у кадр, й оператори знали, що він не повинен бути зафільмованим, тому все робили акуратно. Проте мене дуже насторожувало, що по телевізору взагалі не говорили про Путіна, ніби його ніколи й не існувало на білому світі. Тепер Росія жила сама по собі – без Володимира Володимировича. Схоже, чоловіки в чорному робили генеральну репетицію, як би це могло виглядати. Але й повідомлення про його смерть теж не було. З цього я зробив однозначний висновок, що чоловіки в чорному зробили свій вибір. І цим вибором був я. Тепер я став Путіним для них.
35
Відвідування концтаборів у Сибіру трохи вивело мене з ладу. Мабуть, я застудився. Таблетки змінювались уколами, але, очевидно, видимого покращення не було. Я знову бачив у снах сніжинки, які вгризалися в африканський пісок. Пам'ятаю, що в ті миттєвості, коли я приходив до тями, в мене було почуття провини перед чоловіками в чорному. Ще б пак, я капітально підвів їх.
Однієї ночі я несподівано прокинувся ні з того, ні з сього. Здавалося, в мене вселяється якийсь чоловічок, який відтепер керуватиме моїм життям. І справді, Путіна, якого я обожнював, нема. Я сам став Путіним, але навіть такою великою людиною, як я, хтось повинен керувати, інакше на планеті Земля запанує хаос, який усе зруйнує.
Не знаю, чи це було моє рішення, чи того чоловічка, який у мене вселився. Але я встав з ліжка і вийшов із палати. Біля дверей сидів охоронець, який спав. Інше крісло було порожнє. Мабуть, другий охоронець пішов у туалет. Сподіваюся, вони не будуть гніватися на мене за те, що я пішов по-англійськи – не прощаючись. Я не зробив їм нічого поганого, хоча не можу щось подібне з такою ж впевненістю сказати на їхню адресу. Щоправда, їх можуть розстріляти, що не вгледіли мене, але ж все одно рано чи пізно треба вмирати, а так хоч внуки знатимуть, через що загинули їхні діди. В іншому випадку вмерли б невідомими і забутими.
З'ясувалося, що я лежав на другому поверсі. Це була типова лікарня. Всі спали. Я не зустрів живої душі. Спустився вниз. Тихо. Теж нікого. Вийшов надвір. Тепла літня ніч. Коли я літав у Сибір інспектувати концтабори, була зима. Залежався я, одначе!
Мене зовсім не хвилювало, що я в лікарняній піжамі йду вулицями нічної Москви. Невідомий чоловічок, який тепер назавжди вселився в мою душу, запевняв, що тепер я остаточно відійшов від чоловіків у чорному. Чомусь я відразу повірив цьому невідомому чоловічкові. Скажу вам, що він жодного разу не збрехав і не підвів мене.
Я йшов і думав про все і ні про що на світі. Духмяний вітер свободи вирішив жорстоко пожартувати зі мною. Я зіскочив з хідника і йшов дорогою. Назустріч з великою швидкістю їхав великий чорний автомобіль, який я бачив лише в чоловіків у чорному. І хоча мене засліпило світло фар, Богом можу заприсягтися, що за кермом сидів Володимир Володимирович Путін.
36
– Якось дивно його машина збила.
– Що ви маєте на увазі?
– Не покалічила зовсім.
– Краще би покалічила, ніж має жити з таким обличчям.
– І не кажіть. Тепер його мама рідна не впізнає.
– Таке враження, ніби йому спеціально порізали обличчя ножем.
– Не повірите, я теж про це подумав.
– Дивно, що його ніхто не шукає.
– Так, дивно. Обдзвонили всі лікарні Москви. З жодної не втікав пацієнт у піжамі.
– А може, він і не втікав?
– Що ви маєте на увазі?
– Я думаю, що його викрали. Лікарі бояться зізнатися, що це їхній пацієнт.
– Можливо. Зараз усе можливо. Не стало Путіна – роблять усе, що заманеться.
– Але якщо викрали, то чому не вбили, а лише порізали обличчя?
– Не знаю… І що ми тепер маємо робити?
– Що ви маєте на увазі?
– Ви чули, що США хочуть забрати у Росії ядерну зброю?
– Та чув. Але думаю, що патріотичні генерали, які зараз при владі, не допустять цього.
– Був би Путін, навіть не заїкалися б про це.
– І не кажіть. Що з цим робитимемо?
– А що з ним робити? Хай собі лежить. Приїде поліція – розбереться. Наше діло маленьке.
– Поки поліція приїде…
– Так, це не те, що було за Путіна. Але пацієнт без пам'яті. Нікуди не втече.
Пацієнт – це я. Лежу із заплющеними очима. Розмову чув від початку до кінця. Лікарі ще щось говорять і йдуть із палати. До мене повертається життя. Я починаю розуміти, що вскочив у ще більшу халепу, ніж тоді, коли став двійником Путіна.
Отже, щось із моїм обличчям, бо й мама рідна мене не впізнає. Мами давно нема, так що за стан її здоров'я я спокійний.
До моєї бідної голівоньки залетіли думки про Путіна. Коли я втік із лікарні, чоловіки в чорному, мабуть, таки оголосили про його смерть. А що їм залишалося робити? Навряд чи вони знайдуть подібного на Путіна, який би задовольнив їх на сто відсотків. Таким був лише один – Тринадцятий, єдиний і неповторний. Чого гріха таїти? Я пишаюсь собою.
Я все ще не розплющую очей, ніби хтось може спостерігати за мною. Розумію, що це навряд чи, але береженого Бог береже.
Владу в Росії захопили патріотичні генерали. Чи не ті, бува, яких я розпікав у сибірських концтаборах? Та на них добре гаркнути – і вони віддадуть ядерну зброю не те що Сполученим Штатам Америки, а й дідькові лисому.
І тут я поволі починаю втямлювати, що накоїв. Якби не моє дурнувате рішення втікати із лікарні, все було би, як є, і чоловіки в чорному не оголошували би про смерть Путіна, а Сполучені Штати Америки не хотіли би відібрати у Росії ядерної зброї.
– Не будь таким наївним, – озивається всередині мене невідомий чоловічок, який напередодні заліз у мою душу. Я геть чисто забув про його існування. – Чоловіки в чорному зрозуміли, що навряд чи ти одужаєш, а тому точно стерли би тебе в порошок, ніби людини й не існувало на білому світі.
– Неправда, чоловіки в чорному цінували мене й нізащо б не вбили, – кажу я і розплющую очі, але нікого не бачу.
– Вони цінували тебе, бо ти був подібний на Путіна, – озивається всередині мене невідомий чоловічок. – А тепер кому потрібен ідіот?
Я ще не розумію, що ідіотом він назвав мене.