Його чи її твори будуть далекі від маскульту сучукрліту, а члени журі літературних конкурсів і книговидавці навіть не звернуть на нього увагу, показуючи свою моральну нікчемність.
20 листопада 2014 року
СЕРГІЯ ЖАДАНА ГОТУЮТЬ НА НОБЕЛІВСЬКУ ПРЕМІЮ?
Ця думка прийшла до мене, як тільки дізнався, що його "Ворошиловград" визнано книгою десятиліття за версією ВВС. А перед цим письменник отримав ще одну літературну премію в Німеччині.
Декілька років тому я зупинився на 68-ій сторінці "Ворошиловграду". Й досі стирчить закладка: "Циган незадоволено випхався з-за стійки, поставив перед нами недопиту пляшку портвейну і вийшов на вулицю, очевидно, щоби його більше не турбували"… Тепер почну спочатку і прочитаю 441 сторінку тексту.
Взагалі-то це показник, коли не дочитують книжки. Якби сучасний український читач узявся за нобелівських лауреатів, абсолютна більшість їхніх книжок була би непрочитаною.
Мене вбиває, коли так звані рецензенти пишуть: "Гарна книга. Прочитав на одному подихові". Це ж яке дихання треба мати, щоби не посиніти після 200-300 сторінок тексту!
Серйозні книжки не читають в електричках. Нобелівська премія все-таки передбачає академічність, а не масову культуру. Абсолютній більшості сучасних творців української літератури Нобелівська премія не загрожує, бо академічність – не для них.
І все ж Україна має декількох письменників, які, можливо, не кращі за тих, хто вже став нобелівським лауреатом чи претендує на цю престижну премію, але, одночасно, не є й гіршими, ніж вони.
Усе псують наші видавці. Їм же треба заробити, а на академічності сучасного письменника, якого ще не визнали класиком, цього не зробиш. Ось і пропихають їхні твори масовим тиражем через прокрустове ложе власних уявлень про те, якою має бути класична література.
Чи хочу я, щоби Сергій Жадан став нобелівським лауреатом? З почуття солідарності за українство – так. З точки зору художньої вартості текстів – то поруч з ним міг би назвати імена Ліни Костенко, Оксани Забужко, Маріанни Кіяновської… Є у нас, друзі, є невизнані генії!..
Але я добре розумію, що Нобелівська премія з літератури – це не лише премія художня, а насамперед політична. Ну, не мають члени Нобелівського комітету сентиментів до України. Навіть війна з Росією ще не стала тим вирішальним фактором, аби звернути увагу на нашу країну.
А поки Україна утверджується художньо й політично, в чергу за Нобелівською премією з літератури вишикувався ряд невизнаних геніїв з багатьох країн планети Земля. Хочеться сподіватися, що українські письменники знаходяться бодай у першій сотні.
… А ще подумав про ймовірну провокацію. Чому б не стати лауреатом Нобелівської премії від України відомому російськомовному поетові, який зберігає лояльність до "братньої" країни, чи не менш відомому українськомовному поетові, відомому своїми "ватними" поглядами щодо Майдану і війни на Донбасі?..
14 грудня 2014 року
"НЕПРОЧИТАНИЙ ШЕВЧЕНКО" ВАСИЛЯ ІВАНИШИНА
Василь Іванишин. Непрочитаний Шевченко
Провідник Всеукраїнської організації "Тризуб" імені Степана Бандери Василь Іванишин (1944 – 2007) працював доцентом кафедри української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, викладачем теорії літератури та сучасної української літератури.
1
Комуністи і взагалі всі антинаціоналісти, які знають Василя Іванишина за його книгами "Українська Церква і процес національного відродження", "Нація. Державність. Націоналізм", "Мова і нація" (у співавторстві з Я.Радевичем-Винницьким), "Українська ідея і перспективи націоналістичного руху", а також як Провідника Всеукраїнської організації "Тризуб" імені Степана Бандери, даремно втішилися тим фактом, що їхній давній політичний опонент і навіть ворог зайнявся "чистим" літературознавством.
Звичайно, це не так. Будучи в політиці з добрий десяток років, Василь Іванишин, навіть якби й хотів цього, "чистим" літературознавством не займався ніколи, бо політичний відбиток був на всьому, що виходило з-під його пера. А коли мова йде про Тараса Шевченка, то тут можна не сумніватися, що політичний аспект переважатиме над власне літературознавчим чи принаймні домінуватиме. Тому й "проривається" у "чисто" літературознавчому тексті, наприклад, щось на кшталт такого:
"А щоб перевидавати масовим, загальнодоступним тиражем справді наукові шевченкознавчі праці, нема грошей. А фінансувати нові дослідження нікому. Олігархам різного калібру і проби наш Шевченко — "без надобності". А бізнесу в нас — тільки дві різновидності: або грошовитий, або український. А керівним злодіям — не до цього. А керівні не-злодії — або не українці, або зманкуртизовані, або не мають грошей. А наша клептократична держава вже десять років будується без будь-якої — хоч би про людське око! — національно зорієнтованої ідеології державотворення. А через це майбутнє та фінанси України плануються, здається, де завгодно і ким завгодно — навіть паханами на "сходняках", але — не українською національною владою в українській національній державі. А тому на національні справи українців, на "якесь" українське літературознавство чи мистецтвознавство у "нічийно"-безнаціональної влади ніколи нема ні часу, ні коштів. І не буде — доки не послухаємо Шевченка і не створимо власної, української національної держави".
Доводиться лише шкодувати, що, зайнятий політичними баталіями, Василь Іванишин своїм "Непрочитаним Шевченком" дав своєрідну відповідь тим же комуністам лише через три роки (твір побачив світ 2001 року).
Напередодні парламентських виборів 1998 року комуністи розповсюджували агітки, в яких цитували Кобзаря мовою оригіналу (російською; як відомо, деякі свої твори Шевченко написав — змушений був писати — мовою північного сусіда-ворога): "Выходит, что идея о коммунизме не одна только пустая идея, не глас вопиющего в пустыне, а что она удобоприменима к настоящей прозаической жизни. Честь и слава поборникам новой цивилизации" ("Прогулка с удовольствием и не без морали", 1858).
У точності шевченкової цитати можете не сумніватись, а ось що саме за цими словами хочуть побачити сучасні комуністи, зрозуміло. Вони вважають, що як раніше Кобзар "агітував" за "союз нєрушимий" ( "І мене в сім'ї великій, / В сім'ї вольній, новій, / Не забудьте пом'янути / Незлим, тихим словом"), так і нині повинен працювати на комуністичну ідею, "вихваляючи" "поборников новой цивилизации".
Звичайно, жодним комуністом Тарас Шевченко не був, як Іван Франко — соціалістом чи соціал-демократом, хоча це намагаються стверджувати Олександр Мороз і Леонід Кравчук, — принаймні в сучасних ідеологічних вимірах. Вони були провідниками національної ідеї — націоналістами, як би ми їх назвали сьогодні.
2
Василеві Іванишину вдалося змусити "чисте" літературознавство "працювати" на політику, на національну ідею. Ті, хто взагалі не цікавився літературознавством або мав про нього доволі туманне уявлення, схоже, зрозуміють, що принаймні є така цікава наука. І хоча "Непрочитаний Шевченко", не дивлячись на спробу автора доступно пояснити пересічному читачеві складні літературознавчі терміни, все ж вимагає певної наукової підготовки хоча б на рівні інституту чи університету, не це основне. Продираючись крізь хащі літературознавчих термінів, читач, як не дивно, не грузне в них, а схоплює врешті-решт те раціональне зерно, що є в цьому творі й заради чого він, власне, був написаний.
Маститі літературознавці, пік досягнень яких припав на комуністичний режим, очевидно, не сприймуть того, щоб "чисте" літературознавство "працювало" на політику — і матимуть рацію, тому що, в принципі, такого не повинно бути. Взагалі й література, за великим рахунком, має бути "чистою" і не повинна "працювати" на якусь ідеологію чи конкретну партію. З іншого боку, творчий доробок маститих літературознавців свого часу плідно "працював" на радянську владу, на зміцнення комуністичної ідеології. Тоді це вважалося нормою, чимось таким, що само собою розумілося. Навпаки, могли не так витлумачити, якби було по-іншому. Вчені (і не тільки гуманітарії), скажімо, ламали собі голову, куди вставити в свої наукові праці той чи інший абзац з чергового з'їзду компартії чи з виступу правлячого генсека. Тож не виключено, що сьогодні Василеві Іванишину можуть зробити закид щодо несумісності політики та власне літературознавства і, повторюю, будуть мати рацію. Але у випадкові з Шевченком (і з Іванишиним) така несумісність є, як на мене, виправданою і навіть бажаною, бо "як не я, то хто? як не тепер, то коли? як потрібно, то можливо!". Гасла Всеукраїнської організації "Тризуб" імені Степана Бандери, Провідником якої був Василь Іванишин, спрацювали й тут. У мене навіть виникла думка, що автор "Непрочитаного Шевченка" хотів би залишитись у тіні як політичний діяч та й просто як націоналіст, бо мова йде, власне, про літературознавчу працю. Але хто має очі, той бачить, і як би Василь Іванишин не "маскувався", все одно зрозуміло, з чиїх позицій він пише. Але справа в іншому. Він пише з позицій націоналізму, які в даному контексті виступають об'єктивним фактором, — і це головне, хоча, звичайно, автор не зміг би так написати, якби не задіяв і суб'єктивний ресурс, біль свого серця.
Як не парадоксально це звучить, але Василь Іванишин сказав за Шевченка (точніше, за його картину "Катерина") більше, ніж той сам за себе міг сказати. "Звичайно ж, ми не знаємо, що саме хотів сказати нам Тарас Шевченко з того чи іншого приводу, — пише доктор філологічних наук Сергій Квіт у передмові до "Непрочитаного Шевченка". — Проте спілкуючись з його творами, кожний з яких живе власним життям і у свою чергу створює свою ідейно-естетичну ауру, володіючи сталим методологічним інструментарієм, критик, а подеколи й вдумливий читач, може продовжити розмову, розпочату людиною, якої давно вже немає серед нас. Для цього необхідною є ще одна обов'язкова передумова: гідна твору особистість читача. Комусь твір відкриється, а хтось, через власну нікчемність, витлумачить лишень себе — "великого", як зрадливий мистець на схилі років у гоголівському "Портреті". Це буде потвора, відбита у кривому дзеркалі зарозумілості — якщо нема особистості, немає й справжньої критики".