На підвіконнику горіла ясно оливна лампада. Перед нею у золотистій зброї, з булавою в руці та з важким мечем при боці стояв Юрша. Поки, однак, зміг сказати слово, почувся внизу брязк зброї ї хриплий оклик.
— Геть, поганці, бо встелю долівку вашим стервом, поки вспієте покликати вашого паршивого пророка! Геть звідси!
А на цей оклик відповів високий гортанний голос ратника:
— Ваша княжа милість можуть пройти, коли воля, але його вельможність воєвода просять ще перед від'їздом зайти до нього на хвилину. Воєвода ось тут, нагорі. Ваше товариство може залишитись тут.
Мовчанка запанувала по цих словах, видко, князь надумувався. Вкінці почулися на східцях кроки, і ось перед воєводою та Андрійком стала висока, струнка постать, закутана у подорожню шубу з каптуром. Каптур було насунено на очі так, що годі було пізнати, хто це.
— Вітай, князю, у Луцьку! — сказав воєвода.— Чому ж так крадькома виїздиш, що й не привітаєшся з своїм братом, ані зі мною, що завжди був заодно з тобою? Невже ж ти затіяв якесь негарне діло, що світла дня боїться?
Зразу не відповідав князь нічого, аж по хвилині відкинув каптур і показав червоне, скривлене від досади лице.
— Не до тебе приїхав я, брате, ні до Танаса. Я приїхав за своїм ділом, а яке воно, знаєш сам завдяки підлому зрадникові, який вкрав довір'я безпомічної жінки та зрадив його. Навіщо ж питаєш про відоме?
Тут блискавка невимовної скаженої люті влучила в Андрійка. Але одночасно, наче удар батога, влучила його й обида, і поки хто міг отямитися, вискочив із піхов меч небіжчика боярина Василя. В цю саме мить блиснув і булат Носа, і дзвінко вдарили об себе вістря. Іскри посипалися із сталі.
— Ох, цю брехню, княже, виплюєш з кров'ю! — кричав оп'янілий від гніву Андрійко і напирав щораз дужче на князя.
А в князя вибухнув гнів, наче полум'я крізь стріху. Його удари також летіли градом на противника, і двобій, певно, закінчився б був смертю одного з противників, коли б не Юрша.
— Стій! — гукнув він, а коли Андрійко послухав зразу, миттю підставив булаву під меч князя Олександра, що з розгоном спадав саме на голову Андрійка. З брязкотом розлетівся меч на важкій булаві, а булава піднялася грізно над головою зажерливого борця.
— Стій, княже, не убивай молодяка, який опускає меч на мій наказ, а не перед тобою...
— Ох, я не хотів...— пробачився князь.
— Не пробачайся, бо коли б був його вбив, то перед ким був би оправдався? Зрадником був би не він, а ти... А ось тобі моя порука та моє боярське слово, що не він зрадив мені вашу тайну, а зрадив її ваш-таки пахолок. Коли б не ти, княже, був тим, хто обманює і зраджує,— так, не перебивай,— хто обманює і зраджує моє довір'я та ласку великого князя, то і мій братанич, і ви відмугикали б цей прохід у замковому льоху разом із вашою... вашою товаришкою. Але ось ти, княже, виводиш крадькома з-під моєї опіки жінку боярина Кердеєвича, ти, а не хто інший! І мені дивно, що ти не прийшов відверто і не забрав її за згодою і з мого відома. Чи Юрша, чи Ніс берегтимуть Кердеєвички, чи це не все одно?
Наче школяр перед дяком, стояв молодий князь перед воєводою, але хвилями запалювалися у його очах якісь блиски, а уста та руки затискалися судорожно, чоло стягалося у зморшки, аж врешті заговорив тихим голосом:
— Не бажав я брати пані Офки силою, бо не знав, чи ви, воєводо, до цього допустите! Вона і я бажали тайни, щоб осягнути ціль, не наразивши вашої милості на гнів Свидригайла...
— Коштом лицарської честі мого братанича! — перервав Юрша.
Князь Олександр зморщив чоло.
— За зраду і брехню плачу завжди ков'ю! — сказав він.— За неслушне підозріння готов я просити прощення навіть у цього отрока...
Тут похилив голову перед Андрійком і протягнув йому руку.
Молодець почервонів.
— Вибачте, княжа милість, мої удари,— відповів той,— але де у вас княжа гідність та високий уряд, там у мене тільки честь, а за неї скочу до очей і чортові, не то вам...
І прийняв руку Олександра, який тим часом продовжував свою бесіду.
— Не гадай, воєводо, що я відцурався тебе і твоїх. Хай боронить мене бог і пречиста діва. Не покину я розпочатого діла, але, бачиш, бувають речі, сильніші від нас.
Тут Юрша спинив його.
— Досить цього! — сказав.— Іди в мирі і роби, що знаєш. Не я тобі даватиму розгрішення. Може, я й дав би його Сташкові...
— Ох, підляка! — вибухнув князь.
— Звісно, що підляка,— згодився воєвода,— та, проте, ця сама причина довела його до гріха, що і благородного князя Олександра. Різниця тільки у наданнях... Тому я розгрішив би його, але тебе, Олександре, ніколи! Я не розгрішаю тебе за твій вчинок, але і не осуджую на вічний плач і скрегіт зубів, тільки жду діл. Може, хоч ними спокутуєш те, що накоїла похіть.
Олександр мовчав.
— Іди! — кінчив воєвода.— Мої татари, Андрійко і Сташко є свідками, що передаю тобі заложницю. З богом!
І, відвернувшись, пішов галереєю, за ним Андрійко, а князь залишився один. Довгу хвилину простояв з мечем у руці, вкінці засміявся якось дивно, сховав зламаний меч у піхви і зійшов із сходів. Там ждали його Офка, Марина і Сташко при відчиненій брамі. Обидва татари вдарили земний поклін, побачивши його, а коли всі четверо вийшли, помітили на снігу щось темне. За ними зі скреготом ретязів замкнулася брама, а князь схилився, підняв з землі темний предмет і по хвилині передав його Офці.
— Стяжка! — сказав він.— Та сама, що повідомила мене про вашу готовність.
Пані Офка закутала голову в бобровий каптур ще дужче, ніж раніш, і прикусила з досади уста. Пізнала шарф, який дала була Андрійкові. З ним позбувався він і її впливу. Перший раз краса її не звела з ума намічену жертву. Перший раз оперся хтось її принаді, видко, був на світі хтось, що не дивився тільки на блискучу плівку, а шукав скарбу щирого, святого, шукав того золота, яке вона розтратила вже давно...
XII
Ніхто не знав, чому саме великий князь Свидригайло у березневу негоду покинув Литву і поїхав до Луцька. Було це тим дивніше, що, проти свого звичаю, виїхав тільки з патером Анзельмом та двома парубками, які вели верхові коні та везли зброю великого князя. На Кобрин та Ратно везли швидкі коні великокняжі сани, одначе хоч як тайно відбувалася подорож, та не уникнула вона очей мужиків, які саме хапалися за зброю. Блискавкою понеслася вістка, що Свидригайло їде стати на чолі народного повстання, і різні-прерізні ватаги почали стягатися до городів та містечок зустрічати володаря. Творилися нашвидкуруч і нові ватаги, і всі аж до цього часу спокійні села зворохобилися навіть у самій польській займанщині. Тут і там ворушилося навіть дрібне та середнє боярство. Величезне військо, яке могло повінню залити ввесь край від Дніпра до Одеру, зібралося за три дні. Одно слово з уст великого князя — і велетенські товпи збунтованих підданих змінилися б у непереможні полки вольних горожан самостійної держави. Але слово це не вийшло з високих уст, а сам князь зник за Ратном безслідно, наче у воду провалився. Через якийсь час напливали ватаги на ратненський шлях, роїлося Піддяшшя, західна Волинь, бояри та мужики ждали, розпитували, стежили, аж вкінці втратили надію. Поміж зібраними з'явились голоси остроги перед помстою польської шляхти та панів-перевертнів, і нишком, крадькома один від одного, почали бояри повертатися додому, а за ними і їх слуги. Мужики довго ще не вірили, що великий князь уже проїхав, і з упертістю селюків ждали його появи. Аж і вони махнули рукою і зневірилися. Народна буря стала вгавати, боярство схаменулося зовсім, народне військо змінилося назад у бунтівничі ватаги...
А тим часом великий князь сидів у Чарторийську серед боліт та лісів у гостях у князів Чарторийських, перших вельмож на Білій Русі.
Як у Федька, князя Несвизького на Поділлі, або у Богдана Рогатинського у Галичині, чи у Юрші на Волині були осередки повстанського руху руського народу, так у князів Івана та Олександра Чарторийських збігалися всі нитки великодержавних замислів Свидригайла. Тут з'їздилися на наради руські пани і князі, тут видавано грамоти, в яких закликалось боярство до збройної розправи з Польщею. І туди саме їхав великий князь із своїм придворним капеланом.
' — Благодать божа та святого Антонія була з нами! — говорив патер.— Видко, реліквії, які везу із собою, відстрашили березневих вовків від нашого шляху.
Великий князь хмикнув невдоволено.
— Пусте городиш, гололобий! — відповів він.— Вовків відстрашило хлопство та боярство, яке чортзна-чого від нас хоче, а твої реліквії повісити хіба на шию стадникові, щоб від нього тікала муха...
— Мухи — це теж диявольське насіння, а сатана об'являється в їх постаті не раз. Ти ж бачив, великий князю, що діється, коли муха тне тварину. Не раз кажемо тоді, що чорт вселився у череду. І ми не помиляємося, кажучи таке. І у святому писанні вселився чорт у стадо свиней. Очевидно, це були мухи, перед якими свині шукали спасіння у воді озера...
— Xa, xa, ха! — зареготався Свидригайло.— Не зле вимізкував ти те все, тільки не знаю навіщо.
— Звісно, навіщо. На те, щоб ти, о великий Свидригайле, збагнув усю святість моїх реліквій та постарався придбати їх для своєї скарбниці...
— Пожди, може, коли на старість стану ще пасти свині, то й куплю твої святощі, щоб моя паства не захотіла скупатися так, як її євангельський прообраз.
— Ваша великокняжа достойність таки не вірять у святості, які у мене є. Раджу вам тому купити кілька крапель води, яка вийшла з-під Мойсейової палиці, та обмити нею свою грішну душу. Раджу вам купити й кілька лусок з риб, які зловив святий Петро у Геназарецькому озері, хай мовчать ваші гріхи, "аки риби безгласії", коли прийде день суду, щоб не було з вами того, що з удовою святого Гангульфа.
— Гангульфа? Не чув я ще про такого святого.
— Не той буде блаженним, хто, знаючи, повірить, а той, хто повірить, не питаючи про докази. "Віра твоя спасет тя", а не докази! Чи святий Гангульф був справді святим, не знаю, але знаю те, що на ньому об'явилася божа всемогутність. Власна його жінка змовилася з своїм любасом, якимсь "женолюбивим та сладострасним опатом", щоб згладити його з світу, бо він більше читав молитви і робив побожні вчинки, ніж виконував повинності самця. Опат убив Гангульфа, а щоб відвернути від себе підозріння, постарався про те, щоб на могилі небіжчика почали творитися чуда.