І от, саме в той час, коли пости майже перемогли велета, почався зворотній процес...
А Ломонос нашіптує, що тут одна дамочка шептатись приїхала, що в неї така сильна безплідність, що тепер уся надія лише на Лавру і на святого духа. В значенні непорочного зачатія. Що, мовляв, вона така залякана, що не признається, хто вона і звідки, бо діло це, виявляється, державне.
— А до чого тут я? — не розуміє Григорій чи Георгій, як його там, ну, словом, велет.
— А до того, що вона поруч із твоєю келією підземною молиться і ніхто її не охороняє.
— Цур тебе, тобто пек, тобто тьху на тебе! Нам про таке гріховне зась.
І отут хитрий Ломонос почина свої підступи, виряджаючи їх для ясності у форму диспута, до якої студенти вже були призвичаєні церковною наукою:
— Тут гріха ніякого нема, Гришо... Чуєш, Юрік, тут усе простіше: раз вона безплодна геть, що навіть! царственна! особа не може її запліднити...
— Та що ти кажеш? — злякався велет.
— не може запліднити ну ніяк. А раз нема запліднення, то й гріха нема. Бо й зрада подружня у такому випадкові неможлива. Ти подумай, це в тебе такий єдиний шанс, щоби силу свою приборкати й не согрішити при цім. Бо більше такого — не буде...
— Ну, а якщо вона...
— вона нікому не скаже! Це ж якби вона на курорт приїхала, а не в святе місце. Хто ж їй повірить, подумай? — підбурює хитренько Григорія майбутній великий вчений-царедворець.
От саме те, що Ломонос уже тоді мав великі задатки, він і прозирнув наперед, чим для його отєчества може у перспективі обернутися романовська гемофілія, тобто розрідження крові, тобто Жовтневим переворотом імені Троцького 1917 року... І щоб такого не трапилося, він давай ще лютіше напосідатися на нашого землячка:
— Ти патріот чи ти не патріот? Ти краще подумай про свій народ... Оно в Лаври одбирають потроху автокефалію, аби звести її геть на фекалію... А щоб роль її в царстві підкріпити, слід тую дамочку хоч один раз полюбити. Церква ваша здобуде ще більшу славу, а ти посядеш у ній великого сану... Та й, зрештою, друзяко-Грицьку: козак ти чи не козак?!
А тим часом знатна пані, яка поклони била у святій підземній келії, тій самій, де Нестор-літописець переписав усю геть нашу історію на свій копил, за що його б слід переіменувати у Нестора-недописця, тим часом вона вирішила довести цю ганебну справу до кінця. Так, щоби та історія вже ніколи й не квакала. З тим цяя дамочка примудрялася бити поклони таким робом, аби при цьому протилежна її половина якомога задиралася. Коли двері — рип! Що на тому самому задираємому місці в неї умить виросло третє око. І що ж воно ним бачить?
Велетенську бородату постать, вимучену постом і науками. Но церква розрахувала пости на людей середнього зросту, а на Григорія ця норма не дотягала; і це вмить відчула та засекречена жіночка, бо в неї там біля третього ока ще один орган відчуття, який у жінок прозирає глибше за всі очі, разом узяті. І ці знання по безпроволочному телеграфові вмить передалися нашому спудеєві, якого ззаду підштовхував у спину майбутній геніальний єстєствоіспитатель майбутньої Великоросі!'...
Наче та кішка, почала поклони бити ще нижче; лише вона не нявчала при цьому, а таким самим голосом молитви творила: призивала господа так люто, так відверто, зціплюючи при цьому зуби до самого їхнього скреготу — що тут би не лише Григорій, а й їхній старенький ігумен умить відчув би себе господом...
Та як стукне, як стукне при цьому лобом у долівку, — аж підзем-м-м-мелля затр-р-р-ряслися. Так, що аж Григорій од того затрясся, а вона, теє відчувши, вже взагалі затряслася, як самашедча — од чого підхвістя її почало тіпатися з підхвицьом, з підтицьом та підсмиком же... доки вони вдвох не затряслися, й усе те, що накопилося у велетові за часи самоти та посту, вилилося у срамоту та...
І пропало козацтво!
Разом із автокефалією. Разом із Академією. Із дверима в Європу, які будуть забиті для того, щоби прорубати вікно. А тим часом Григорій воздавав і воздавав, доки підземелля те йому не перекинулося... І застугоніла земля Руська, відчувши у самій своїй утробі зачаття кінця своїй власній назві.
І от: що то значить — гріх. І от, що то значить, які шляхи до нього. А особливо — перспектива, із якої постав найбільший гонитель Русі, який, видавши спеціального декрета, відібрав у неї, тільки й того, здавалося б, що ім'я. І от тепер ми, оце оповідання пишучи та читаючи, не усвідомлюємо навіть, що зараз мусить на наших очах відбутися друга половина тої перспективи, а саме: із утворенням нового союзу переобустроїться він у Русь, а ми станемо Малоукраїною.
Тобто й взагалі нічим. Як у пісні співалося: "хто бил нікєм, тот стал нічєм".
Помолилася вона ще із місяць у Лаврі. Доки вже напевне не відчула отим своїм третім оком: чудо церковне не лише відбулося, але й совершилося, тобто воплотилося у небувалий плід; що поклони й молитви її дійшли вже саме до того місця, куди й були направлені. І подалася швиденько до рідної Москви (що в перекладі на руську мову з угро-фінської значить те само, що й Нева, тобто болото).
Поспішала, щоби календарні терміни не дуже потім розбігалися із реальними. І впала ув обіймиська свого царственого чоловіка, знаючи напевне, що то усе попереднє не її провина, а лише його, бо тоді ще не було такої медицини, нащадки Ломоносова ще не розвинулися й не розвинули її, аби завгодя знати, хто із них двох — чоловік чи жінка, хто саме є безплідний. І одразу по обіймах закричала:
— Молитва оце лише зараз дійшла і увійшла!
Ну, хто не вірить у таке походження Петра І, нехай спершу відповість: звідкіля серед Романових, плюгавеньких, малорослих, міг узятися двохметровий із вершком цар? Велет? Із такою зненавидою до Київської Русі... Яка його підсвідомо мучила. Мучила, мучила, особливо Лавра. Вивіз він звідти до Ленінграда, спеціально для цього й збудованого, усю професуру й студентство, а тоді думає:
— Щось я там забув...
І згадав:
— Бібліотека лишилася!
От він і наказав Лаврі у двадцять чотири години усю бібліотеку до нових помешкань порожніх у Петербурзі геть перевезти...
Як узнав про це Григорій... А що зробиш, одрубати вже пізно. Особливо, якщо сам у цій бібліотеці й працюєш. Тоді він мерщій усі книжки швиденько до тої келії імені Нестора-літописця перетаскав і поскладав на тому самому місці, де била б начебто поклони ота незнайомка...
— А далі що? — думає він замурувати ту келію разом із таємницею. — Адже цар узнає, що наказа його не виконано й закатує кожного, будь ти йому хоч рідним братом чи сватом, не кажучи вже: батьком.
Тоді Григорій хутенько почав тягати різну макулатуру до порожніх полиць бібліотеки і таскав доти, доки геть нею увесь не обклався — чиркнув сірником — і поніс у віки разом із собою таємницю Лаврської бібліотеки, начебто усі книжки згоріли за недоглядом разом із їхнім доглядачем...
Це був перший підпал бібліотеки в Україні-Русі. І отаке це було перше в нас політичне самоспалення!
__________________
Груди Гертруди Стайн
Лише од думки про неї його починало нудити. І не в грудях тут річ, звісно, а в тім, що він був поетом. От у чім уже ніхто не сумнівається, що Еліот був не ідіот.
Один із нобеліантів, хто по-справжньому того вартий. А тепер кожен з нас ламає голову: чому він покинув спілкуватися із Гертрудою Стайн? Та іншими суперінтелектуалами, а подався працювати клерком у простісінький банк?
Цього жоден інтелектуал не осягне. Та й жоден, ясно, клерк не втямить. Та й поетів уже таких не лишилося, хто б це міг збагнути. Одначе, вкалуючи канцеляристом, Еліот щороку видавав по книжці віршів. От.
Якщо наші інтелігенти ходили в народ, то в них, там, ходили у клерки. Не тому, аби наблизитися до життя. Кому-кому, а елітарному Еліотові цього було не треба, це ж тобі не поет типу Нєкрасова. Особливо того Нєкрасова-прозаїка, який узяв і пішов у народ французький.
А тому, щоби не жити в світі позачасового континуму фернальної гіпентропії квазівізуальної моделі тріадного абсолюту. Що для поета (а найпершим це збагнув Еліот) страшніше за будь-яку канцелярію. Страшніше за народ.
Бо такому от, як Еліот, творити хтілося не про народ, от. У загальновживаному сенсі цього слова. А про той народ, який скоро стане народом інтелектуалів. Може, стане, може, й ні, однаково для такого треба якось упоратися з готовими уже інтелектуалами-індивідуалами. Особливо, коли сам до них належиш, — ну як тут писати поезію? Лише одскочивши од таких персонально подалі. Бо саме тоді починало поставати нове мистецтво, незнаний різновид його, назвати б: альтернативне віршотворення, бо для означення такої поетики жоден ще інтелектуал, був би він навіть ерудитом, а назви й досі не вигадав. Поетикою, бо складалася вона також із чарівливих звучань, словесних поєднань — мистецтво творчо-розумового спілкування.
Що навіть ті, хто започаткували неопоезію, не постерегли її. А просто сприйняли за іншого рівня балачок. Ну, наприклад, якщо до того навкололітературні плітки точилися побіля дружин та коханок письменницьких тощо, — то від початку нашого століття розмови перекинулися: яка там у кого амбівалентна персоніфікація банального "е§о", і з яким саме гіперфокальним дзен-фашизмом він тепер перебуває в діалектичній єдності протилежностей.
Тобто колективізм переміг і тут — медитації стали гуртовими. Тобто гуртковими, як у стайні Гертруди Стайн, наприклад.
До речі, про Ніцше. Цей перший започаткував користати поетичну силу слова для доведення, читай утвердження, своїх філософем. Замість логіки застосував силу художнього тропу. І світ — клюнув. Саме на таку неопоезію, а заковтнув — доктрину. А сонмиська ницих ніцшенят по гуртках розтиражували її, ерудовано спілкуючися, зачаровані її вишуканою парадоксальністю, яка так тішить дух... Ну, а коли вже дійшло до реалізації, то результат відомий. Ні те, ні цше.
Тобто навіть не дзен-фашизм, а набагато простіший. Однак ми лише зараз спізнали, куди заводять такі любі парадокси (типу єдності-протилежності тощо). А Еліот, спостерігаючи утвердження розумової неопоезії не в балачках уже, а супермасовими тиражами газет, та вже не мистецькими, а політичними, — не втримався. Зрадив рідного офіса.
Як же інак, коли навколо таке робиться? Єдність-протилежність переросла в більш поетичного, метафізичний "демократичний централізм".
— Поетика оволодіває масами! — вирішив Еліот.