Схорон

(Із циклу "Прощавай, суржик")

Я зразу засік його. Що то за птиця, поняв. Такий він... не похожий, поняв, на наших. Не те щоб одежа не така. Пика міцна така і сам здоровий, ситий геть. І не турист, бачу. Одразу бачу: що за птиця?

Підходжу до Івана, показую. Той глянув і каже:

– Што-то він мені не наравиця. Якийся він, – каже, – не такий... І не турист, – каже.

О! Іван теж його, поняв, умить засік...

– Ану, – кажу, – Ваню, ану ми його перевіримо, що він за фрукт.

Ми з Ваньой підходимо до його, а я, дурень, візьми й поправ козирька.

Той же зразу узрів. Ми до нього йдемо, але ж народу – прірва, доки проштовхнулися, він візьми й пропади...

– Отак, – кажу, – поняв, Іване, прохлопали.

– Так це ж ви... – не договорив Іван, бо я його перебив:

– Ану, – кажу, – Ваня, бистренько туди-сюди по базарю і доложить, поняв?

А Іван каже і показує:

– Та онде він!

Дивлюся і дійсно: стоїть, прицінюється в молочному ряду, поняв. Такий мордатий весь, рум'яний і вуса чорні... Во! Вуса. Не такі, як у нас носять. А довгі такі. Стоїть, весь прицінюється, но, поняв, краєм ока до нас шкіриться.

– Я, Ваня, зайду зліва, а ти стій он з того боку ряду, тут він і наш.

Ти давай стій, думаю, достоїшся. Що тобі треба в нас? Стій-стій, ти в мене ще поскачеш, голубчик. Бо стоїть він тісно так, що не втечеш, поняв. Народ припирає його до паркана, а з іншого боку ми з Ваньою. Без фокусів, поняв, ідем на нього, но бачу – вусатий сука вже коситься, вже йому не нравиться, що ми його заклинили. Ми підсовуємося, а він, як отам стояв – так і скочив через паркана – без розбігу!..

Я на паркан злий стрибаю – а не можу. Потім Ваня, умничка, мене підсадовив, доки він мене підсаджував, доки я його туди витягав, доки, значить, ми перелізали, – а він, сука вусата, вже за машинами, за машинами – пропав.

– Тьху, – кажу.

– Ти б, – каже Іван, – хоч би кокарду свою задом наперед повернув або ще краще зняв її для такого діла. Може б, тоді й узяли його. Дивись! – каже Іван.

Бачу – а той вусатий сука доходить вже до вулички і зара почне спускатися, поняв, униз і скриється.

Ну, думаю, нєт. Ах ти ж, думаю.

– Ану, – кажу, – Ваня, бігом марш!

Ми побігли, наче які ненормальні, но він, доки ми добігали, уже, поняв, завернув у завулочок.

Тоді ми, як ошпарені, добігаємо до завулочка – і що бачимо? Він уже минає хлібопекарню. Ну? І нікому крикнуть – утіче! Отак на наших очах – візьме й зникне з них. Там же зразу ж ліс починається. Тому ми, як два ненормальних, поняв, а він уже за ріденькі сосонки зникає, не поспішаючи отак у лісок заходить, наче просто тобі побризкать, поняв.

Ми насилу добігаємо, я мало кокарду з картузом не загубив, такий азарт почався в нас.

– Веди, Ваню, – кажу, – будь попереду. Бо я ж тут лісу не знаю, поняв.

Витягаю, біжучи, свого "поема" з кобури, мчимо так, що вилітаємо на галявину, поняв. А той сука за кущами саме мелькнув з другого її боку, ми щодуху туди, а він уже у ярок зіскочив. Ми, поняв, і не побачили б де, так затріщало гілками. Ми – туди...

Словом, поводив нас та сука по тому лісові, що говорить. Двічі, поняв, були заблудилися. Так Ваня, умніца такий, сліди того мордатого на траві розібрав і ми знову – як учешемо.

Ну от що саме цікаве, так це те, що я й ні разу не подумав про те, поняв, що це ж я свій пост на базарі покинув і тепер там якщо щось трапиться, ну? – так мене той вусатий мордатий за живе узяв. Я нутром тоді почув-важна птиця якась... Ну яка?

Уже ми його сто разів губили й знову знаходили, поняв. От-от! А він, гад, – і ні-ні. І не озирнеться навіть, йде собі спокійненько ходить, наче собі в домі, поняв. Потім ще раз загубили його вкінець, потім ще раз бачу: за окремим кущем блиснув його рум'янець і мелькнули ті вуса.

– Стоп, – кажу, – бо кущ стоїть сам один посеред галявини, – Ваньчику, спокійно, тут йому й капут.

Кущик цей так біля дерева стоїть, що навколо усе видно, як на долоні.

– Еге, – кажу, – це ти вже в нас і добігався.

Ставлю "поема" на бойовий взвод, досилаю патрона, знімаю предохранітеля – і вперед! Доповзаю до куща.

– Виходь, – кажу, – сука ти вусата така. Бо не знаю, кажу я йому, – що я тобі за це тут зроблю!

А він анічирик, поняв.

Розсуваю я лівою рукою кущ...

Нема.

І Ваня підповза, розводить руками.

Іщез, сука... Зник він, чи що? Я тоді хотів Івана послать на те дерево, що біля куща виросло, но Ваня каже, що лізь сам.

– Я, – каже, – не козел по гладкому стовбуру, я не кицька, – каже.

Дійсно, дуб такий, що й не обхопиш і, що інтересно, не зачепишся ніде. Ну, я вже тоді такий злий був, що хотів повірити, що той вусатий гад і на таке дерево видряпатися зміг.

– Впустили, – каже Іван, – товариш начальник.

Я туди, я сюди. Пусто. Що навіть гілки обдивився кожну, може, там десь дупло є, поняв. Но ніяких дупел там, на тому дубі, виявити не довелось. Ми посідали на траву. Во, що видєлує, сука.

Зник.

Ми відпочивали і вже назад налагодилися, я, поняв, про пост згадав. Це ж тобі не жарт – нема на базарі участкового і його активіста. А Іван виймає ножа, поняв, і хоче долубати чобіт. Бо в нього там цвях задрався, його можна й зрозуміти – од таких скачок. Він колупає, а я собі сиджу. І що сказати, од того той ніж в нього з руки й вислизнув весь. І встромився так під самим кущем. Лезом униз, як його впустили, так і уткнувся... Но як?

Грукнуло, наче не в землю.

Я ж сиджу – так наче ж піді мною зазвучало, поняв, коли той встромився. Бо нерви ж напружені по саме нікуди, щоб не звернути уваги на такий факт. Що не в корінь наче, а так, значно дужче, поняв, увіткнулося те лезо.

Но не буду забігати. Бо ми тоді з Ваньою перезирнулися, поняв. Він тоді той ніж з усього розмаху – як засандричить увесь у землю! Гупнуло знову й добряче. Він тоді, поняв, починає там тим ножем колупати. Зразу й одкривається, поняв, дошка. Стругана, поняв. Букова уся. Дошка-а!

Значить, не довго ми трудилися, доки нам не показался ляда. Така, поняв, як наче в погріб, лише грубіша. Отака. Я тоді як не вдержуся, як ухоплю ножа сам, колуп-колуп, докопався до клямки, – смик! – а воно так як по маслу, поняв, легко так пішло, що би й дитина підняла. Дивимося туди – а там хід. Тобто зазираємо туди краєчком ока і що бачимо. Дощата драбина така, геть із бука, хорошо стругана. Но лізти туди я не полізу. Він, гад, встрелить тобі в зад, а вилетить через рот. Це треба наперед розуміти, такі діла. А Іванові кажу:

– Де це ми, інтересно знать, Ваня, находимося хоч приблизно?

Ваня, умніца така, каже:

– Деся в районі Синьогору.

– Ого, – кажу, – еге. А далеко звідсіль річка Спора?

– Ні, – каже, – бо вона недалеко мусить бути.

– Ну, тоді так, Ваню, мотнися бігом до річки і де бакенщик Зозуля живе, знаєш?

– Як же не знати.

– Давай дуй тоді до нього й скажи, щоб динаміту шашку дав і запал до нього, поняв?

– Поняв, – каже, – не дасть.

– А як не дасть, то ти мене слухай, що я тобі кажу: скажеш, що я сам прислав і як паскуда старий не дасть динаміту, то щоб на базарь із своїми рибами більш не показувався ні разу, бо посажу, – кажу, – якщо ти йому усе так скажеш, як я кажу, поняв, то він не відмовиться. І нехай ще ліхтаря дає, тільки пояскравішого, тільки не барись.

Ваня тут же зник, умніца, а я сиджу коло ляди і щось воно мені не до вподоби – наче ізвідти, з нори, наче холодом яким тягне. Я її прикрив, а сам ліг, відповз подалі, тоді ще раз переповз, тоді ще раз заховався.

Тут іще треба розуміти. Коромислий, що до мене тут на пенсію пішов, мені якось був розколовся. Він іще при тих порядках тут участковим робив у районі і живим тоді остався, поняв. Це треба знати, що за чоловік Коромислий. Що у ті часи тут ніякий участковий, поняв, довше трьох днів тут не робив... Ну, може, він із лісом знюхався, чорт же його дідька зна, як він тоді живим лишався... Но мужик він – кріпкий, тільки після третього повного розказав таку історію. Що Микола Синюх якся знайшов землянку у землі. У цьому самому лісі. Ну й не раз там, мать, ночував. Доки не знайшов у тій землянці під стіною лаз. Під лавкою отак, лише під стіною. Ну, може, не він того лаза знайшов, а той лаз – його, бо виявив він тамечки бідона... Ну, звичайно, гроші, думає. Партизанське золото – говорили тут і про таке, коли наче партизанка відступала, то наче поховала в своїх лісах свої скарби.

Запечатаний він з усіх боків смолою був. Синюх, значить, розпечатав смолу усю тую, а там не гроші й не золото ніяке, а папірці усякі лежать. Він, поняв, дуже загорював був, а потім так знехотя почав був читать, що, інтересно, там вони пишуть.

І що – списки. Усіх їх, хто тут тільки не діяв у нашому районі, тоді із них – які тоді по лісах жили або так чи інакше з лісом були пов'язані. Усі по порядочку! Хто, шо, яка занімаєма должность, поняв. Синюх же усе це читає, і йому страшно, поняв, стає, бо він кожного, там записаного, узнає! Той тепер у нас – замсільпо, той – директор інтернату, поняв, той – завклубом, той – директор, наприклад, лісопилки, той – главврач, той – директор хлібопекарні...

Ну, Микола Синюх, ясне діло, злякався дуже – це ж тобі не іграшки. Бо отакі-то діла. Тут би йому з переляку назад того бідона засипати й запечатати смолою, закопати ту землянку землею і забути про місце її. Так ні ж тобі – жадібність браконьєрська помалу взяла у нього гору над страхом, не кажучи вже про розум. От він того бідона й притахторив до участкового, а ним тоді саме й був Коромислий. Так і так. Що робити, бо скіко, наприклад, за такий бідон повинні мені заплатити, питає. Тоді Коромислий послухав і каже йому так, що ти цей бідон піди й укинь у річку або ще лучче – піди спали. І нікому про нього не розказуй, поняв. І пити покинь. Щоби під газом кому випадково не бовкнуть – а то капут.

А той своє і своє, що це ж гроші великі мусить коштувати.

А участковий Коромислий йому й каже, що ти не гроші, ти краще на цвинтаря військового сходи подивися, скільки там, поняв, могилок свіженьких, І що це, думаєш, тобі не указ?

Но Микола Синюх йому своє і своє, що, мовляв, за цей бідон великі гроші полагаються, от лише не ясно, скільки, то не викидать же його. Не може второпати браконьєр, поняв, ну ніяк! Тоді йому Коромислий каже так:

– Якщо вже ти ті гроші так сильно хочеш заробити, то запам'ятай гарненько, не показуй цього бідона ні в районі, ні в області і навіть не у Києві.