Письменники ніби бояться озвучувати історичну тематику, звертатися до сучасних подій і показати їх очима нинішнього підлітка. Андрій Чайковський доступно й цікаво для дитини трактує історичні події. Головне, що як справжній учитель ненав'язливо виховує підростаюче покоління в українському дусі. Таких книг, але про сучасність і з тверезою оцінкою історичних подій, нині дуже бракує юнакам і юнкам. Ось і доводиться їм дивитися телесеріали про вбивства чи читати книги, які аж ніяк не впливають на розвиток їхніх патріотичних почуттів.
8 листопада 2014 року
ОПТИМІСТИЧНА ТРАГЕДІЯ
Василь Шкляр. Маруся
Порівняно із "Залишенцем" письменник зробив крок назад. Так завжди буває, коли осмислюєш тему, відступаєш, аби завоювати нові вершини.
Національна і націоналістична тематика не дуже шановані в сучасній українській літературі. Дивуватися тут нічого. Видавництва і читач націлені на легке чтиво. Письменники ж здебільшого сповідують лібералізм і навіть космполітизм, тому якщо, скажімо, Оксана Забужко, Марія Матіос, Андрій Кокотюха та інші й звертаються до національної чи націоналістичної тематики, то пишуть з цих позицій. Не будучи націоналістом за духом, важко розкрити внутрішній світ героїв національно-визвольних змагань. Виручають знання історичного тла і художнє осмислення подій. З іншого боку, серед націоналістів я не бачу письменників, які би могли створити високохудожній твір, тому мало знати внутрішню природу національно-визвольних змагань, треба їх ще художньо осмислити. Поєднати би ці протилежності – і ми мали би геніальні твори.
Василь Шкляр стоїть десь посередині між цими непоєднуваними началами. Якщо в "Залишенцеві" ("Чорному Вороні") йому вдалося художньо переосмислити "Холодний Яр" Юрія Горліса-Горського, то в "Марусі" він фактично виявився першопрохідцем. Володіючи чималим документальним матеріалом, письменник усе ж не спромігся розв'язати надзадачу, осмислити роль юної отаманші в історії українських національно-визвольних змагань. З'явився такий собі бойовик, який насамперед має зацікавити читача. А коли видавництво на обложці книги пише "національний бестселер", то взагалі критично ставишся до таких оцінок. У даному випадку історична правда і бажання видавця підмінити дійсність розійшлися категорично.
Маруся – міф в українській історії, міф наразі малознаний, але востребуваний дійсністю. І це вдалося вловити Василеві Шкляру. Свого часу на одній із прес-конференцій я почув від нього про намір написати роман про Марусю. Минуло декілька років напруженої праці — і маємо результат. Не той, що хотілось отримати від талановитого письменника. Але, думаю, що це тільки пристрілка перед більш вагомими працями у його творчості.
1919 рік виявився одним із найдраматичніших в історії України. Василеві Шкляру вдалося передати дух епохи. Дещо штучно виглядають порівняння з сьогоденням, бо причини і наслідки, здавалося б, схожих дій були і є різними. З цього треба виходити, а не прилаштовувати сьогодення до подій минулого чи минуле калькувати із сьогоднішніх подій.
Назва – "Маруся" – зобов'язує, аби головна героїня була в центрі подій. Але мало не половина оповідки відбувається без неї. Було би цікаво не тільки читати опис тих подій, а й побачити їх очима Марусі або бодай почути її ставлення до цього.
Два брати Соколовські загинули від рук зрадників. Третій є священиком, а тому не може воювати. Олександра Соколовська, яка прибрала псевдо Маруся, стала отаманшою замість них. Нема достовірних даних, як вона загинула. Автор послуговується легендою, що їй вдалося вижити під час того лихоліття і дожити до старості в одній з європейських країн. У цьому ж дусі можна було би, скажімо, написати роман про Богдана Сташинського, вбивцю Степана Бандери, і припустити, що на старості років він побував у родинному селі Борщовичі на Львівщині. Міф цікавий, детективний, але чи це головне, коли говоримо про сутність національно-визвольних змагань?
Василь Шкляр приписує Марусі відьомські чари. Її руда коса зводить з розуму ворогів, а родимка над губою закохує в неї бойових побратимів. Любовна лінія є чи не найвиграшною в романі. Трагедії додає те, що Маруся думає, ніби її коханий помер від тифу, але він вижив і загинув під Бродами аж у 1944 році.
Отаманша показана нещадною до ворогів України. "Банда Марусі" полонених не брала – і про це насамперед знали вороги. Маруся й сама вбиває тих, хто проти України.
Не все, що написане, є достовірним фактом. А саме на написаному побудована книга Шкляра. Мемуари написані людьми, які героїчно боролися за незалежність України, але з роками прикрасили і перебільшили свою участь у цьому процесі. Натомість велике значення мають свідчення очевидців. Ще живі діти й онуки тих, хто бачив як селами Вінничини "банда Марусі" пересувалася на … верблюдах. Є й чимало інших екзотичних свідчень, які би могли зацікавити письменника. Тут необмежене поле для досліджень, які би лише прикрасили твір.
Українству не вистачає міфів, забарвлених у національні й націоналістичні кольори. Історія України встелена втратами й поразками. Оптимістична трагедія Василя Шкляра дає певні імпульси іншим письменникам. Проте за детективним чи пригодницьким началом слід бачити ідеалізм і романтику героїв національно-визвольних змагань. Написати легке чтиво простіше, ніж зрозуміти сутність боротьби за Україну. Той же "Холодний Яр" Юрія Горліса-Горського став настільною книгою для майбутніх бандерівців. Чи є така ж настільна книга для тих, хто нині здобуває Україні волю?
Василь Шкляр іде у правильному напрямку. Свідченням тому є "Залишенець" і кращі сторінки "Марусі". Виглядає на те, що це поки що єдиний письменник в сучасній українській літературі, який може осмислити національно-визвольні змагання, котрі складають основу історії України. Це тривожний сигнал. Бо без такого осмислення нам не зрозуміти порухів сьогодення і не побачити чи бодай відчути майбутнього. Я не смію давати жодних рекомендацій Василеві Шкляру, просто шкода, що біля нього крутиться чимало осіб, які не мають жодного стосунку ні до українства, ні до духу нашого героїчного минулого, сьогодення і майбутнього…
15 листопада 2014 року
ЛІТЕРАТУРНИЙ АБОРТ
Надія Гуменюк. Енна. Дорога до себе.
Маскульт сучукрліту поставлений у нас на конвеєр. Мало не щодня літературні конкурси та видавництва вбивають шедеври, роблячи літературні аборти.
Прикладом такого літературного аборту може слугувати повість Надії Гуменюк "Енна. Дорога до себе".
Це розповідь про силу всепереможного кохання, яке долає все, навіть, здавалось би, невиліковну хворобу. Енна стала жертвою жорстокого експерименту доктора Сніга, який намагався відібрати в неї пам'ять. У кінцевому результаті з того нічого не вийшло, а сам зловмисник позбувся пам'яті.
Сюжет простий і геніальний, і в умілих руках обов'язково мав би народитися шедевр. Проте умови сучасного літературного процесу не дають можливості талановитим авторам це робити. Вони поставлені в певні рамки і змушені робити вибір: або ти виконуєш все, що ми тобі кажемо, або видавай свою книгу мізерними накладами за власний кошт.
Політика журі літературних конкурсів і власників книговидавництв співпадає: масовий читач потребує легкої продукції, яка легко засвоюється, навіть якщо мова йде про надскладні для розуміння речі. Все поставлено на потік, задані певні параметри, які не допускають відхилень у вигляді авторської волі. Письменнику, який прийняв ці правила гри, лише здається, що він написав те, що хотів. Насправді вже задовго до виходу книги за нього все вирішили, і йому залишається лише вдавати, що він нічого не помічає.
Таким чином у нас штампують енні "зірочки" сучасної літератури, як людиноненависницькі досліди над енними діточками робив доктор Сніг. Натомість скільки шедеврів умирає в лоні літературного процесу, не доходячи до читача.
Очевидно, давно вже назріла потреба здійснити люстрацію в літературі. Я не маю на увазі намір скидувати письменників з їх п'єдесталів. Це вже безуспішно робили до нас. Зрештою, кожний письменник заслуговує на того читача, який "ковтає" його книжки. Натомість люстрація насамперед має торкнутися тих, хто крутиться навколо літератури, заробляючи на цьому. Скажімо, багатьох не влаштовує принцип, за яким діє Шевченківський комітет, коли лауреатами стають випадкові люди, але ж нічого не змінюється упродовж десятиліть.
Коли до Енни повертається пам'ять, вона згадує своє справжнє прізвище – Христич, тата й маму, улюбленого пса Клаповуха… Так і до нас повинна повернутися пам'ять – пам'ять про кращі зразки української літератури. Фактично її задушили витонченими сталінськими методами. І зараз ці принципи спрацьовують, тільки застосовують їх більш вишукано й підло, на корінні вирубуючи українське, прикриваючись вишиванками й тризубом.
У художніх творах Добро перемагає. У житті ж насправді доволі часто торжествує Зло. Енна знаходить своє щастя в сімейному житті, виховує сина своєї подруги, яка теж стала жертвою доктора Сніга, а зараз змушена поїхати в світи на заробітки. Здається, все добре у цьому жорстокому світі. Але поза тим гинуть дружина людино-ненависного лікаря, в закладах психіатричних лікарень залишаються десятки й десятки людей, яких пігулками й заштриками покалічив доктор Сніг. Зло залишилося без покарання, ці особистості назавжди викреслені з нашого життя. І щасливе закінчення історії Енни лише підтверджує загальне правило убивства людей в цій Системі.
Щось подібне відбувається і в нашому літературному процесі. Лише всупереч літературним конкурсам і книговидавцям народжуються шедеври. Але й вони не доходять до читача, збаламученого маскультом сучукрліту.
Я – песиміст, тобто людина, яка володіє інформацією. Здійснити люстрацію в літературі у сучасних умовах практично неможливо. Занадто міцно маскульт сучукрліту засів у наших мізках, занадто впевнено почувають себе ті, хто осідлав грошові потоки, наживаючись на недалеких авторах. І все ж цей процес – процес люстрації – треба починати. Лише за таких умов українська література справді може вийти на світовий рівень, на що по праву вже давно заслуговує. А перший Нобелівський лауреат з літератури від України – це лише справа техніки.