Безумці. З історії кохання Михайла Коцюбинського та Олекандри Аплаксіної

Барбара Редінг

Сторінка 26 з 29

Так, молодик. Молодший від мене на кілька років. Приміром, ще студент. Такий невгамовний студент. Без вусів і з добре виголеним лицем. О, як він мене цілуватиме, як боятиметься рухатися далі за поцілунки. Я ж нагадаю йому, що ми — пошлюбнені, й покажу все, щоб наступного разу ніякого боягузтва. Мій шлюбний молодик питатиме дозвіл, роблячи будь-що, а я біситимусь, проте не подаватиму виду. Думаю, колись мені схочеться вбити його за розхлябаність і невміння керувати нашим родинним кубельцем.

У кожному з випадків матиму щонайменше трьох дітей і всіх любитиму настільки, що навіть коли врешті-решт зрозумію, що ані чолов'яга, ані молодик не годяться мені в чоловіки (по-перше, я ніколи не покохаю, по-друге, він обзаведеться коханкою з певних прозаїчних причин), не йтиму на поступки власній дисгармонії: житиму з ним до останнього.

Звідки братиметься подібне безглуздя від мене тобі — не відаю, але кажу, чекаючи на несподівану (ще не бачену) твою реакцію. Проте нічого такого. Ти скажеш, що тебе анітрохи не цікавлять передбачення про моє можливе (майбутнє) заміжжя. Натомість тебе цікавить, як виглядатиму я в нових кофтинках, які придбаю саме до твого повернення, як розстібатимеш їх ґудзики і цілуватимеш мене.

І в цей момент я остаточно розумію, що з моїм можливим (майбутнім) заміжжям ніколи не складеться, бо ж несамовито чекаю на тебе, навіть якщо без можливого (майбутнього) заміжжя.

67

Якась дама із сильно червоними руками (чи не прачка) сидить на твоїх колінах. Вона настільки пишна і так гріє тебе, що ледве дихаєш. Проте терпиш і не робиш жодних зауважень. У тебе й дами з сильно червоними руками ще є сусідка. Сусідка потішає тебе, що їй теж незручно сидіти, і ненароком кладе свою руку тобі на коліно. Виявляється, це весілля місцевого садівника, бо з сусідкою розпочинається цікава розмова з пліток про гостей і наречену—суху негарну жінку, що весь час мовчки сидить у кутку, в який її посаджено. (Пізніше ти запитаєш молоду, чому вона не танцює. Молода одпо-вість, що вона з кладовища. І справді, подумаєш, наче викопана з домовини — нерухома й безбарвна.)

Отже, ти робиш висновок, ви посадовлені так щільно-тісно попід стіну кав'ярні, що одне й лишається — не перейматися подібною сусідською інтимністю. До того ж сусідка починає заспокоювати, помітивши твою певну зніяковілість і засоромленість, мовляв, не хвилюватись, адже це її плечі, а це — її нога. Сусідка говорить це все з такою селянською простотою, що ти змиряєшся й не чиниш супротиву її пожвавленим розповідям. Ти уважно вислуховуєш Олімпію, сусідку, й досі тримаючи на колінах даму з сильно червоними руками (чи не прачку).

Тебе, втиснену в тебе даму з сильно червоними руками й сусідку Олімпію обносять вермутом і сухими калачиками, печеними для економії вдома з другого сорту борошна. Ці вироби надмір сухі й кришаться так, що весь одяг у тебе й волосся у твоїх неперевершених сусідок укривається крихтами. Проте ані твої сусідки, ані ти не звертаєте на таку прикрість особливої уваги, тобі весело — починаються традиційні нескінченні танці.

У невеличкій кімнаті з високими стелями, як у склепі, прибраній прапорцями і квітами, безперестану грають два мандоліністи і скрипач, при цьому по кілька разів охриплий голос лакея з сінематографа озвучує ті самі пісні (не менше вісімнадцяти разів). Круглий гладкий візник добросовісно витанцьовує зі своєю жінкою; маленький кравець у чорній тужурці з круглими полами старанно намагається відтанцювати з перекупкою помаранчів. Як на тебе, їх рухи не подібні до танців, бо неймовірно тісно, але нарід на таке особливо не звертає. Зокрема, побіля них підтанцьовує і плеще в долоні якась дев'яносторічна бабця.

Бабця (із заваленим, наче від землетрусу, ротом, у чорну шпару якого цікаво заглядають ніс, з одного боку, з другого — борода) зігнулась удвоє, проте весела й жвава. Вона презентує найпривабливіший номер вечора: як тільки-но починається тарантела — старенька в своєму рожевому одязі та старовинних великих ковтках йде танцювати.

До рожевого одягу енергійної бабці в танок приєднуються європейські костюми інших гостей, які роблять дійство смішним, бо не підходять до тарантели. Із кишень європейських костюмів виймаються брудні хустки для носа і, склавшись косинкою, крутяться над головою.

До танцювального балагану додається вермутський шал: на тацях розносять повні вина чарки, двоє дівчаток п'яти-шести років вже зовсім п'яні і випрошують у присутніх монети, всі пріють, танцюючи і п'ючи лепське вино до одинадцятої години ночі. І ти, і дама з сильно червоними руками (чи не прачка), й сусідка Олімпія будуть тому не виняток.

Знаєш, запахи цих спітнілих жінок, що біля тебе, сутужно б'ють у носа чи навіть розбивають його вщент.

68

Для поцілунку береш губи і цілуєш — гаряче й смачно. Цілуєш і просиш навзаєм (роз)цілувати тебе, якщо, звісно, ще не забула, як слід тебе цілувати.

І я цілую, хоча не все так просто. Мій цілунок короткий і нервовий. Я пояснюю, що роздратована, і нічого з таким станом поробити не можна. Чим роздратована — до пуття не скажу.

Але ти стримуєш мій непояснюваний шал — ми так міняємося ролями — й заспокоюєш: маю прекрасний характер й не слід себе чорнити.

І знову цілуєш — гаряче й смачно. Доки твоє серце (я) не втихомирюється.

А за цілунками починаєш говорити про (більш-менш) наркотичні засоби, які уживаєш, щоб приглушити сум за мною.

До цих засобів ти зараховуєш вишукано приємну погоду, тривалі прогулянки зі знайомими і капрійський маскарад.

Цей маскарад супроводжує італійську масляну. Упродовж трьох тижнів вулицями ходять різноманітні маски, леви, лицарі, рибалки з тризубцями, китайці, негри, англійські лорди тощо; ти нараховуєш їх не менше двохсот. Уся площа перетворюється на одну велику залу, де люд відбуває величезний маскарад під відкритим небом.

Гамір і веселощі.

Повсюди стукають кастаньєти і дерев'яні черевики, горять вогні. Подібна забава і плескіт моря — усе ритмічне. Ти піддаєшся загальному настрою і баламутиш: випиваєш із капрійським товариством у кав'ярні величезну кружку справжнього мюнхенського пива, а потім рушаєш до сінематографа.

Спостерігаючи за рухом постатей на широкому екрані, за швидкою зміною просторових комбінацій, за виразними обличчями акторів та їх надмір показовою емоцією, думаєш про грандіозні можливості кіно, що витіснить літературу на менш примітний план. Ти мав би шкодувати, але поза цим. Бо великі очі однієї з героїнь, м'яка опуклість її губ, що легко перетворюють невиразне лице на омріяне, нагадують тобі про моє існування.

Чомусь уважаєш, що зі мною тобі було б добре і в пеклі.

Чомусь уважаю, що ми з тобою в ньому і є.

Від лютого набуваєш нову знайому, яка претендує на твій час і твою увагу. Ця пані доволі симпатична, попри свою хворобу. Початківець-видавець Вікторія Чикален-ко, що задумує з сестрою і братом, знавцями чотирьох мов, заснувати видавництво з метою зберегти українську літературу завдяки перекладам західноєвропейської, поширенню репертуару українського театру.

Мені її появу характеризуєш як біду, бо розраховував, виїхавши так далеко від Чернігова, звільнитися від обов'язків перед знайомими і бути вільним для праці. Насправді ж ти не проти такої молодої чарівності побіля себе. (Навіть попри сухоти, Вікторія прекрасна.)

Ваше ненав'язливе знайомство супроводжуються частими прогулянками. Удвох хвацько підкорюєте Monte San-Michale, Punta Tragará, Faraglioni'b, Monte Tiberio, Santo Tiberio, Grotta Mitromania, на яких ти витягаєш із кишені невеличкий альбом і робиш якісь замальовки. Кажеш знайомій, що страшенно любиш малювати.

Ти не соромишся висловлюватись і створюєш перед нею всі свої уявні картинки. Зокрема, живо уявляєш гучні й красиві оргії на віллі Юпітера-Зевса, за руїнами амфітеатру, абсиди, барельєфів — надзвичайну службу-жертву, що відбувалася там на хвалу індо-іранського бога Мітри (бога сонця, світла, добра, знання і чистоти).

Вікторія, у свою чергу, не пропускає жодного з твоїх слів і реагує на них відповідно: приємною усмішкою, здивуванням чи (подеколи) дитячим смутком.

Вона запам'ятовує більшість твоїх розповідей, і пізніше не раз оповідатиме їх іншим. Наприклад, про вашу прогулянку однією з тихих вуличок Капрі й побачену з-за муру якогось саду струнку стрілку з цвітом алое вера, про яку ти з захопленням говоритимеш, що ця рослина існує довгі роки для того, аби дати її — квітку своєї смерті — і зразу всохнути. Або про вирізні листки іншої рослини, які послужили моделлю візерунків іонійської капітелі.

Коли почуваєшся кепсько (підхоплений тобою плеврит), ви просиджуєте (часом) цілі дні в твоїй розкішній біленькій кімнатці з видом на море. Вікторія приносить по оберемку квітів із люблених тобою цикламен. Вона переймається твоїм станом, і їй доводиться довго тебе вмовляти, щоб ліг на канапу. Після таких тривалих вмовлянь ти лягаєш. Розказуєш деякі сюжети планованих оповідань (які вона обов'язково побачить в останніх друкованих речах). Кажеш, що хочеш писати, страшенно хочеш. Вікторія теж не мовчить. Виявляється, вона теж щось пише, але не афішує, не оприлюднює. Ти просиш почитати, й вона читає.

Твоє здоров'я погіршується катастрофічно швидко: підхоплений плеврит набуває загрозливих форм (плюєш кров'ю після кожного припадку астми, при цьому — чотири-п'ять папіросок на день).

Вікторія все це бачить і не може лишатися байдужою, тому намагається вмовити, щоб дозволив викликати кращого лікаря з Неаполя. Ти противишся, роздратований. Пояснюєш погіршення стану погодними змінами і чекаєш на сонце, із появою якого, на твою думку, стане краще.

Але сонце — це твої необгрунтовані фантазії, коли по-справжньому невиліковна хвороба.

Вікторія сумно за всією цією бездією спостерігає: перед нею привид із деякими твоїми рисами, що справляє враження побаченого скелета. їй здається, що від колись красивих рис обличчя (вона бачилась із тобою ще до Капрі, роки три тому), починає віяти смертю, тому навряд чи вдасться вам зустрітися на Гуцульщині чи вдруге на Капрі, як про це домовляєтеся.

70

Тобі здається, що я народилася, аби наші душі зустрілися на нашому земному шляху і могли злитися у великому почутті, найпрекраснішому і найсвітлішому — у коханні, сильніше за яке нічого немає у світі.

Тобі здається, що ми не можемо сумніватися одне в одному — аж так міцно зв'язані наші серця, аж настільки ми є близькими.

Твоя невиправна інфантильність дає ще один привід на невимушену щиру усмішку, яка присвячується тобі, й могла б перетворитися на справжні цілунки, якби не твоя кількатижнева хвороба одразу ж по приїзді з Капрі.

Три тижні не виходиш із кімнати, майже весь час — у ліжку.

23 24 25 26 27 28 29

Інші твори цього автора: