Воєвода відступив назад, наче з відразою, і кивнув рукою на обох ратників. Вони зразу ж взяли ратища на плече і відійшли у сторону стаєнь. Сам Юрша не звертав зовсім уваги на Сташка, який весь час стояв у дверях з шапкою в руці, тільки спокійною ходою відійшов і попрямував... простісінько до задньої брами.
Андрійко чув, що блідне. Прожогом кинувся у свою кімнату чекати дядька. І ось відчинилися двері...
— Слава богу!
— Навіки-віків, амінь!
Воєвода сів біля вогню, з-під шуби, яка розхилилася на грудях, блищала сріблиста бляха нагрудника. Андрійко кинувся розводити з попеліючого вчорашнього багаття нове вогнище, а Юрша мовчки приглядався до його роботи. Вкінці сказав:
— Андрійку!
Молодець глянув на дядька, почервонівши весь.
— Дивні речі розказував мені вчора пахолок старостихи!..
— Так? Я не гадав, що він осмілиться! — відповів Андрійко.
— То ти знаєш, що він мені розказував?
Андрійко кивнув спокійно головою.
— Ти знаєш, а не гніваєшся, отже, не боїшся сущої правди. Видко, Сташко збрехав.
— Навпаки, дядечку, він сказав правду.
Боярин поворухнувся неспокійно на своєму місці.
— То значить,— продовжував,— що ти знав про наміри пані Офки і згодився приховати їх переді мною?
— Так, відучора знав я про них і пообіцяв берегти тайну.
— Як це? Навіть переді мною?
Голос Юрші загудів громом, лице почервоніло від гніву, затисне на рука витягнулася над головою молодця. Андрійко зблід мов стіна, але стояв непорушно, готовий прийняти навіть удар з батьківської руки воєводи. Але удару не було, а по хвилині обізвався воєвода вже спокійнішим голосом:
— Оправдайся!
Андрійко не мав причини довше берегти тайну, раз вона була виявлена. Тому зовсім відверто, спокійно та рівно розказав дядькові про свої почуття. На лиці воєводи розлився глибокий смуток, він наче бачив уже молодця пропащим для себе, рідні, рідного краю та православної віри. Але ось Андрійко почав розказувати про вчорашні розмови з Офкою та Сташком, і Юрша підняв голову. З його лиця сходили звільна жура та сум, а з'являвся подив. Вкінці знову піднялася його рука, але цим разом уже приязно тріпнула молодця по плечу.
— Ну, як так, то інше діло! Я не знав, що ти зумів сам пізнати усю погань середовища, з якого виросла ця квітка,— тут вказав рукою позад себе на вікна старостихи,— а щодо лицарської служби, то, за лицарськими законами, справді повинен і мусив би так вчинити, як саме вчинив. Бачиш, однак, лицарська служба — це винахід високих і благородних умів, повних найвищої побожності, вірності й ніжності. Але такі лицарі й жінки не є Офками, ні Статками, і вони не доведуть людини до гріха. Доки цей дух жив на заході, доти тисячі мужів щороку пливли на схід у святу землю, засіваючи її своїми та поганськими кістками, ждали на жниво царства божого на землі. Але саме й цей цвіт лицарства згинув, зів'яв, згорів у вогненних пустинях Сірії, а хто не згнив у боротьбі, не вмер від пошесті або від спраги, той втратив молодечу силу в нечуваній східній розпусті і вертався додому безсильним, згіркнілим старцем. Залишилось схороване, зледащіле, зубожіле дрантя або товсті, годовані, ліниві та неотесані бруси. Ось хто тепер на заході лицарює та служить дамам. Лицарський звичай і поведінка ховають тепер під собою гниль, а просвіти, віри, натхнення треба на заході шукати під каптаном міщанина. Усе те, бачиш, не нашої породи поява. Годі, щоб ми відбудовували лицарський світ та йшли у святу землю. У нас свого поганства досить, бо є татари, ну, і гірші від поган та сарацинів польські шляхтичі. Вони ніколи не боролися з поганством і не бачили святої землі, а лицарство прийшло до них аж тоді, коли вже само зледащіло. Тут могло розвинутися наново, бо саме з таких ледачих поганців, які, наче круки, люблять блиск і стерво, складається польська шляхта. Вона то приносить нам лицарство з гербами, блиском, турнірами, але це не боже царство на землі, а диявольський посів! Тому відкинь від себе цю службу, наче отруйний гриб...
— Я вже вивісив свій шарф на вичілках брами, як знак для князя Олександра...
— Якого Олександра?..— Юрша зірвався мов ошпарений.— Якого Олександра? — повторив.— Що тобі, хлопче?
— Князя Носа! То Сташко цього вам не говорив?
— Чого саме?
— Що це він має викрасти старостиху...
Юрша посинів. Здавалося, що товсті, мов мотузки, жили на висках ось-ось лопнуть, а чорна кров заллє йому очі. Руки корчилися судорожно та раз у раз глухо вдаряли об холодну бляху нагрудника. Шуба зсунулася йому з плечей і впала на долівку. Андрійко зрозумів, що годі втрачати час, бо з воєводою може скоїтися лихо. Він миттю розіпнув нашийницю й кинув її в кут, а в уста дядька влив чарку меду. Потім взявся до розперізування панцира, але воєвода прийшов тим часом до себе.
— Де цей Сташко? — спитав хриплим голосом.— Він мусить знати щось більше! Я візьму його на муки, покалічу, уб'ю!
— Залиште це, дядечку! — прохав братанич.— Він менше знає, ніж я, бо я знав уже давно, що князь Олександр очарований старостихою. І боярин Микола знає про це.
— Як так, то пропало все! — сказав воєвода і похилив чоло на руку.
Довго сидів так у задумі, вкінці підняв голову і сказав:
— Бачиш, сину, до чого довела героя Русі одна шляхтянка? Він викраде її в мене, свого кровного брата, і повезе кудись у світ, де пропаде разом із нею для справи віри, народу й держави...
— Ще ми залишились, великий князь, Рогатинський, князь Федько...
— Та і бог на небі! Але що з того? Як така щира душа, як Ніс, пішов на спокусу, то за кого можна тепер поручитись? Усе брехня, самолюбство, вузькоглядність. Коли Олександр продає нас за одну жінку, то чи не продасть нас Свидригайло за титул, королівський вінець або яку іншу користь? Ох, часом здається мені, що ми не діждемо вже ніколи просвіту, що наша теперішність та майбутнє — у мряці, з якої тільки один вихід — смерть!
Обидва свояки мовчали, тільки вітер шмагав люто покрівлі хат та вичілки укріплень і вганяв у кімнату клуби диму.
— Що ж вчините, дядьку, з князем Олександром?
Юрша стиснув п'ястуки.
— Ох! Провчив би я його! — пробурмотів крізь зуби.— Як батько неслухняного отрока, запроторив би я його у холодну на три дні на хліб та воду, щоб з голови вивітрилось йому всіляке дрантя...
— Так, дядьку, але князь Ніс,— це не я, це князь і... лицар. У нього своя воля, а ви можете його щонайбільше передати великому князеві на суд...
Юрша потер рукою чоло.
— Не думай, сину, що я цього не знаю! Це пересердя з мене говорить і жаль... Жаль за скарбом, який розкочується в мене під руками, жаль змарнованої праці всього життя. Мов молодик, товчу головою об стіну, а ти, що міг би бути моїм сином, повчаєш мене. Ох, розумію я гаразд, що гнівом та криком не вдію нічого, нічого... хіба ще глибше потоплю справу в грязюку самолюбства й своєкористя, озлоблю проти себе уми нечисленних прихильників та відверну їх від одностайної боротьби за волю краю, віри і народу...
Воєвода замовк і задумався, а коли по довгій хвилині встав, лице його було суворе, але спокійне, як завжди.
— Сьогодні вечором жди мене у себе після вечері,— сказав він.
— Чи покликати і варту?
— Ні! Бачиш адже, що я навіть від дверей старостихи відкликав татар...
— Бачив, і саме цього не розумію зовсім.
Юрша усміхнувся і поклав руку на плече хлопця.
— Не забувай, Андрійку, що я не тільки воєвода, але і Юрша, і не можу дозволити, щоб моє ім'я постало на нечистих устах поганських посіпак. Де ходить про покарання Юрші, там нема місця для татарських головорізів. Я сам тобі суддею, хоч без оборонця і без відклику, але і без свідка твоєї ганьби. Татари не повинні бути при зловленні Офки під твоєю опікою.
Кажучи це, забував Юрша, що з нього говорить те саме самолюбство, яке спонукало Носа задля одної пристрасті знехтувати святою справою віри і народу. Не розумів цього й Андрійко, а крім того, не здавав собі зовсім справи з намірів дядька.
— Так, але якщо Офка втече?..— почав був він.
— Вона тікає з князем Олександром, і тому я її спиняти не буду! — вирішив воєвода.— Є у мене сила й обов'язок боротися з ворогом та підступами шляхти, але нема сили, ні обов'язку бути сторожем вірності чужої жінки!
Юрша вийшов, а Андрійко, подумавши гаразд про слова та замисли воєводи, дійшов висновку, що дядько зовсім втратив глузд та володіння собою. Власне, повинен був Юрша волею-неволею стерегти Офку для Кердеєвича. Повинен був також пильнувати за кожним її кроком, бо вона шкодила замислам великокняжих прихильників. А ось у нього не вистачило на це сили, не вистачило волі, і він рішив позбутися людини, хитрість і злоба якої були для нього незрозумілі і вимагали заходів, перед якими здригалася лицарська, щира і наскрізь добра його вдача. Наче пан, який позбувається радо невірного й лінивого наймита, хоч виплатив йому вже наперед заслуженину, годився воєвода на виїзд старостихи. Рад був із того, що хтось переймає відповідальність за неї, бо не Юрша викрав її з замку і не він відступив від великокняжих державних планів.
Посумнів Андрійко і очікував нетерпеливо вечора. Справді ніхто не сказав йому, що вже сьогодні князь Олександр туди прибуде, але якийсь голос у серці віщував йому це. Надвечір нагнав вітер на безмежні лани Волині важку сіру мряку, а сам утих. Холод значно зменшився, повітря потепліло, без сумніву, треба було сподіватися наступного дня відлиги. Вже під час обіду скаржився старий Сава на гостець, Бабинський і Горностай підтягли собі після обіду меду, що його навмисно підливав їм Андрійко. Коли смерклося, всі поховались у хатах, вежах, кухні або почвалали у город. Андрійко відправив також додому сторожа біля своєї брами, бо тут вартували татари воєводи. Із смерком прийшло справді двоє татарських ратників, які стали по обох боках брами. Андрійко вийшов у галерею та глянув на майдан.
Але мряка була така густа, що годі було побачити що-небудь на віддалі кількох кроків. Тоді Андрійко побіг до палати, щоб поспитати, що саме задумав воєвода. Але воєводи не було дома, і молодець вертався назад, повний непевності та сумнівів. Саме тоді, коли вступав у склеплені двері, зачорніли серед мряки чотири темні постаті. У двох із них пізнав жінок. Мигом пірнув Андрійко під темне склепіння і, минаючи обох вартових, побіг східцями до галереї, а тут став мов укопаний.