Вона воліла б, щоб він спекався вже раз тих дібр баронової. Думала, що тоді не мав би за що впиватися, бо всі доходи зі свого грунту вона сама побирає, хоч завсіди він усе те від неї досі вмів витуманити.
Своєю дорогою в своїй недосвідченості вона дуже помилялася. Перецінювала прибутки зі свого грунту. Не числила те, кілько коштує її вдержання, бо це вдержання покривав Краньцовський прибутками з грунтів баронової. Здавалось їй, що все було би по-давньому. Вдержання би нічого не коштувало або дуже мало, а чисті прибутки зо свого грунту складала би! На всякий спосіб відібрала би мужеві спромогу впиватися.
А він зачав пиячити зараз по двох місяцях як оженився. Пропав тоді лиш на три дні. Небіжка мати мешкала при них. Обі вибралися відшукувати його. Найшли в жидівському шиночку обдертого, п'яного, в товаристві таких обідранців, як сам тоді був. Послухав їх і вернув з ними додому. Взагалі на першім році вертав з нею завсіди додому, кілько разів його відшукала. А на другім році вже тікав і ховався перед нею. Мусив свій час відпиячити. А той час чим далі, тим усе був довший. Зразу вистачала йому триднівка, потім — тиждень, а останніми часами менше двох тижнів не забавлявся.
За кождим наворотом додому каявся й приобіцював, що вже поправиться. А вона йому вірила за кождий раз. Попросту думала, що чей же надійде колись така пора, що він уже раз "вишумиться" й устаткується. Уже навіть здавалось їй раз, що настала така пора. Це діялося перед трьома роками, як її мати вмерла. Був тоді на своїй вандрівці, вернув на самий похорон її матері. Присяг їй тоді, що вже встаткується. Поїхав навіть із жінкою на другий день по похороні до міста й присяг у костьолі від усяких трунків на ціле своє життя. Видержав так чотири місяці. А потім як пропав, то вернув аж за два тижні.
Тоді переконалася Краньцовська, що це в нього вже така натура. Він сам не в силі її перемогти. Отож удавалася до лікарів, спроваджувала всі ліки, які де вичитала або які їй хто порадив. Коли ж і це нічого не помагало, то вона вдавалася до ворожок. Тепер уже бачить, що на його наліг ліку нема.
Від смерті матері не мала навіть перед ким пожалуватися на свою недолю. З ніким не жила, в нікого не бувала, опріч Матчуків і своєї тітки Марії. Та Матчукам, як людям чужим, не признавалася до всього, а тітка Марія якісь дивні давала їй ради на те. Вона була стара панна. Але не з тих старих паннів, засушених, набожних і ворожиць мужчин. Навпаки, виглядала здорово і червоно, любила забавитися, особливо в мужеськім товаристві. Про неї ходили вістки, що вона ще й досі має свого старого коханка. Отож ця тітка раяла Краньцовській, щоби й вона найшла собі яку потіху, коли її подруг бавиться без неї.
Краньцовська на таку раду тільки сердилася. Думала, що тітці не штука таке говорити, бо вона не розуміє гризоти Краньцовської. Якби вона мала діти й такого мужа, то, певне, відійшла би їй усяка охота до таких жартів.
Тепер найшла собі розраду в Славковій приязні. Як тільки його бачила, забувала про все своє горе. Якась дитиняча веселість закрадалася до її серця. Навіть ті тітчині поради не здавалися їй тепер такими занадто дивними.
Але сьогодні вона трохи занепокоєна тим, що Славко не прийшов. Може бути, що він трохи знемагає. Але здається їй, що те знемагання повинно ще вчора проминути. Зрештою, вона знає по собі, що така слабість не заважає зовсім тому, аби ще раз повторити причину слабості. А Славко, мабуть, пеститься; трошки головка заболіла, трошки зденервований та й уже має себе за хорого. Зовсім не вважає на те, що хтось, може, ще більше денервується, як його не бачить. Постановила віддячити йому тим самим добром. Завтра він уже допевне прийде до неї. Отже розчарується так само завтрашнім днем, як вона розчарувалася сьогоднішнім, бо вона поїде завтра до міста. Має орудки, що залагодити може їх і пізніше. Отже навмисне поїде завтра. Набезпечне він буде їй за те докоряти. Тоді вона скаже йому, нехай він також засмакує трохи розлуки. Так як він один день, так вона мучилася два дні. А він не має ніякого оправдання, бо прецінь приобіцяв їй прийти. Для приятелів же треба слова додержувати.
З такої причини поїхала Краньцовська на другий день до міста. Рада була, що має Славка чим подрочити. Та Славкові й не снилося відвідувати Краньцовську. Він зачав своє попереднє життя. Ходив під лубин, ховався перед людьми, немов який злочинець, і журився своєю давньою журою.
На третій день не вдалося Славкові докінчити порпання ямки. Прийшов до панотця Сенько Грицишин і питався Пазі за Славком. Пазя справила Сенька до саду. Привітом Сенька налякався Славко дуже. Так само, як тоді, коли Пазя зловила його при порпанню ямки.
Сенько переказував Славкові просьбу Краньцовського. Він вернув уже з вандрівки ще вчора ввечір. Ночував у Сенька. А тепер просить, щоби Славко доконечне зараз прийшов до Сенька.
Сенько так настоював на Славка, що Славко мусив піти. Пішов одягтися, бо був у полотнянці, без краватки.
Сенько мешкав у тій групі хаток, що недалеко двора. Отже не хотів іти дорогою попри читальню. Казав, що сюди задалеко. Він знає ближчу дорогу стежками. Як повів Славка тими стежками, то він аж язик вивалив із утоми, бо ті стежки крутилися дебрами й горбами, переходили через людські обори, забігали в ліс і губилися десь над річкою. Зате не скучно було йти, бо по дорозі прислухали розмову Йванихи з дочкою та й стрітили Грицька кривого.
Ішли краєм лісу попри Йванову хату й почули, що Йваниха картає свою дочку, Гандзю, що прийшла сьогодні до матері в гості. Сенько приостав, щоби послухати, та й Славко з ним.
Вони ж обі стояли за хатою, обернені спиною до лісу. Дочка висока, може, трохи вища від матері. Мабуть, через те що дочка держалася просто, а мати трохи похилилася.
— Та як пан до тебе залицяється, — говорила Йваниха, — то чого ти, дурна, фиркаєшся? Ти йому годи, як можеш. Пристань на всьо, що він тобі каже. Не бійся, він тобі багато не пошкодить, уже старий. Ледве волочить ті сухі ноги за собою. А будеш мати, дівко, вигоду. І гроші дасть, і одягне тебе красно, ще й горілки нап'єшся, кілько схочеш. Та й мамі принесеш. А він пан гойний. Як я була позавчора в тебе, то він мені дав ринський срібний лиш за те, аби я тебе намовляла.
— То йдіть ви з ним, — відповіла дочка, — коли він вам припав так до вподоби, а мені не розказуйте!
— Я не розказую, бо я тобі не маю що до розказу; ти вже на своїм хлібу. Але я тобі раджу так, як рідна мама: не будь, дівко, дурна! Ти з своїм розумом нічого не дослужишся. Послухай ти мене, старої. Я, бувши тобою, та би собі з паном накладала, кілько би він забаг. А попри те найшла б я собі жовніра, привела на світ дитину: "Плати, пане, за гопки!" Бо нині суд не питається, від кого дитина, тілько питається, чи ти, пане, заходив собі з мамою.
— Не говоріть мені це, — відповіла дочка, — бо я не люблю й слухати за діти. Ще мені такого клопоту треба.
— Ти не любиш слухати, бо ти дурна. А що ж ти собі на світі божім гадаєш? Ти, може, рахуєш на те, що вийдеш заміж? А я тобі кажу, що нині люди помудріли. З голою... ніхто вже не хоче женитися. Шукають грунту або грошей. Та й за голака також не варт іти заміж. Ліпше петлю на шию та відразу вмерти, аніж у злиднях щодня конати. А так дитиня дала би-сь до мене, а сама до Львова в мамки. Кажу тобі, що двадцять п'ять корон місячне платять. Та й годують, аж розпирає.
Дочка таки не хотіла пристати на мамину раду.
— Ти собі рахуєш, що доробишся на службі. А я тобі кажу, що нічого не доробишся. Тепер нічого не маєш та й потім нічого не будеш мати. А ще собі те подумай, що за пару рік та й по твоїй службі. Поки молода, то беруть, а як постарієшся, то вон! А в Пруссах як? Не знаєш? Заки пішлють де до роботи, то ставай, дівко, перед дохторами, як до бранки. І в очі загляне, і в зуби, всюду. Чи здорова, чи не минув сороковий рік. Як найде найменший ганч, та й махай назад, відки прийшла. Ти не знаєш, як тато твій журиться, що з тобою буде? Та ти вже дівка. Твої ровесниці мають уже по двоє дітей.
Сенько зо Славком пішли, а ті дві ще далі правдалися. Славко не знав, чия прада з тих двох жінок: чи материна, чи доччина. Постановив запитатися Потурайчина про цю справу при найближчій нагоді. Сенько ж обстав за матір'ю. Непитаний зовсім Славком обізвався до нього:
— Іваниха правду каже. Тепер настали дуже тісні часи: як не маєш свого, то при чужім не притулишся. Де то хто давно чув за старого парубка? А тепер таки в нашім селі, такім маленькім, є щось кількох, що їм уже минуло тридцять. Про женячку їм ні гадки.
Славка заболіло дуже це слово. Він досі не задумався ніколи над тим, кілько йому літ. Мав себе ще за дуже молодого, бо бачив, що заки зачне свій самостійний прожиток, то ще не один рочок пробіжить. А ось довідується від Сенька, що для парубка тридцять літ, то вже старість. А Славкові тридцятка вже не за горами. Погадав собі, що до старої грижі прибула ще нова. Журитиметься ще й віком, і ця жура його вже не оставить. Славко ще гірше посумнів.
Як вийшли з лісу, стрітили на стежці Гринька. Ішов супроти них. Із обох кишенів стирчали йому пляшки. Ліве лице мав червоне й напухле. Як тільки їх назирив, виймив одну пляшку й частував Сенька пивом. Сенько приостав і показував пальцем на Гринькове підпухле лице.
— А дивіться, п-паничу! — говорив Сенько до Славка, не зважаючи зовсім на Гринькову принуку до пиття, неначе Гринько не був чоловік, але якийсь пень. Так говорять про того, хто зсунувся з глузду. — Дивіться, як йому ліве лице напухло. Це з бійки; так били в морду! К-кождий б'є правою рукою та все в л-ліве лице. Тому так напухло.
А Гринько не вгавав просити. Відважився навіть припрошувати Славка до пива. А Сенько гикався далі:
— О-отак причепиться до кождого, та й б'ють. Ще якби на лівака лучив, що поправив би його в праве лице. Усе легше! Бо лівак б'є в праве лице. Але в нас уже нема ліваків. Був Іван Сав'юків, та вмер. Тепер же к-котрий відки, та все правою рукою в ліве лице! Тілько Павло Гаєвий та бив ковбасою по зубах. Гринько його також частував учора в читальні. А Павло відібрав ковбасу, та по зубах, та по зубах! Ковбаса груба, тверда, а однако покришилася на дрібні шматочки.