Присвята д-ру Миколі Шухевичеві
І
Кілько разів вертав Семен Заколесник із поля додому від тяжкої роботи, був дуже роздратований і на всіх сердитий. Кричав на жінку, нагонився з кулаком до дочки, а пса Білика, що біг за ногами до хати, ждюхав чоботом у поперек. До цього так привикла ціла Семенова родина, що чудувалась би, коли би було інакше. І як часом божої днини, в неділю або в свято, засіли Заколесники до їди в мирності, не висварившись перед тим, то Семениха щиро зітхала й пришіптувала:
— Гріхи, гріхи! У христянина лиш тілько роботи, що грішити.
Достоту, наче бідному чоловікові гріх бути щасливим і веселим; наче щастя для бідного чоловіка — той заказаний овоч, що лиш його вкусить, та й по спасению.
Але одного весняного вечора, як вернув Семен із оранки, зчинив у хаті таке пекло, що мужики ставали з плугами перед його ворітьми, закурювали люльки й поправляли упряж на конях.
— Цес, мой, у порядку зіцірує своє войсько! — говорили поміж собою.
— Або вішає, або паси дре.
— Говоріть своєї. Такого штукаря нема, аби Семениху повісив. Мотузок не зашморгне: то таке легке, що літало би в воздухах.
— А шкіри й зубами не віддер би від кості!
А Семен доки кричав на жінку, доки кулакував дочку, а далі сів на ослін та й став чупер на голові микати. — Йой, йой! Рабівники!
Семениха взяла віник перед піччю позамітати та, побачивши, як чоловік обсмушує голову, обізвалася до нього, похилена над віником:
— Чи ти, мой, не сказився сьогодні?
Семен глипнув на неї якось зачудовано та й доразу подобрів:
— Аби-с знала, що-м сказився. Такого дива нароблю, що сотий каятиметься. Аді, Юрко, бодай сім рік конав, працю закрадає: грунт переорює.
Семениха випрямилася І піднесла віник, як ложку до їди:
— Котрий Юрко?
— Онуфріїв, котрий же?
Семенисі так не хотілося в то вірити, що гадала, наче вона не дочуває, що чоловік говорить; тому ще допитувалася:
— Який грунт?
— Таже на помірках!
— Та що робить?
— З тобою говорити, то вперед би фасолі наїстися,— відповів Семен, але зовсім не злобно.
Це така річ, що про неї порадитися би, тому Семениха вважала чоловічину відповідь за потвердження попередніх слів.
— А бог же би його тяжко скарав та побив! Ото рабівник! А руки ж би йому покорчило, дай, господочку святий!
До Семена наново приступило: справив долоні догори, начеби мав щось спадаючого зловити, згинав пальці в кулак і знов розгинав, а за кождим разом затискав зуби:
— Йой, йой, йой! Кобих його був застав, та й кишки був бих випустив! Гріха за таке не боюся. Але ще я його десь надибаю в тісних сутках, обезвічу. Чей я в бога цеї ласки допросюся!
Семениха не кінчила вже замітання. Поставила віник у кут коло дверей, поправила на собі окрайку, вхопилася правою рукою за правий клуб: готова до сварки. Христянин як не відробить, то відговорить, а все інакше.
Це лучилася така нагода, що аж просилася, аби Семена добре насварити. Але ж бо зайди собі з сердитим мужиком, та ще коси насіпає. Тим-то воліла Семениха подалеки зайти:
— А ти ж не міг відкіскати?
Семен глянув скоса на жінку й скривився:
— Яка ж бо ти сиромудра! А я ж годен зараз то відобрати, що він щороку відорював?
Взяла Семениху лють і жаль. Лють за те, що боялася Семена й не могла його сварити, а жаль за землею. Вийшла надвір і справила плач, наче по мерцеві.
ІІ
По вечері вийшов Семен надвір, постелив собі на возі та й ліг горілиць. Десь далеко гавкали пси жалісливо, а з поля приносив вітер співанку, що співали парубки, ведучи коні на ніч. Над Семеновою головою бриніли комарі дивними голосами. Те гавкання, ті співанки, ті голоси наче колисали Семена:
Ой синові да-а-а-ла сало-одкого ме-еду...
Ці слова — наче бриніли комарі до вуха Семенові, наче плакали над нещасливою невісткою, що їй дала теща гадючої їди.
Аж нараз: плуг, чотири воли, ще й Юрко за плугом. Най говорить хто, що хоче, а Семена таки в саме серце голкою вкололо. Розкрив широко заспані очі, наслухає: це не комарі плачуть, це парубки співають!
Над ним широке небо: кліпають на нім зорі, як дитячі очі, місяць обснувався срібним павутинням. Наче голова з льоду дивиться звисока упрямо в одно місце й бровою не моргне. Тошно стало Семенові.
"А я то й дивуюся, де поділася тота вперта грудка від Юркової межі. Зверха суха від сонця, аж сива, а зісподу вогка, чорна. Борона її не бралася, треба було щороку чоботом розбивати".
Ото, ніхто Семена не вдурить! Тота грудка враз із скибою на Юрковім боці. Семен пізнає свій грунт, хоть перекладай межу як хоч. Завсіди вгадає: ось поси моє! Пізнає свою землю за сотою межею, на десятім селі. Як знає свою худібку, так знає і свою землю.
Тогід орав урозгін; саме скиби хибувало. Ади, куда стежка в горох: зовсім помірочок ізвузив!
Свята землиця. Якби могла, геть утекла би з-поза межі, з Юркового боку, стиснулася би, здулася би вгору, а таки вернулася б назад під Семена. Але вона немічна. Хоть годує нас, хрещених, а вже їй так господь милосердний дав, що муч її, пори її, а вона й не здригнеться.
А чи ж дбатиме Юрко так за неї, як Семен за неї дбає?
За краденим добром голова не болить. Аж туск побирає, в які руки попалася тота землиця!
Семен обернувся на лівий бік. Підклав кулак під голову та й удивився в драбину від воза. Досада його розібрала.
"Яким правом має Юрко загарбувати мою працю? Зась! З діда-прадіда моє!"
"Відорати. Сокиру за черес, плуг загнати та й — поки його, відкіскати. А якби Юрко що перечив — сокирою в чоло! Зась, вороже! Я своє відбираю".
"А політки мої де?"
Знов обернувся Семен горілиць та й знов удивився в ясні зорі, в ледяний місяць, у темно-голубе небо. Жалість підступила Семенові під серце.
"Коби знаття, поки моє. А я ж гарен зараз то відобрати, що Юрко, може, яких десять рік заорює?"
Правда, Семен відорював не раз по скибі, але ж бо злодій як бере, то не по одній.
Не вгадаю, сам себе ошукаю".
Тепер обернувся Семен на правий бік. Підклав під голову правий кулак і вдивився в сніп, що був йому намість подушки. Знов Семена досада зібрала.
Як то?! Аби вже не було злодіям стриму? Семен би його на вічний кримінал. Адже якесь право є, відай, на світі!
Семен зірвався та й сів.
Андзініри ж усю землю переміряли. Кождий поміро чок, кождий круглячок у мапах стоїть. Нехай комісія з'їде, зараз допевниться, чиє доки. До суду Юрка!
ІІІ
Ніхто не знає, як Семена боліло серце за тими грішми, що видав, і за тими, що їх мав дати; але й ніхто не знає, яку Семен мав розраду з тої причини, що на його грунті та комісія буде. У неділю коло церкви став собі поміж найчільніші ґазди, слухав що слухав бесіди інших, а врешті каже:
— А в мене комісія буде.
Прижмурив очі, зморщив брови, здудурив голову догори, наче нікого не видить, лиш церкву та голубе небо. Ніби: аби-сте знали, багачі, що й Семена пани знають. Уже навіть зовсім стратив лють до Юрка. Про нього нікому нічого не згадував, лиш про комісію. Важке слово, хоть куда: пішов у місто, зложив гроші, а то, аді, на його закликання з'їжджає комісія.
Не банно йому було й льоху продати на комісійні кошти. Зложив гарненько дев'ять левів і дві шустки, лиш без три крейцарі. А решту грошей з льохи сховав до скрині.
Не так уже Юрко. Він збоявся цеї прички. Хлоп — як дуб, дужий, як ведмідь, робота йому в руках горіла, лиш одну мав хибу — дуже невмовний. Заки сказав слово, то заєдно вперед зо два рази кашельнув. Не то щоб його в грудях душило; але — слова зглотяться йому в горлі, що жодне ані руш пропхатися. Юрко кашельне та й витрутить якраз недоладне слово. При тім червонів, як буряк, очі ставали наверха, а на шиї вилазили сині жили, як батоги.
Ще як лишень чув почерез люди про комісію, то не дуже журився. Але як возний приніс завізвання з суду, то Юрко злякався.
— Ади... я, розуміється... не тото... Най бере! — сказав до жінки, а жінка його вирозуміла.
Так уже до нього привикла, що по очах йому пізнавала, чого він хоче.
— Що тобі таке? — сказала жінка.— За своє треба й до процесу стати. А він "най бере". Най за зуби возьметься, а не нашу кервавицю аби брав. Збирайся та й іди до адуката.
— Я, ади, не піду,— простогнав Юрко.
Жінка видивилася на нього великими очима, лагодилася насварити, але як побачила перед собою хлопа під саму стелю, що рум'янився і водив очима, наче дівчина соромлива, то зовсім подобріла:
— Та що ж бо ти, Юрку, плетеш небилиці? Таже тебе вовк не з'їсть, чо боїшся йти?!
— Бо... ади... розумієш... ади... не знаю... Жінка стала його переконувати:
— Таже ти собі поміркуй, Юрку, що як не станеш до процесу, та й грунт стратиш. То треба вже раз із себе боя вигнати. Семен буде грунт брати, а ти будеш його боятися. Це би й у казці ніхто таке не прибаг. Таже ти вже, мой, не парубчак, але ґазда. Раз вже межи люди треба показатися.
Юрко глипнув на жінку миленькими очима та й простогнав:
— Ти мене, розумієш, на агзамент не бери, бо я, ади, рівно не піду.
Юрчиха сама мусила йти. Вона то й знала, що її бесіда так закінчиться, але заєдно пробувала. Все думала: "Може, Юрко наломиться".
— Ото-о, небоже, в тіло вгудів, а розумом нічо не підріс,— сказала Юрчиха, а на другий день зібралася та й поїхала до доктора Бабинюка.
Семен довідався того ж дня, що Юрко ставить проти нього адвоката. Не надумуючись багато, майнув і собі в місто. Але тут гірко орудував. Його адвокат Розник від дванадцять ринських і говорити не хотів. Грошей з льохи ще би стало, та тілько Семен смутився, що пропасть грошей уже пішла. Легко виговорити: тридцять і один левів, але давати їх, то чупер дуба стає. Та то сума — маєтки.
Але адвокат розрадив:
— Він тобі кошт увесь поверне, а пускатися без адвоката — може бути біда.
Семен уже й пристав на то, але вважав за відповідне не показувати цього по собі.
— То велика річ, я ще мусю з жінкою порадитися.
IV
Так собі Семен розчовпав у своїй голові, що конче аби йому жінка сказала: бери адуката. А вже якби не сказала, то аби хоч набилила, що треба. Тому по обіді сів на лавицю коло вікна та й почав розмову з жінкою:
— Коби-с знала, що тими селами дуже красні збіжжя показують. Куда глипни: пшениці й жита як щітка.
Жінка, що не привикла з чоловіком до розмови, а ще й до ласкавої, зітхала лиш та шептала:
— Гріхи! Гріхи!
А Семен провадив далі:
— Та тепер кождий кусник — то золото, кождий ступінь землі.